Лондон – Після того, як у Британії цього року припинила виходити одна з найпопулярніших і найстаріших газет News of the World, уряд вирішив провести розслідування питань, що привернули увагу суспільства. Чи можна прослуховувати приватні телефонні повідомлення, щоб здобувати інформацію для публікацій в газеті? Що важливіше – захист приватного життя особи чи право журналістів шукати інформацію у будь-який спосіб, щоб виводити на світло, наприклад, корумпованих політиків? Про саме розслідування і питання до преси Радіо Свобода розмовляло з провідним британським журналістом Стівеном Армстронґом, який співпрацює з такими часописами, як «Санді Таймс», «Ґардіян», тощо. Він також автор кількох публіцистичних книг.
– Прослуховування мобільного телефону, щоб виправдати журналістське розслідування, робить справу дуже суперечливою з етичного погляду.
Інакше кажучи, якщо репортери намагаються прослухати повідомлення з мобільного телефону, збираючи інформацію про політика, то більшість журналістів скзали би, що це прийнятна, хоча й етично сумнівна стратегія. Але нещодавно ми довідалися, що газети використовували такі методи, щоб отримувати інформацію про батьків, у яких пропали діти. Це порушило уявні етичні межі дуже багатьох людей. Етично це виправдати дуже важко з будь-якого погляду.
– Чи варто жаліти знаменитостей і зірок, які скаржаться на втручання преси в їхнє особисте життя, адже їхня слава тримається завдяки пресі?
– Існує, я вважаю, певне переконання, що є чимало людей, які стали відомі завдяки пресі, котрі самі шукають уваги засобів масової інформації. Британія не має таких жорстких законів про захист приватності, як, наприклад, Франція. Натомість в Британії панує принцип виправданості публікації певних фактів, якщо така інформацію суспільно важлива. Якщо ж деякі люди прагнуть свого висвітлення у ЗМІ, то вони самі накликають диявола. Таким знаменитостям важко вимагати, щоб про них повідомляли лише те, що їм би хотілося. Якщо певні люди прагнуть самореклами, то вони повинні бути готовими до наслідків.
– Наскільки статус знаменитості чи зірки можна вважати способом життя і навіть професією?
– Однозначно. Це професія в найчастішому розумінні цього слова. Зараз, особливо у Британії, є люди, які прагнуть бути знамениті лише тією обставиною, що про них усі знають. Вони прагнуть потрапити у дивні телепрограми (реаліті шоу), беруть участь у сенсаційних конкурсах. Вони готові фотографуватися в компрометуючому вигляді. Є, звичайно, знаменитості, які досягли слави завдяки творчій роботі. Але назагал досить важко знайти письменника чи художника, який є знаменитістю. Це радше стосується людей, які приваблюють повідомлення про себе різними сенсаційними, скандальними вчинками. За бажання можна працювати і при цьому дуже легко уникати висвітлення у статусі знаменитості.
– Чи може преса вижити без знаменитостей і зірок, адже це те, про що люблять читати багато людей?
– Ви можете зараз знайти газети й журнали, в яких пишуть щось на зразок «моя сестра звабила мого чоловіка і втекла з ним, а я тим часом народила двійнят»... Такі розповіді заповнювали бритаські газети упродовж 100 років, чи й більше. За останні 20 років спрощеною версією таких життєвих історій стали розповіді про життя знаменитостей. Знаменитості, особливо ті, про яких пишуть регулярно, як правило, ведуть дуже інтенсивний спосіб життя. Людей цікавлять плітки й скандали. Це, ніби, коли люди зустрічаються біля паркану й обговорюють життя сусідів. Газети завжди писатимуть про те, що траплається в житті: про кохання і зради. І на заміну одній знаменитості іншу буде знайдено дуже швидко.
– Чи є пропозиції деяких людей обмежити пресу і особливо обмежити журналістські рослідування загрозою свободі слова? Наприклад, якщо газетам заборонити рослідування окремих людей, чи були би виявлені нещодавні зловживання деяких британських депутатів системою фінансових відшкодувань у парламенті?
– Я згоден. Я вважаю, що британські ЗМІ завдали собі дуже великої шкоди, вдаючись до крайніх методів на межі етично припустимого. Такі методи треби залишати на випадок життєво важливих, серйозних розслідувань. Як, наприклад, розслідування політичних скандалів. Політики часто зацікавлені в тому, щоб приглушувати критику в пресі та обмежувати журналістські розслідування. Неможливо мати закон, який би проголошував, що розслідувати подробиці життя знаменитостей не можна, а політиків чи державних діячів – можна! Якщо будуть запроваджені закони, які обмежували б дії преси, то обмеження би зачіпали усіх. Для вільного суспільства таке може мати лише негативні наслідки. Востаннє в цій країні цензура існувала 50 років тому, коли кабінет Чемберлена намагався заборонити письменникам писати про секс, але, коли йдеться про політичну цензуру, то, окрім тимчасових обмежень на час війни, в Британії упродовж сотень років можна було повідомляти про що завгодно. Пропозиція відмовитися від цього лише тому, що якійсь знаменитій особі не сподобалися статті про її шлюбну невірність – хибна і неправильна.
