Мажорів на волю, свободу «інфантам»!
Гарантії також надійні гарантам,
Що їх не зустріне лихий прокурор,
Коли вже залишать вони коридор,
Де влада із бізнесом міцно злигались,
Ділок із чиновником де побратались.
Українське суспільство жорстоке. До сьогодні більшість, хоча і незначна, наших співгромадян виступають за застосування страти як засобу кримінального покарання. Політики експлуатують тему жорсткості покарань із метою підвищення власної популярності. Корені суспільної жорстокості – у радянському минулому України з його репресивною машиною примусу до рабської праці; у криміналізованому сьогоденні; у побутовій невлаштованості – високому травматизмі, захворюваності, злиднях та безпритульності, які є чинниками фізичних та психологічних страждань для мільйонів людей. Злиденні та упосліджені, перш за все, є виразниками жорстокості натовпу. На цих масових настроях грати легко, дешево, а декому просто приємно.
Судові переслідування лідерки БЮТ, екс-міністра внутрішніх справ та інших колишніх високопосадовців зумовлені не лише прагненням конфіскувати їхні статки чи назавжди вичавити їх із публічної політики, а, зокрема, і жагою жорстокої і прилюдної помсти політичним противникам. У випадку з очевидно недужим Юрієм Луценком це вже просто публічні тортури.
Протягом правління Віктора Ющенка нічогісінько не було зроблено для гуманізації правоохоронної системи: полінувалися, не зуміли, а головне – сподівалися довічно використовувати цю катівську сокиру у своїх власних інтересах. Тепер її спрямовано проти них самих.
На ті ж граблі наступає нинішня влада. Щоправда, у значно швидшому темпі. Підвищуючи рівень припустимої, «легітимної» жорстокості, ті, хто її нині застосовує, створюють суспільно-політичні передумови для того, аби і щодо них її було застосовано у майбутньому. Є ж бо за що.
Заручник статусу
Випадок із «інфантом» клану Ландіків – Романом – наочна ілюстрація роботи механізму мультиплікатора жорстокості і безкарності у суспільстві. Спочатку він, будучи певен у своїй цілковитій безкарності, побив і публічно принизив «звичайну людину». Звісно, що такого не могло б трапитися, якби потерпіла Марія Коршунова належала до їхнього кола «кращих людей нашого королівства». Коли ж ця огидна історія, завдяки цифровим технологіям, стала надбанням широких верств, її використали як інструмент внутрішньовидової боротьби з іще впливовим, але вже підупалим кланом.
Цю родину (і без інциденту у ресторації «Баккара») ненавидить дуже багато людей на Луганщині – від рядових міліціонерів до підприємців і політиків; звісно, кадри побиття Марії Коршунової викликають цілковито негативне ставлення до особи самого депутата міської ради, підсилене його намаганням втекти від слідства; звісно, за такі речі має наступати покарання. Зацікавлена у видовищах з життя «багатих і знаменитих» «громадськість» пильно стежить за розвитком цього скандалу, очікуючи на максимально жорсткий вирок суду.
Хоча серйозних тілесних ушкоджень жертва нападу, слава Богу, не зазнала, збитки їй компенсовано, і сторони конфлікту оголосили про відсутність в них будь-яких обопільних претензій, та саме статус звинуваченого, який привертає до цієї справи пильну увагу всієї країни, може ускладнити загалом цілком логічне застосування до нього амністії або помилування.
В Україні таких конфліктів щодня трапляється сотні. Часто з набагато сумнішими результатами для учасників, але взагалі без будь-яких судових наслідків. У порівнянні з масою цих випадків, інцидент у Луганській ресторації є дрібницею, яку збільшено до гігантських масштабів кадрами з камер спостереження і злощасним статусом правопорушника. Він виявився заручником свого, точніше – родинного становища.
Парадокс у тому, що його вчинок є виявом тієї самої суспільної жорстокості в Україні, яка, зрештою, визначатиме і кару за нього.
Визнання себе винним, звільнення за амністією або помилування та добровільне складення Романом Ландіком повноважень депутата міської ради Луганська могло б бути оптимальним покаранням, але закони української політичної драматургії вимагають іншого.
