Як я не відхрещувався від цієї теми, однак усе одно вона мене допекла. Йдеться про кляту корупцію в Україні. Ступінь невдячності, заяложеності, а відтак і фатальності проблеми корупції зашкалює уже не перше десятиліття, і практично майже нікому не щастить надибати на якесь несподіване відкриття вакцини від неї.
Тим більше, що сьогоднішня реальність в Україні штовхає лише до одного-єдиного висновку. Епоха Януковича, режим Януковича, команда Януковича виявилися так само безпомічними перед лицем корупції, як то свого часу вже пережили подібним чином попередні режими і епохи.
Президенти приходять, клятвено обіцяють розправитись із головною «хоробою» України, згодом ця бацила їх засмоктує в міру їхньої піддатливості і відкидає на узбіччя політичної історії (злі язики твердять: із солідними гаманцями), беручись за їхніх наступників. Так було з Кравчуком, ця недоля не обійшла ані Кучму, ані Ющенка. І ось тепер триває процес інфікації Януковича.
Однак ззовні виглядає, нібито Президента не полишає бойовий настрій. Він оголосив тотальну війну корупції. Він пригрозив, що «у цій війні не буде своїх і чужих, і хто ще не зрозумів, відчує, як то кажуть, на своїй власній шкурі…» Опозиція відразу відчула, що буде тепер головною мішенню влади.
Але і це вже не раз було. Подібні слова у відповідному контексті вже доводилося чути від усіх попередників Януковича без винятку (йдеться про незалежні часи). От і сам Янукович обирає двадцяту річницю незалежності, щоб зі святкової трибуни зізнатися, що «і у нинішній владі рівень корупції залишається критично високим».
Глухий кут, або зачароване коло
Однак усі ці гіркі слова і визнання наражаються на не менш гірку обставину – нинішня влада не має, пробачте за тавтологію, реальної влади, щоб долати нею породжену систему. Сама влада ніколи не могла і не зможе дисциплінувати свої лави, своїх підлеглих. На це здатне лише незалежне правосуддя.
Янукович особисто, може, і покарає один-два десятки «нечистих на руку» лиходіїв. Однак той же Янукович тисячу раз подумає і врешті-решт відмовиться чіпати своїх наближених людей. А таких наближених у нього сотні. І пішло-поїхало.
Іронія долі, але може виявитись, що наближеною до Президента буде ледве не уся країна. Практично Янукович уже цією єдиною обставиною інфікований у самому зародку. І це перетворює усі його видимі зусилля боротьби з корупцією на чергову псевдодержавну іграшку. Страх зробити судову систему незалежною прирікає корупцію на вічність. А Янукович буде лише одним із передавальних ланцюжків, на яких тримається зараза.
Кого зараз шокує статистика, оприлюднена недавно податковими органами України, згідно з якою понад 95 відсотків перевірених підприємств мають грубі порушення трудового законодавства. Дуже поширені порушення, коли працедавці платять трудівникам зарплату нижче від прожиткового мінімуму. І досі існує солідний відсоток підприємств і установ, де зарплати видаються у конвертах, щоб ухилитись від податків. До речі, це широко практикується не лише у приватному, а й у державному секторі. І так далі.
З такими даними країну необхідно зупинити і закрити на тотальний переоблік. Без цього країна, звісно, може якось існувати, але лише як каліка.
Чи могла б країна оздоровити себе? Не знаю. Знаю, що деяким це вдалося. Яскравий приклад – чехи та угорці. І не лише вони.
Однак, за всієї чорної і невдячної реальності, ніколи у своїй історії українці не були так близько від можливості розірвати ланцюг зачарованого кола і вирватись у здорову зону розвитку. Ця близькість є найдієвішим манком, перед яким не встоїть жодна влада.
Тим більше, що сьогоднішня реальність в Україні штовхає лише до одного-єдиного висновку. Епоха Януковича, режим Януковича, команда Януковича виявилися так само безпомічними перед лицем корупції, як то свого часу вже пережили подібним чином попередні режими і епохи.
Президенти приходять, клятвено обіцяють розправитись із головною «хоробою» України, згодом ця бацила їх засмоктує в міру їхньої піддатливості і відкидає на узбіччя політичної історії (злі язики твердять: із солідними гаманцями), беручись за їхніх наступників. Так було з Кравчуком, ця недоля не обійшла ані Кучму, ані Ющенка. І ось тепер триває процес інфікації Януковича.
Однак ззовні виглядає, нібито Президента не полишає бойовий настрій. Він оголосив тотальну війну корупції. Він пригрозив, що «у цій війні не буде своїх і чужих, і хто ще не зрозумів, відчує, як то кажуть, на своїй власній шкурі…» Опозиція відразу відчула, що буде тепер головною мішенню влади.
Але і це вже не раз було. Подібні слова у відповідному контексті вже доводилося чути від усіх попередників Януковича без винятку (йдеться про незалежні часи). От і сам Янукович обирає двадцяту річницю незалежності, щоб зі святкової трибуни зізнатися, що «і у нинішній владі рівень корупції залишається критично високим».
Глухий кут, або зачароване коло
Однак усі ці гіркі слова і визнання наражаються на не менш гірку обставину – нинішня влада не має, пробачте за тавтологію, реальної влади, щоб долати нею породжену систему. Сама влада ніколи не могла і не зможе дисциплінувати свої лави, своїх підлеглих. На це здатне лише незалежне правосуддя.
Янукович особисто, може, і покарає один-два десятки «нечистих на руку» лиходіїв. Однак той же Янукович тисячу раз подумає і врешті-решт відмовиться чіпати своїх наближених людей. А таких наближених у нього сотні. І пішло-поїхало.
Іронія долі, але може виявитись, що наближеною до Президента буде ледве не уся країна. Практично Янукович уже цією єдиною обставиною інфікований у самому зародку. І це перетворює усі його видимі зусилля боротьби з корупцією на чергову псевдодержавну іграшку. Страх зробити судову систему незалежною прирікає корупцію на вічність. А Янукович буде лише одним із передавальних ланцюжків, на яких тримається зараза.
Кого зараз шокує статистика, оприлюднена недавно податковими органами України, згідно з якою понад 95 відсотків перевірених підприємств мають грубі порушення трудового законодавства. Дуже поширені порушення, коли працедавці платять трудівникам зарплату нижче від прожиткового мінімуму. І досі існує солідний відсоток підприємств і установ, де зарплати видаються у конвертах, щоб ухилитись від податків. До речі, це широко практикується не лише у приватному, а й у державному секторі. І так далі.
З такими даними країну необхідно зупинити і закрити на тотальний переоблік. Без цього країна, звісно, може якось існувати, але лише як каліка.
Чи могла б країна оздоровити себе? Не знаю. Знаю, що деяким це вдалося. Яскравий приклад – чехи та угорці. І не лише вони.
Однак, за всієї чорної і невдячної реальності, ніколи у своїй історії українці не були так близько від можливості розірвати ланцюг зачарованого кола і вирватись у здорову зону розвитку. Ця близькість є найдієвішим манком, перед яким не встоїть жодна влада.
