5 жовтня минає 75 років від дня народження Людини-легенди, Нового провісника свободи і демократії Вацлава Гавела. Здавалося б, що це ординарна подія, яких багато, якби не сама постать цієї Людини. Над його життєвим шляхом та історичною роллю варто задуматись і нам, поміркувати, що завадило українцям за всі ці роки зростити «свого Гавела», який би став символом об’єднання української нації.
Люстрація і нова політична еліта
Важлива роль у процесі здійснення кардинальних реформ в усіх сферах суспільно-політичного та економічного життя Чеської Республіки, а також суттєвих змін у зовнішній політиці країни належала президентові Чехословаччини, а потім і незалежної Чеської Республіки Вацлаву Гавелу.
Після Оксамитної революції він як глава держави запросив до президентської адміністрації людей, із якими готував Хартію-77, тих, хто пройшов разом із ним випробування ув’язненням, – нонконформістів, які послідовно виступали проти тоталітаризму. Це були найкращі представники інтелігенції, які не скорилися під час комуністичного режиму і не намагалися пристосуватися до нього: вчені, письменники, журналісти, психологи, актори, художники, музиканти.
На початку 1990-х радянські чиновники зневажливо називали Вацлава Гавела і його команду кочегарами, вантажниками, мийниками вікон. Казали, що люди, які не мають досвіду політичної діяльності та державотворення, не можуть керувати країною. Однак колишні радянські функціонери глибоко помилялися. Під керівництвом отих «непрофесіоналів» Чеська Республіка досягла значних успіхів на шляху політичних та економічних реформ, побудови демократичного суспільства, підвищення добробуту народу, стала повноправним членом ЄС і НАТО. Тобто, отримала те, що й досі залишається недосяжною мрією для України.
У Чехословаччині початку дев’яностих, як і в Україні, колишня партійна номенклатура не хотіла миритися зі втратою своїх позицій і була досить серйозною перешкодою на шляху реформ. Десятки тисяч комуністичних функціонерів і далі працювали в міністерствах та відомствах, місцевих органах державної влади. Загрозу процесу демократизації становила також Державна служба безпеки Чехословаччини, чимало представників якої пройшли школу КДБ. Народ вимагав рішучих змін у цій структурі, а також усунення з державних посад людей, які скомпрометували себе співпрацею з цією злочинною організацією і взагалі з комуністичним режимом.
Слід зазначити, що Гавел не поспішав рубати з плеча. Несподівано для багатьох колишній дисидент закликав громадян бути толерантними, виступив проти помсти тим, хто перебував при владі упродовж останніх десятиріч. Така позиція Гавела багато в чому сприяла утвердженню миру і спокою в суспільстві, дала змогу зробити практичні кроки у проведенні реформ.
У 1991 році тодішній чехословацький парламент призначив комісію з вивчення архівів служби безпеки для виявлення депутатів, які були її агентами. Якщо такі депутати самі не подадуть у відставку, комісія мала оприлюднити їхні імена. У березні того самого року з прямої телевізійної трансляції засідання парламенту громадяни дізналися прізвища десяти депутатів, які таємно співпрацювали зі службою безпеки, але відмовилися подати у відставку. А вже 4 червня парламент ухвалив так званий закон про люстрацію.
Цей закон зачіпав інтереси громадян, які обіймали відповідальні посади на рівні районних комітетів комуністичної партії Чехословаччини і вище, колишніх агентів таємної поліції та всіх, хто співпрацював із нею, а також випускників вищих партійних шкіл. Крім того, стосувався колишніх членів організацій, якими безпосередньо керувала партія. Зокрема, членів комітетів Народного фронту, який після 1948 року брав активну участь у проведенні чисток на підприємствах, у навчальних закладах тощо.
Згідно з Законом про люстрацію, громадянам, які потрапили до зазначених у ньому категорій, заборонялося протягом п’яти років обіймати керівні посади в органах державної влади, міністерствах, армії, університетах, судах, ЗМІ, банках, установах, що контактували з зарубіжними країнами. Кожен, хто хотів працювати в зазначених органах, мав пред’явити видану парламентом довідку, що він пройшов люстрацію.
