Рівне – Рівнянин Анатолій Петриков під час Голодомору втратив багатьох членів своєї великої родини. Сімейні корені Анатолія Петрикова лишилися на Вінниччині, яку в 1920-х роках із Волинню розділяли згубні для східняків і рятівні для «західняків» кордони. Історія його сім’ї показова у сенсі відповіді на запитання: чи був Голодомор геноцидом?
Його батько, підполковник Максим Петриков, служив в особистій охороні Грушевського, і в 1920 році разом з багатьма петлюрівцями опинився на території Польщі. Отримав вищу агрономічну освіту за кордоном і працював агрономом у польському маєтку у Млинівському повіті на Волині.
У той час, коли в радянській Україні лютував голод, Максим Петриков вирощував на волинських полях амарант – цілющу і поживну рослину, яка за смаком нагадує курятину. Своїм дітям він розповідав, що зовсім недалеко за східним кордоном, у Шаргороді, де минуло його дитинство, мешкає вся рідня. Однак відомостей про рідних не надходило, хоча батько знав, що на його батьківщині лютує голод.
У 33-му році Максим Петриков, маючи господарство – 70 поміщицьких гектарів – хотів відправити зерно голодуючим. Віз своїми підводами до Острога, але з кордону їх повернули назад – не прийняли. Сказали, голоду ніякого немає.
Несподівана зустріч
У радянські часи рівненська сім’я Петрикових збереглася від репресій тільки тому, що стала часто переїжджати – у цьому їй сприяли повстанці. А зі свідком Голодомору 33-го, рідним дядьком, Анатолій Петриков познайомився уже в 47-му році.
Нестача продовольства тоді вже відчувалася і в Західній Україні, однак менша, ніж на випотрошеному колективізацією та експропріацією сході. Одного дня за відсутності батька, котрий поїхав у відрядження, малий Толик раптом побачив на вулиці чоловіка, схожого на батька як дві краплі води, тільки зовсім сивого.
«Родина ж уся лишилася на тому боці. І от, коли вже другий голод був, батьків рідний брат йде теж шукати хліба… Він приїхав сюди в городок Обарів, наставала ніч, він зайшов до людей проситися, щоб переночувати. Люди його неохоче на ніч приймали, він так дійшов до хутора, де ми з мамою якраз молотили зерно ціпами в клуні. І я бачу – йде людина, точно схожа на батька. Думаю: що ж трапилося – іде сивий батько? Ми його гарно прийняли, поклали спати… І тут батько заходить. Мама каже: «Подивися, який гість у нас є». І от брати через такий великий час зустрілися на хуторі», – згадує Анатолій Петриков.
Саме від рідного дядька Анатолій дізнався подробиці страшного голоду, почув про смерті рідних – не лише від знесилення й хвороб, а й через репресії щодо селян. «Забрали і в Вінниці розстрілювали за нізащо – за те, що вони були чесними господарями», – каже він.
Із державного кордону – на кордон Голодомору
У 33-му році, переповідає дядька, його власна сім’я врятувалася завдяки одному із синів, який став військовослужбовцем.
«Племінник батьків, брата син, пішов до армії. Служив на кордоні. Під час голодомору його разом із погранзагоном зняли на Україну, на Полтавщину, і він охороняв ті села – щоб люди, бува, не перейшли з того села, де Голодомор. Син увесь час отримував пайки і пересилав у село. А в селі, в Шаргороді, все забрали, хоч у цього брата, зокрема, все зерно заховали в трьох місцях, але знайшли – за допомогою великих таких штиків. І от, розповів він, зокрема, як сусід поїхав у той час на заробітки в Росію. Пробув там десь зо три місяці, повернувся назад і застає вдома усю родину, яка померла – діти, жінка… Він схопився за голову, прибіг до дерева і почав головою битися до тих пір, поки не впав закривавлений і сам не помер», – розповів Анатолій Петриков.
Коли дядько Анатолія повернувся додому, брати розпочали листування. Але – ненадовго. Між заходом і сходом України продовжували існувати невидимі ідеологічні кордони. Одного з таких листів перехопили на пошті, відповідні служби почали уточнювати, хто є хто, і зробили все, щоб листування припинилося. Поділ на «схід» і «захід» тривав – навіть у межах єдиної, радянської України.
Анатолій Петриков каже, що відчув, як зникають внутрішні кордони між українцями лише під час Помаранчевого майдану. Але саме тоді в його сім’ї сталося горе – дружина, Олександра, поїхала на Майдан невдовзі після інсульту і, втративши свідомість, загинула. Кажуть, то був єдиний смертельний випадок під час «безкровної революції». Нині на їхньому будинку рівненські рухівці встановили меморіальну дошку пам’яті корінної сумчанки, просвітянки, поетеси Олександри Петрикової.
