Каддафі помер, як і хотів: зі зброєю в руках – Ігор Семиволос

Радіо Свобода запросило до розмови провідного українського експерта з питань Близького Сходу, виконавчого директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря Семиволоса.

– Пане Семиволос, ми чули світові реакції на цю подію. Чому, на Вашу думку, вона стала настільки знаковою?

– Це стало таким собі символом. Абсолютно новим символом. Звісно, диктаторів убивають, убивали і, напевно, будуть убивати, але в тому світі, в такій ойкумені, якщо можна так висловитися, яка вважається ментально нашою, до якої ми, як би, належимо, вже давним-давно не вбивали лідерів, або давно не відбувалося те, що ми спостерігали в Лівії. Отже, це символ нового часу, нових змін. І це певні застереження одночасно, що завжди вчасно треба відходити (це така очевидна істина, проста істина); друге – це те, що якщо ти вже бачиш, що під тобою горить земля, то не варто впиратися, а треба, знов таки, швидко відходити; і третє – те, що Каддафі, якщо переходити на такий рівень, власне, цієї людини, то він лишився вірним собі, вірним уявленням про світ і помер так, як він, власне, того й хотів: помер зі зброєю в руках. Тобто, з точки зору честі він абсолютно зберіг обличчя, його плем’я зберегло обличчя, і це доволі непоганий етап для початку переговорів про примирення. Я думаю, що його смерть теж може насправді стати підвалиною для миру в Лівії.

– Як Ви гадаєте, чи смерть Каддафі також є попередженням для інших диктаторів, не обов’язково на африканському континенті, а також, скажімо, на пострадянському?

– Хороше запитання... Ну як сказати... Кожна аналогія буде кульгати, і очевидно, що в кожній країні ситуація може скластися по-різному, і, напевно, один із недоліків Каддафі полягав у тому, що він прийшов до влади надто молодою людиною і пережив свій час – побачив як розквіт свого режиму, так і смерть свого режиму. На пострадянському просторі може виникнути небезпека, що диктатори при певних обставинах можуть померти своєю смертю з відповідними державними почестями – таке вже було неодноразово на території колишнього Радянського Союзу, і зміни можуть відбуватися не так швидко і не так стрімко. Тим більше, що все-таки суспільства на пострадянському просторі надто атомізовані, люди надто атомізовані, люди не готові до співпраці, а тим більше, коли мова йде про такі от події.

– Але ж був Майдан і були кольорові революції в Грузії, в Киргизстані!

– Так, все це було, але часи минають і, очевидно, є певні розчарування. І ці розчарування, можливо, якраз грають на користь диктаторам. Силам, які намагаються створити нову реальність. Таку от фактично авторитарну реальність на пострадянському просторі. Звісно, це сигнал, звісно, це дзвіночок, але я б, можливо, навіть, на жаль, я б не міг провести таку однозначну паралель чи аналогії з тим, що відбувається на пострадянському просторі. Це просто свідчить про те, що рано чи пізно диктатури падуть і рано чи пізно диктатори йдуть або в могилу, або в незабуття і заслання, або так, як Муаммар Каддафі – під кулями повстанців. Тобто, напевно це сигнал, але от наскільки готові до цього знаку-сигналу прислухатися, я думаю, що це велике питання…