Для родинного клану Ландіків цілком досить було б і того, що жодна людина з цим прізвищем не зможе ближчим часом обійняти на Луганщині публічної посади, а в українських умовах – це прямий шлях до втрати статків.
Вибірковий гуманізм
Нещодавно амністію було застосовано до іншого відомого міського народного обранця – депутата Київради від Блоку Леоніда Черновецького Олексія Євлаха, який добровільно зізнався у скоєнні злочинів, що завдали великих економічних збитків київській територіальній громаді. Втім, він чомусь досі не склав із себе депутатських повноважень. Не зайве буде нагадати, що путівку у велике політичне життя панові Євлаху дав БЮТ. За списком цієї політичної сили він вперше, у 2006 році, став депутатом Київради, і очолював навіть її фракцію, а вже пізніше перейшов до блоку Черновецького.
Завдані за співучастю Євлаха збитки так само кваліфікуються «в особливо великих розмірах», як ті, що за висновком суду завдала Юлія Тимошенко, і вони у абсолютному вимірі на порядки більші за ті, які інкримінуються Юрію Луценку та іншим звинувачуваним у зловживаннях екс-чиновникам.
Останніми роками почастішали випадки ДТП із летальними наслідками за участю та з вини «мажорів» і чиновників. Далеко не завжди, навіть у випадках, коли в цих аваріях гинуть люди, для їхніх винуватців настає реальне покарання.
Романа Ландіка, як і тисячі людей, чиї злочини не мали важких наслідків і були компенсовані, було б правильно амністувати. Тим паче, що амністію можна застосувати лише один раз у житті. Сам факт амністії є вагомим чинником убезпечення суспільства від рецидивного злочину з боку амністованого. Про це мали б сказати професійні захисники прав людини, але вони мовчать, бо громадська думка проти цього. Йти всупереч громадській думці небезпечніше за суперечки з владою, бо громадська думка ще лишається ресурсом впливу на ту ж владу. Зокрема, і в інтересах тих, хто насправді несправедливо засуджений. Таких в Україні, через якість правосуддя, дуже багато.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Гарантії також надійні гарантам,
Що їх не зустріне лихий прокурор,
Коли вже залишать вони коридор,
Де влада із бізнесом міцно злигались,
Ділок із чиновником де побратались.
Українське суспільство жорстоке. До сьогодні більшість, хоча і незначна, наших співгромадян виступають за застосування страти як засобу кримінального покарання. Політики експлуатують тему жорсткості покарань із метою підвищення власної популярності. Корені суспільної жорстокості – у радянському минулому України з його репресивною машиною примусу до рабської праці; у криміналізованому сьогоденні; у побутовій невлаштованості – високому травматизмі, захворюваності, злиднях та безпритульності, які є чинниками фізичних та психологічних страждань для мільйонів людей. Злиденні та упосліджені, перш за все, є виразниками жорстокості натовпу. На цих масових настроях грати легко, дешево, а декому просто приємно.
Судові переслідування лідерки БЮТ, екс-міністра внутрішніх справ та інших колишніх високопосадовців зумовлені не лише прагненням конфіскувати їхні статки чи назавжди вичавити їх із публічної політики, а, зокрема, і жагою жорстокої і прилюдної помсти політичним противникам. У випадку з очевидно недужим Юрієм Луценком це вже просто публічні тортури.
Протягом правління Віктора Ющенка нічогісінько не було зроблено для гуманізації правоохоронної системи: полінувалися, не зуміли, а головне – сподівалися довічно використовувати цю катівську сокиру у своїх власних інтересах. Тепер її спрямовано проти них самих.
На ті ж граблі наступає нинішня влада. Щоправда, у значно швидшому темпі. Підвищуючи рівень припустимої, «легітимної» жорстокості, ті, хто її нині застосовує, створюють суспільно-політичні передумови для того, аби і щодо них її було застосовано у майбутньому. Є ж бо за що.
