Київ – Упродовж усього літа увага громадськості та міжнародної спільноти була прикута до гучних судових процесів, які тривають і досі. Неодноразово через ЗМІ поширювались заяви щодо недемократичності, упередженості та заполітизованості української судової влади. Але про стан судочинства не можна судити лише по декількох судових процесах, хоч інколи вони і є показовими.
Справді, проблема справедливого і неупередженого судочинства в державі існує, незважаючи на низку значних кроків, які вже були реалізовані. Це стосується насамперед ухвалення і втілення закону про судоустрій та статус суддів, концептуальними положеннями якого стала зміна умов доступу до професії судді та зміна системи притягнення суддів до відповідальності. Проте загальний хід судової реформи відзначився своїм контрреверсивним характером. Зокрема, є коло проблем, які залишилися невирішеними чи то виявилися в ході застосування цього закону або потребують конституційних змін.
Як зменшити політичний вплив на суд
Неоднозначною і, по суті, невирішеною залишається проблема формування Вищої ради юстиції. Так, передачу права призначення суддів на адміністративні посади Вищій раді юстиції можна назвати позитивом. Оскільки функція призначення суддів забирається від політичних за своєю природою органів (таких, наприклад, як президент) і передається спеціально створеному для цього органу незалежного судового управління – Вищій раді юстиції.
Між тим, склад цього органу досі не змінений: більшість у ньому становлять ті, кого призначають виконавчою владою чи іншими політичними інститутами – Президентом, Верховною Радою, урядом, прокуратурою. У цьому і полягає контрреверсійність: з одного боку, ми передали функції призначення суддів спеціальному органу судового управління, а з іншого – не домоглися того, щоб склад Вищої ради юстиції був змінений і вона формувалась відповідно до засад Європейської хартії суддів і усталених європейських стандартів.
Саме тому, з метою мінімізації політичних впливів і впливу виконавчої влади на діяльність ВРЮ мають бути внесені зміни до Конституції, яка безпосередньо визначає засади формування цього органу. Не випадково, що нині саме через таку правову плутанину судова влада відчуває на собі контроль і залежність від інших гілок влади, а також від політичних інститутів і від їхньої волі.
Посада судді – доступ та відповідальність
Схожа ситуація виникла і стосовно проблеми зміни доступу до суддівської професії. Відтепер замість співбесід та подань голів судів на вакантні посади суддів (тобто, значною мірою корупціогенної і контрольованої системи доступу до професії) запроваджено конкурсний добір, причому не через суб’єктивну співбесіду, а через два анонімних тестування.
Перше – як доступ до спеціальної підготовки суддів (після якого відбувається сама підготовка), потім – складання іспиту (знову ж у формі тестів). За результатами цього іспиту особа і обіймає місце в суді. Тож можна говорити про те, що завдячуючи судовій реформі було розірвано адміністративну залежність від голови суду, який раніше сам добирав собі кадри. Нині це здійснює кваліфікаційна комісія, яка проводить іспити, відповідає за фахову підготовку судді і, відповідно, надає йому можливість посісти вакантне місце в будь-якому суді.
Водночас не варто забувати, що цей процес лише розпочався, і розпочався він на фоні вад нашої правової дійсності та правозастосовчої практики, яка досить часто здатна звести нанівець будь-які позитиви закону. Тому говорити про миттєвий ідеальний результат не можна. Це вже питання практики, доброчесності, професійної, людської і політичної порядності тих, хто відповідає за організацію цього процесу.
Наприклад, якщо в тому чи іншому навчальному закладі, де Вища кваліфікаційна комісія проводила іспити, не було забезпечено таємниці комп’ютерної програми для складання іспитів, або вона була спеціально поширена серед певної частини конкурсантів (чим були створені нерівні умови серед претендентів, що девальвувало цінність цього процесу), то це вже питання відповідальності, розслідування. Але за всіх умов саме така система повинна працювати, і за нею майбутнє.
Беззаперечним недоліком української судової системи, яку чинний закон, на жаль, не зміг ані подолати, ані частково виправити, є проблема добросовісності виконання суддею своїх обов’язків та притягнення його до відповідальності. Це вада нашої судової системи, яка повинна мати потенціал для самоочищення. Проте повністю уникнути таких випадків складно. Але для того, щоб їх ставало дедалі менше, необхідно по кожному встановленому факту зловживання правом або впливу на суд проводити розслідування задля того, щоб встановити коло осіб, які здійснювали вплив на суд, мотиви поведінки судді і все те, що призвело до порушень прав особи. І після розслідування притягати до відповідальності осіб, винних у порушенні прав.
Звісна річ, що коли більш ефективно буде забезпечуватись незалежність судової гілки влади, кількість таких порушень буде зменшуватися. І тоді, можливо, сама проблема притягнення до відповідальності суддів не буде мати такої гостроти.
По суті, суд – це універсальний інститут, створений суспільством безпосередньо для контролю за діяльністю влади. Саме тому для його ефективного функціонування необхідно забезпечити високу якість правосуддя, гарантії діяльності суддів та убезпечити судову систему від впливів безпосередньо владних структур. Викликає посмішку, коли в офіційних документах можна прочитати, що в Україні потрібно створити якісь спеціальні інститути контролю за діяльністю органів влади для того, щоб цей контроль підвищити. Адже насправді іншого шляху для підвищення ефективності контролю за владою, ніж судового, немає. Інша річ, що у нашому випадку варто говорити про рівень політичної культури, дотримання демократичних стандартів щодо інформаційної відкритості влади, боротьби з корупцією, тощо.