Серед злочинів комунізму десятки мільйонів загублених людських життів у всьому світі. Незалежні історики на основі документів переконливо доводять, що злочини комунізму в Україні значно перевершують злочини фашизму періоду Другої світової війни. Однак аналогічного Нюрнберзькому процесу щодо комуністів у нашій країні не відбулося.
У цьому контексті закон про люстрацію став би кроком до відновлення в Україні історичної справедливості. Такі закони, крім колишньої Чехословаччини, ухвалили парламенти деяких інших країн Центральної та Східної Європи, зокрема Польщі та Угорщини. Водночас, це не привело до заборони комуністичної партії як такої. У Чеській Республіці й сьогодні діє комуністична партія Чехії та Моравії, яка представлена в парламенті й на рівних із іншими політичними силами бореться за голоси виборців.
Якість політичної еліти
Порівнюючи Україну і Чехію, варто зазначити, що в теорії міжнародних відносин є чимало чітких засобів обрахунку потенціалу країн. Один із них – системний аналіз, що ґрунтується, по суті, на математичних формулах щодо матеріальних величин, до яких, зокрема, належать територія, кількість населення, наявність природних ресурсів, промислових підприємств тощо. За всіма цими показниками Україна значно переважає Чеську Республіку.
Водночас, є й інші, так звані моральні показники, такі як збереження національної мови, рівень національної самосвідомості, освіти населення, якість національної еліти. З цих показників Україна випереджає Чехію тільки за рівнем освіти. Головним чинником, за яким Україна поступається Чехії, є якість політичної еліти. До цього критерію належать рівень корумпованості, здатність ухвалювати адекватні рішення, вміння робити висновки зі зроблених помилок.
Мова про здатність політичної еліти консолідувати зусилля, наприклад, під час світової економічної кризи, вміння знаходити компромісні рішення, поступаючись особистими і партійними інтересами, обстоювати спільну державну позицію в конфліктних ситуаціях (наприклад, в умовах українсько-російського газового конфлікту), під час вирішення важливих питань зовнішньої політики, зокрема щодо вступу до провідних міжнародних організацій.
Досвід наших сусідів свідчить також про те, що в більшості країн Центральної і Східної Європи було зроблено кардинальні кроки з метою формування нового покоління державних службовців. Колишніх комуністів на керівних посадах у державній службі там уже давно немає.
Після Оксамитової революції кожен працівник, який хотів залишитись на керівній посаді в центральних органах виконавчої влади Чеської Республіки, мав надати довідку про проходження люстрації. У результаті дії закону про люстрацію чимало державних службовців припинили свою роботу в міністерствах і відомствах Чехії. Поза сумнівом, це було позитивним чинником, своєрідним очищенням від баласту, змусило прискорити підготовку молодих кадрів.
Натомість у центральних органах виконавчої влади України й досі чимало співробітників з-поміж колишніх комуністичних функціонерів, які свого часу виступали проти незалежності України, а також їхніх наступників.
Невтішна українська реальність
Відсвяткували 20 річчя незалежності нашої держави… Звучали звичні слова і висновки, як завжди при «круглих» датах. Але мимоволі виникає запитання: що ми, врешті-решт, побудували? Чи вдалося досягти того, про що мріяли «батьки-засновники» нової держави, і куди ми рухаємося зараз? Історичною подією є одне: фундамент, Держава Україна. І це беззаперечно. Але є й інше. Насправді, те, що ми маємо зараз, – надбудову – є потворним вираженням за суттю і формою. Незалежність виявилась ЕКСПРОПРІЙОВАНОЮ.
Ми одержали олігархічно-люмпенську модель держави, яка за суттю і формою нічим не відрізняється від Російської імперії часів до 1861 року. Основою олігархічно-люмпенської моделі організації суспільного життя є така ж неефективна система функціонування економіки. В Україні сформувалася олігархічно-люмпенська система організації держави і управління суспільством. У результаті країна постала перед проблемою нерівномірного розподілу доходів та надмірної концентрація капіталу. При цьому розрив між доходами найбагатших та найбідніших продовжує зростати, посилюється соціально-економічна поляризація суспільства.