Заручник статусу
Випадок із «інфантом» клану Ландіків – Романом – наочна ілюстрація роботи механізму мультиплікатора жорстокості і безкарності у суспільстві. Спочатку він, будучи певен у своїй цілковитій безкарності, побив і публічно принизив «звичайну людину». Звісно, що такого не могло б трапитися, якби потерпіла Марія Коршунова належала до їхнього кола «кращих людей нашого королівства». Коли ж ця огидна історія, завдяки цифровим технологіям, стала надбанням широких верств, її використали як інструмент внутрішньовидової боротьби з іще впливовим, але вже підупалим кланом.
Цю родину (і без інциденту у ресторації «Баккара») ненавидить дуже багато людей на Луганщині – від рядових міліціонерів до підприємців і політиків; звісно, кадри побиття Марії Коршунової викликають цілковито негативне ставлення до особи самого депутата міської ради, підсилене його намаганням втекти від слідства; звісно, за такі речі має наступати покарання. Зацікавлена у видовищах з життя «багатих і знаменитих» «громадськість» пильно стежить за розвитком цього скандалу, очікуючи на максимально жорсткий вирок суду.
Хоча серйозних тілесних ушкоджень жертва нападу, слава Богу, не зазнала, збитки їй компенсовано, і сторони конфлікту оголосили про відсутність в них будь-яких обопільних претензій, та саме статус звинуваченого, який привертає до цієї справи пильну увагу всієї країни, може ускладнити загалом цілком логічне застосування до нього амністії або помилування.
В Україні таких конфліктів щодня трапляється сотні. Часто з набагато сумнішими результатами для учасників, але взагалі без будь-яких судових наслідків. У порівнянні з масою цих випадків, інцидент у Луганській ресторації є дрібницею, яку збільшено до гігантських масштабів кадрами з камер спостереження і злощасним статусом правопорушника. Він виявився заручником свого, точніше – родинного становища.
Парадокс у тому, що його вчинок є виявом тієї самої суспільної жорстокості в Україні, яка, зрештою, визначатиме і кару за нього.
Визнання себе винним, звільнення за амністією або помилування та добровільне складення Романом Ландіком повноважень депутата міської ради Луганська могло б бути оптимальним покаранням, але закони української політичної драматургії вимагають іншого.
Для родинного клану Ландіків цілком досить було б і того, що жодна людина з цим прізвищем не зможе ближчим часом обійняти на Луганщині публічної посади, а в українських умовах – це прямий шлях до втрати статків.
Вибірковий гуманізм
Нещодавно амністію було застосовано до іншого відомого міського народного обранця – депутата Київради від Блоку Леоніда Черновецького Олексія Євлаха, який добровільно зізнався у скоєнні злочинів, що завдали великих економічних збитків київській територіальній громаді. Втім, він чомусь досі не склав із себе депутатських повноважень. Не зайве буде нагадати, що путівку у велике політичне життя панові Євлаху дав БЮТ. За списком цієї політичної сили він вперше, у 2006 році, став депутатом Київради, і очолював навіть її фракцію, а вже пізніше перейшов до блоку Черновецького.
Завдані за співучастю Євлаха збитки так само кваліфікуються «в особливо великих розмірах», як ті, що за висновком суду завдала Юлія Тимошенко, і вони у абсолютному вимірі на порядки більші за ті, які інкримінуються Юрію Луценку та іншим звинувачуваним у зловживаннях екс-чиновникам.
Останніми роками почастішали випадки ДТП із летальними наслідками за участю та з вини «мажорів» і чиновників. Далеко не завжди, навіть у випадках, коли в цих аваріях гинуть люди, для їхніх винуватців настає реальне покарання.
Романа Ландіка, як і тисячі людей, чиї злочини не мали важких наслідків і були компенсовані, було б правильно амністувати. Тим паче, що амністію можна застосувати лише один раз у житті. Сам факт амністії є вагомим чинником убезпечення суспільства від рецидивного злочину з боку амністованого. Про це мали б сказати професійні захисники прав людини, але вони мовчать, бо громадська думка проти цього. Йти всупереч громадській думці небезпечніше за суперечки з владою, бо громадська думка ще лишається ресурсом впливу на ту ж владу. Зокрема, і в інтересах тих, хто насправді несправедливо засуджений. Таких в Україні, через якість правосуддя, дуже багато.
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