Колишній викладач технічних дисциплін, Анатолій Петриков на все життя зберіг любов до агрономічної справи, тож вирощує удома 10 сортів дивовижного овоча – амаранта, за який вперше на Волині взявся його батько. Анатолій Петриков пропагує цю рослину серед друзів і сусідів, бо дізнався, що її поширення на планеті може допомогти подолати нестачу продовольства.
Його батько, підполковник Максим Петриков, служив в особистій охороні Грушевського, і в 1920 році разом з багатьма петлюрівцями опинився на території Польщі. Отримав вищу агрономічну освіту за кордоном і працював агрономом у польському маєтку у Млинівському повіті на Волині.
У той час, коли в радянській Україні лютував голод, Максим Петриков вирощував на волинських полях амарант – цілющу і поживну рослину, яка за смаком нагадує курятину. Своїм дітям він розповідав, що зовсім недалеко за східним кордоном, у Шаргороді, де минуло його дитинство, мешкає вся рідня. Однак відомостей про рідних не надходило, хоча батько знав, що на його батьківщині лютує голод.
У 33-му році Максим Петриков, маючи господарство – 70 поміщицьких гектарів – хотів відправити зерно голодуючим. Віз своїми підводами до Острога, але з кордону їх повернули назад – не прийняли. Сказали, голоду ніякого немає.
Несподівана зустріч
У радянські часи рівненська сім’я Петрикових збереглася від репресій тільки тому, що стала часто переїжджати – у цьому їй сприяли повстанці. А зі свідком Голодомору 33-го, рідним дядьком, Анатолій Петриков познайомився уже в 47-му році.
Нестача продовольства тоді вже відчувалася і в Західній Україні, однак менша, ніж на випотрошеному колективізацією та експропріацією сході. Одного дня за відсутності батька, котрий поїхав у відрядження, малий Толик раптом побачив на вулиці чоловіка, схожого на батька як дві краплі води, тільки зовсім сивого.
«Родина ж уся лишилася на тому боці. І от, коли вже другий голод був, батьків рідний брат йде теж шукати хліба… Він приїхав сюди в городок Обарів, наставала ніч, він зайшов до людей проситися, щоб переночувати. Люди його неохоче на ніч приймали, він так дійшов до хутора, де ми з мамою якраз молотили зерно ціпами в клуні. І я бачу – йде людина, точно схожа на батька. Думаю: що ж трапилося – іде сивий батько? Ми його гарно прийняли, поклали спати… І тут батько заходить. Мама каже: «Подивися, який гість у нас є». І от брати через такий великий час зустрілися на хуторі», – згадує Анатолій Петриков.
Саме від рідного дядька Анатолій дізнався подробиці страшного голоду, почув про смерті рідних – не лише від знесилення й хвороб, а й через репресії щодо селян. «Забрали і в Вінниці розстрілювали за нізащо – за те, що вони були чесними господарями», – каже він.
Із державного кордону – на кордон Голодомору
У 33-му році, переповідає дядька, його власна сім’я врятувалася завдяки одному із синів, який став військовослужбовцем.
«Племінник батьків, брата син, пішов до армії. Служив на кордоні. Під час голодомору його разом із погранзагоном зняли на Україну, на Полтавщину, і він охороняв ті села – щоб люди, бува, не перейшли з того села, де Голодомор. Син увесь час отримував пайки і пересилав у село. А в селі, в Шаргороді, все забрали, хоч у цього брата, зокрема, все зерно заховали в трьох місцях, але знайшли – за допомогою великих таких штиків. І от, розповів він, зокрема, як сусід поїхав у той час на заробітки в Росію. Пробув там десь зо три місяці, повернувся назад і застає вдома усю родину, яка померла – діти, жінка… Він схопився за голову, прибіг до дерева і почав головою битися до тих пір, поки не впав закривавлений і сам не помер», – розповів Анатолій Петриков.
Коли дядько Анатолія повернувся додому, брати розпочали листування. Але – ненадовго. Між заходом і сходом України продовжували існувати невидимі ідеологічні кордони. Одного з таких листів перехопили на пошті, відповідні служби почали уточнювати, хто є хто, і зробили все, щоб листування припинилося. Поділ на «схід» і «захід» тривав – навіть у межах єдиної, радянської України.
Анатолій Петриков каже, що відчув, як зникають внутрішні кордони між українцями лише під час Помаранчевого майдану. Але саме тоді в його сім’ї сталося горе – дружина, Олександра, поїхала на Майдан невдовзі після інсульту і, втративши свідомість, загинула. Кажуть, то був єдиний смертельний випадок під час «безкровної революції». Нині на їхньому будинку рівненські рухівці встановили меморіальну дошку пам’яті корінної сумчанки, просвітянки, поетеси Олександри Петрикової.
Колишній викладач технічних дисциплін, Анатолій Петриков на все життя зберіг любов до агрономічної справи, тож вирощує удома 10 сортів дивовижного овоча – амаранта, за який вперше на Волині взявся його батько. Анатолій Петриков пропагує цю рослину серед друзів і сусідів, бо дізнався, що її поширення на планеті може допомогти подолати нестачу продовольства.