Україна двічі втратила свій шанс ухвалити закон про люстрацію: після здобуття незалежності та після Помаранчевої революції. На початку 1990-х такий закон, вочевидь, не міг бути ухвалений, тому що в органах державної влади України залишалася компартійна номенклатура, а президентом став колишній працівник ЦК КПУ Леонід Кравчук (перші справді незалежні вибори, за оцінками міжнародних організацій, відбулися в нашій країні лише після 2005 року).
Однак і після Помаранчевої революції нове демократичне керівництво країни та новий склад Верховної Ради так і не спромоглися ухвалити щось хоча б подібне до закону про люстрацію. Українські демократичні сили навіть не розпочали широкої дискусії з цього питання. Сьогодні на керівних посадах в держслужбі України не побачиш колишніх дисидентів, рідко зустрінеш представників «Меморіалу», «Руху» чи інших справді демократичних партій та об’єднань.
Тим часом, колишня компартійна номенклатура добирає собі на заміну в органи державної влади своїх рідних і знайомих, подекуди подібних до себе безпринципних і непорядних людей, тоді як патріоти, справжні професіонали й чесні громадяни нерідко залишаються на узбіччі. Отже, в Україні за 20 років незалежності не створено заснованої на європейських стандартах системи підготовки та добору кадрів, що ґрунтувалася б на суто професійних, патріотичних і ділових якостях людини. Добір кадрів у нас досі здійснюється за радянською методикою.
Прогнозна оцінка подальшого розвитку подій є невтішною, адже за таких обставин у майбутньому на нас чекає країна непрофесіоналів – вірних послідовників учорашніх комуністів. Годі й думати, що в Україні з’явиться свій Вацлав Гавел та нова політична еліта. Марними в таких умовах залишаються сподівання, що Україна зможе досягти європейських стандартів і стати демократичною правовою державою.
Вацлав Гавел любить повторяти:
Якщо хочеш любити людей, почни любити себе.
Якщо хочеш щось змінити для людей, яких любиш, мусиш мати мету.
Якщо хочеш досягти мети, мусиш мати причину.
Задумаймося над цими словами… І вірмо в майбутнє – вірмо в Україну.
Богдан Данилишин – академік НАН України, голова Ради громадської ініціативи «Українська європейська перспектива», Прага
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Люстрація і нова політична еліта
Важлива роль у процесі здійснення кардинальних реформ в усіх сферах суспільно-політичного та економічного життя Чеської Республіки, а також суттєвих змін у зовнішній політиці країни належала президентові Чехословаччини, а потім і незалежної Чеської Республіки Вацлаву Гавелу.
Після Оксамитної революції він як глава держави запросив до президентської адміністрації людей, із якими готував Хартію-77, тих, хто пройшов разом із ним випробування ув’язненням, – нонконформістів, які послідовно виступали проти тоталітаризму. Це були найкращі представники інтелігенції, які не скорилися під час комуністичного режиму і не намагалися пристосуватися до нього: вчені, письменники, журналісти, психологи, актори, художники, музиканти.
На початку 1990-х радянські чиновники зневажливо називали Вацлава Гавела і його команду кочегарами, вантажниками, мийниками вікон. Казали, що люди, які не мають досвіду політичної діяльності та державотворення, не можуть керувати країною. Однак колишні радянські функціонери глибоко помилялися. Під керівництвом отих «непрофесіоналів» Чеська Республіка досягла значних успіхів на шляху політичних та економічних реформ, побудови демократичного суспільства, підвищення добробуту народу, стала повноправним членом ЄС і НАТО. Тобто, отримала те, що й досі залишається недосяжною мрією для України.
У Чехословаччині початку дев’яностих, як і в Україні, колишня партійна номенклатура не хотіла миритися зі втратою своїх позицій і була досить серйозною перешкодою на шляху реформ. Десятки тисяч комуністичних функціонерів і далі працювали в міністерствах та відомствах, місцевих органах державної влади. Загрозу процесу демократизації становила також Державна служба безпеки Чехословаччини, чимало представників якої пройшли школу КДБ. Народ вимагав рішучих змін у цій структурі, а також усунення з державних посад людей, які скомпрометували себе співпрацею з цією злочинною організацією і взагалі з комуністичним режимом.