Микола Оніщук – президент Інституту правової політики, доктор юридичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Справді, проблема справедливого і неупередженого судочинства в державі існує, незважаючи на низку значних кроків, які вже були реалізовані. Це стосується насамперед ухвалення і втілення закону про судоустрій та статус суддів, концептуальними положеннями якого стала зміна умов доступу до професії судді та зміна системи притягнення суддів до відповідальності. Проте загальний хід судової реформи відзначився своїм контрреверсивним характером. Зокрема, є коло проблем, які залишилися невирішеними чи то виявилися в ході застосування цього закону або потребують конституційних змін.
Як зменшити політичний вплив на суд
Неоднозначною і, по суті, невирішеною залишається проблема формування Вищої ради юстиції. Так, передачу права призначення суддів на адміністративні посади Вищій раді юстиції можна назвати позитивом. Оскільки функція призначення суддів забирається від політичних за своєю природою органів (таких, наприклад, як президент) і передається спеціально створеному для цього органу незалежного судового управління – Вищій раді юстиції.
Між тим, склад цього органу досі не змінений: більшість у ньому становлять ті, кого призначають виконавчою владою чи іншими політичними інститутами – Президентом, Верховною Радою, урядом, прокуратурою. У цьому і полягає контрреверсійність: з одного боку, ми передали функції призначення суддів спеціальному органу судового управління, а з іншого – не домоглися того, щоб склад Вищої ради юстиції був змінений і вона формувалась відповідно до засад Європейської хартії суддів і усталених європейських стандартів.
Саме тому, з метою мінімізації політичних впливів і впливу виконавчої влади на діяльність ВРЮ мають бути внесені зміни до Конституції, яка безпосередньо визначає засади формування цього органу. Не випадково, що нині саме через таку правову плутанину судова влада відчуває на собі контроль і залежність від інших гілок влади, а також від політичних інститутів і від їхньої волі.
Посада судді – доступ та відповідальність
Схожа ситуація виникла і стосовно проблеми зміни доступу до суддівської професії. Відтепер замість співбесід та подань голів судів на вакантні посади суддів (тобто, значною мірою корупціогенної і контрольованої системи доступу до професії) запроваджено конкурсний добір, причому не через суб’єктивну співбесіду, а через два анонімних тестування.
Перше – як доступ до спеціальної підготовки суддів (після якого відбувається сама підготовка), потім – складання іспиту (знову ж у формі тестів). За результатами цього іспиту особа і обіймає місце в суді. Тож можна говорити про те, що завдячуючи судовій реформі було розірвано адміністративну залежність від голови суду, який раніше сам добирав собі кадри. Нині це здійснює кваліфікаційна комісія, яка проводить іспити, відповідає за фахову підготовку судді і, відповідно, надає йому можливість посісти вакантне місце в будь-якому суді.
Водночас не варто забувати, що цей процес лише розпочався, і розпочався він на фоні вад нашої правової дійсності та правозастосовчої практики, яка досить часто здатна звести нанівець будь-які позитиви закону. Тому говорити про миттєвий ідеальний результат не можна. Це вже питання практики, доброчесності, професійної, людської і політичної порядності тих, хто відповідає за організацію цього процесу.
Наприклад, якщо в тому чи іншому навчальному закладі, де Вища кваліфікаційна комісія проводила іспити, не було забезпечено таємниці комп’ютерної програми для складання іспитів, або вона була спеціально поширена серед певної частини конкурсантів (чим були створені нерівні умови серед претендентів, що девальвувало цінність цього процесу), то це вже питання відповідальності, розслідування. Але за всіх умов саме така система повинна працювати, і за нею майбутнє.
Беззаперечним недоліком української судової системи, яку чинний закон, на жаль, не зміг ані подолати, ані частково виправити, є проблема добросовісності виконання суддею своїх обов’язків та притягнення його до відповідальності. Це вада нашої судової системи, яка повинна мати потенціал для самоочищення. Проте повністю уникнути таких випадків складно. Але для того, щоб їх ставало дедалі менше, необхідно по кожному встановленому факту зловживання правом або впливу на суд проводити розслідування задля того, щоб встановити коло осіб, які здійснювали вплив на суд, мотиви поведінки судді і все те, що призвело до порушень прав особи. І після розслідування притягати до відповідальності осіб, винних у порушенні прав.
Звісна річ, що коли більш ефективно буде забезпечуватись незалежність судової гілки влади, кількість таких порушень буде зменшуватися. І тоді, можливо, сама проблема притягнення до відповідальності суддів не буде мати такої гостроти.
По суті, суд – це універсальний інститут, створений суспільством безпосередньо для контролю за діяльністю влади. Саме тому для його ефективного функціонування необхідно забезпечити високу якість правосуддя, гарантії діяльності суддів та убезпечити судову систему від впливів безпосередньо владних структур. Викликає посмішку, коли в офіційних документах можна прочитати, що в Україні потрібно створити якісь спеціальні інститути контролю за діяльністю органів влади для того, щоб цей контроль підвищити. Адже насправді іншого шляху для підвищення ефективності контролю за владою, ніж судового, немає. Інша річ, що у нашому випадку варто говорити про рівень політичної культури, дотримання демократичних стандартів щодо інформаційної відкритості влади, боротьби з корупцією, тощо.
Микола Оніщук – президент Інституту правової політики, доктор юридичних наук
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