– Прослуховування мобільного телефону, щоб виправдати журналістське розслідування, робить справу дуже суперечливою з етичного погляду.
Інакше кажучи, якщо репортери намагаються прослухати повідомлення з мобільного телефону, збираючи інформацію про політика, то більшість журналістів скзали би, що це прийнятна, хоча й етично сумнівна стратегія. Але нещодавно ми довідалися, що газети використовували такі методи, щоб отримувати інформацію про батьків, у яких пропали діти. Це порушило уявні етичні межі дуже багатьох людей. Етично це виправдати дуже важко з будь-якого погляду.
– Чи варто жаліти знаменитостей і зірок, які скаржаться на втручання преси в їхнє особисте життя, адже їхня слава тримається завдяки пресі?
– Існує, я вважаю, певне переконання, що є чимало людей, які стали відомі завдяки пресі, котрі самі шукають уваги засобів масової інформації. Британія не має таких жорстких законів про захист приватності, як, наприклад, Франція. Натомість в Британії панує принцип виправданості публікації певних фактів, якщо така інформацію суспільно важлива. Якщо ж деякі люди прагнуть свого висвітлення у ЗМІ, то вони самі накликають диявола. Таким знаменитостям важко вимагати, щоб про них повідомляли лише те, що їм би хотілося. Якщо певні люди прагнуть самореклами, то вони повинні бути готовими до наслідків.
– Наскільки статус знаменитості чи зірки можна вважати способом життя і навіть професією?
– Однозначно. Це професія в найчастішому розумінні цього слова. Зараз, особливо у Британії, є люди, які прагнуть бути знамениті лише тією обставиною, що про них усі знають. Вони прагнуть потрапити у дивні телепрограми (реаліті шоу), беруть участь у сенсаційних конкурсах. Вони готові фотографуватися в компрометуючому вигляді. Є, звичайно, знаменитості, які досягли слави завдяки творчій роботі. Але назагал досить важко знайти письменника чи художника, який є знаменитістю. Це радше стосується людей, які приваблюють повідомлення про себе різними сенсаційними, скандальними вчинками. За бажання можна працювати і при цьому дуже легко уникати висвітлення у статусі знаменитості.
– Чи може преса вижити без знаменитостей і зірок, адже це те, про що люблять читати багато людей?
– Ви можете зараз знайти газети й журнали, в яких пишуть щось на зразок «моя сестра звабила мого чоловіка і втекла з ним, а я тим часом народила двійнят»... Такі розповіді заповнювали бритаські газети упродовж 100 років, чи й більше. За останні 20 років спрощеною версією таких життєвих історій стали розповіді про життя знаменитостей. Знаменитості, особливо ті, про яких пишуть регулярно, як правило, ведуть дуже інтенсивний спосіб життя. Людей цікавлять плітки й скандали. Це, ніби, коли люди зустрічаються біля паркану й обговорюють життя сусідів. Газети завжди писатимуть про те, що траплається в житті: про кохання і зради. І на заміну одній знаменитості іншу буде знайдено дуже швидко.
– Чи є пропозиції деяких людей обмежити пресу і особливо обмежити журналістські рослідування загрозою свободі слова? Наприклад, якщо газетам заборонити рослідування окремих людей, чи були би виявлені нещодавні зловживання деяких британських депутатів системою фінансових відшкодувань у парламенті?
– Я згоден. Я вважаю, що британські ЗМІ завдали собі дуже великої шкоди, вдаючись до крайніх методів на межі етично припустимого. Такі методи треби залишати на випадок життєво важливих, серйозних розслідувань. Як, наприклад, розслідування політичних скандалів. Політики часто зацікавлені в тому, щоб приглушувати критику в пресі та обмежувати журналістські розслідування. Неможливо мати закон, який би проголошував, що розслідувати подробиці життя знаменитостей не можна, а політиків чи державних діячів – можна! Якщо будуть запроваджені закони, які обмежували б дії преси, то обмеження би зачіпали усіх. Для вільного суспільства таке може мати лише негативні наслідки. Востаннє в цій країні цензура існувала 50 років тому, коли кабінет Чемберлена намагався заборонити письменникам писати про секс, але, коли йдеться про політичну цензуру, то, окрім тимчасових обмежень на час війни, в Британії упродовж сотень років можна було повідомляти про що завгодно. Пропозиція відмовитися від цього лише тому, що якійсь знаменитій особі не сподобалися статті про її шлюбну невірність – хибна і неправильна.