Слід зазначити, що Гавел не поспішав рубати з плеча. Несподівано для багатьох колишній дисидент закликав громадян бути толерантними, виступив проти помсти тим, хто перебував при владі упродовж останніх десятиріч. Така позиція Гавела багато в чому сприяла утвердженню миру і спокою в суспільстві, дала змогу зробити практичні кроки у проведенні реформ.
У 1991 році тодішній чехословацький парламент призначив комісію з вивчення архівів служби безпеки для виявлення депутатів, які були її агентами. Якщо такі депутати самі не подадуть у відставку, комісія мала оприлюднити їхні імена. У березні того самого року з прямої телевізійної трансляції засідання парламенту громадяни дізналися прізвища десяти депутатів, які таємно співпрацювали зі службою безпеки, але відмовилися подати у відставку. А вже 4 червня парламент ухвалив так званий закон про люстрацію.
Цей закон зачіпав інтереси громадян, які обіймали відповідальні посади на рівні районних комітетів комуністичної партії Чехословаччини і вище, колишніх агентів таємної поліції та всіх, хто співпрацював із нею, а також випускників вищих партійних шкіл. Крім того, стосувався колишніх членів організацій, якими безпосередньо керувала партія. Зокрема, членів комітетів Народного фронту, який після 1948 року брав активну участь у проведенні чисток на підприємствах, у навчальних закладах тощо.
Згідно з Законом про люстрацію, громадянам, які потрапили до зазначених у ньому категорій, заборонялося протягом п’яти років обіймати керівні посади в органах державної влади, міністерствах, армії, університетах, судах, ЗМІ, банках, установах, що контактували з зарубіжними країнами. Кожен, хто хотів працювати в зазначених органах, мав пред’явити видану парламентом довідку, що він пройшов люстрацію.
Серед злочинів комунізму десятки мільйонів загублених людських життів у всьому світі. Незалежні історики на основі документів переконливо доводять, що злочини комунізму в Україні значно перевершують злочини фашизму періоду Другої світової війни. Однак аналогічного Нюрнберзькому процесу щодо комуністів у нашій країні не відбулося.
У цьому контексті закон про люстрацію став би кроком до відновлення в Україні історичної справедливості. Такі закони, крім колишньої Чехословаччини, ухвалили парламенти деяких інших країн Центральної та Східної Європи, зокрема Польщі та Угорщини. Водночас, це не привело до заборони комуністичної партії як такої. У Чеській Республіці й сьогодні діє комуністична партія Чехії та Моравії, яка представлена в парламенті й на рівних із іншими політичними силами бореться за голоси виборців.
Якість політичної еліти
Порівнюючи Україну і Чехію, варто зазначити, що в теорії міжнародних відносин є чимало чітких засобів обрахунку потенціалу країн. Один із них – системний аналіз, що ґрунтується, по суті, на математичних формулах щодо матеріальних величин, до яких, зокрема, належать територія, кількість населення, наявність природних ресурсів, промислових підприємств тощо. За всіма цими показниками Україна значно переважає Чеську Республіку.
Водночас, є й інші, так звані моральні показники, такі як збереження національної мови, рівень національної самосвідомості, освіти населення, якість національної еліти. З цих показників Україна випереджає Чехію тільки за рівнем освіти. Головним чинником, за яким Україна поступається Чехії, є якість політичної еліти. До цього критерію належать рівень корумпованості, здатність ухвалювати адекватні рішення, вміння робити висновки зі зроблених помилок.
Мова про здатність політичної еліти консолідувати зусилля, наприклад, під час світової економічної кризи, вміння знаходити компромісні рішення, поступаючись особистими і партійними інтересами, обстоювати спільну державну позицію в конфліктних ситуаціях (наприклад, в умовах українсько-російського газового конфлікту), під час вирішення важливих питань зовнішньої політики, зокрема щодо вступу до провідних міжнародних організацій.
Досвід наших сусідів свідчить також про те, що в більшості країн Центральної і Східної Європи було зроблено кардинальні кроки з метою формування нового покоління державних службовців. Колишніх комуністів на керівних посадах у державній службі там уже давно немає.
Після Оксамитової революції кожен працівник, який хотів залишитись на керівній посаді в центральних органах виконавчої влади Чеської Республіки, мав надати довідку про проходження люстрації. У результаті дії закону про люстрацію чимало державних службовців припинили свою роботу в міністерствах і відомствах Чехії. Поза сумнівом, це було позитивним чинником, своєрідним очищенням від баласту, змусило прискорити підготовку молодих кадрів.
Натомість у центральних органах виконавчої влади України й досі чимало співробітників з-поміж колишніх комуністичних функціонерів, які свого часу виступали проти незалежності України, а також їхніх наступників.
Невтішна українська реальність
Відсвяткували 20 річчя незалежності нашої держави… Звучали звичні слова і висновки, як завжди при «круглих» датах. Але мимоволі виникає запитання: що ми, врешті-решт, побудували? Чи вдалося досягти того, про що мріяли «батьки-засновники» нової держави, і куди ми рухаємося зараз? Історичною подією є одне: фундамент, Держава Україна. І це беззаперечно. Але є й інше. Насправді, те, що ми маємо зараз, – надбудову – є потворним вираженням за суттю і формою. Незалежність виявилась ЕКСПРОПРІЙОВАНОЮ.
Ми одержали олігархічно-люмпенську модель держави, яка за суттю і формою нічим не відрізняється від Російської імперії часів до 1861 року. Основою олігархічно-люмпенської моделі організації суспільного життя є така ж неефективна система функціонування економіки. В Україні сформувалася олігархічно-люмпенська система організації держави і управління суспільством. У результаті країна постала перед проблемою нерівномірного розподілу доходів та надмірної концентрація капіталу. При цьому розрив між доходами найбагатших та найбідніших продовжує зростати, посилюється соціально-економічна поляризація суспільства.
Україна двічі втратила свій шанс ухвалити закон про люстрацію: після здобуття незалежності та після Помаранчевої революції. На початку 1990-х такий закон, вочевидь, не міг бути ухвалений, тому що в органах державної влади України залишалася компартійна номенклатура, а президентом став колишній працівник ЦК КПУ Леонід Кравчук (перші справді незалежні вибори, за оцінками міжнародних організацій, відбулися в нашій країні лише після 2005 року).
Однак і після Помаранчевої революції нове демократичне керівництво країни та новий склад Верховної Ради так і не спромоглися ухвалити щось хоча б подібне до закону про люстрацію. Українські демократичні сили навіть не розпочали широкої дискусії з цього питання. Сьогодні на керівних посадах в держслужбі України не побачиш колишніх дисидентів, рідко зустрінеш представників «Меморіалу», «Руху» чи інших справді демократичних партій та об’єднань.
Тим часом, колишня компартійна номенклатура добирає собі на заміну в органи державної влади своїх рідних і знайомих, подекуди подібних до себе безпринципних і непорядних людей, тоді як патріоти, справжні професіонали й чесні громадяни нерідко залишаються на узбіччі. Отже, в Україні за 20 років незалежності не створено заснованої на європейських стандартах системи підготовки та добору кадрів, що ґрунтувалася б на суто професійних, патріотичних і ділових якостях людини. Добір кадрів у нас досі здійснюється за радянською методикою.
Прогнозна оцінка подальшого розвитку подій є невтішною, адже за таких обставин у майбутньому на нас чекає країна непрофесіоналів – вірних послідовників учорашніх комуністів. Годі й думати, що в Україні з’явиться свій Вацлав Гавел та нова політична еліта. Марними в таких умовах залишаються сподівання, що Україна зможе досягти європейських стандартів і стати демократичною правовою державою.
Вацлав Гавел любить повторяти:
Якщо хочеш любити людей, почни любити себе.
Якщо хочеш щось змінити для людей, яких любиш, мусиш мати мету.
Якщо хочеш досягти мети, мусиш мати причину.
Задумаймося над цими словами… І вірмо в майбутнє – вірмо в Україну.
Богдан Данилишин – академік НАН України, голова Ради громадської ініціативи «Українська європейська перспектива», Прага
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
