Проблеми ЖКГ, про реформування якого зараз точиться чимало розмов і «внизу», і «нагорі», не можуть бути вирішені тільки за рахунок управлінських рішень, які розставили б усе на свої місця. Проблеми ці набагато глибші, і лежать вони в площині нашої свідомості.
Ситуація у цій сфері є дуже точним віддзеркаленням ситуації у нашій державі в цілому. Застаріла інфраструктура. Низький рівень запровадження сучасних технологій. Хронічний брак коштів на модернізацію… Але важливо навіть не це. Критичне значення має та система відносин, яка склалась навколо ЖКГ і яка сьогодні є головним гальмом приведення цієї систему до ладу.
Ми вже майже 20 років живемо у незалежній Україні. Але все ще змушені постійно повертатись до радянських часів, тому що деякі пережитки тих часів досі не можемо подолати. Система ЖКГ нам теж дісталась у спадок разом із психологією людини, яка не відчуває себе господарем навіть у своєму житлі, не кажучи вже про те, щоб відчувати себе господарем у своїй державі.
Нам фактично навіть не належали оселі, у яких ми проживали. І держава вирішувала, що робити з нашим житлом, не питаючи нас. А ми платили за це лиш символічну плату і вважали, що держава зобов’язана нас обслуговувати. А обслуговувала вона нас так, як сама вважала за належне. Імпортну сантехніку могла собі дозволити лише номенклатура, а для решти – п’яний «афоня» з ЖЕКу з саморобними прокладками, на якого хіба що можна було поскаржитись у партком. Та й то марно, бо на місце одного «Афоні» міг прийти тільки інший, такий же. І все це трималось насправді просто на добросовісних людях, які все ж траплялись.
Чи багато змінилось? Ні! Бо свого часу на державному рівні ми ухвалили половинчасте рішення: передали квартири у приватну власність, але без механізму визначення частки власності і відповідальності щодо місць загального користування. Слід зазначити, що пощастило не всім, бо не у всіх було ЩО приватизовувати. Але таких було менше, тому політичні ризики були невеликими. А передавати у власність житло, зафіксувавши водночас спільну власність під’їздів, ліфтів, підвалів, дахів, прибудинкових територій, у правоустановчих документах не наважились. Стан всього цього господарства і тоді був далеко не найкращим у більшості будинків, тож ризики уже були зовсім іншими.
Ми легко сприйняли те, що відтепер ми власники свого житла. Психологічно ми і раніше сприймали простір до дверей своєї квартири як приватний. А все решта залишилось так, як і було. Квартира – моя. А будинок і все інше не моє, державне (правда, тепер муніципальне). І якщо державне, то нехай держава і відповідає. А що не так – будемо скаржитись (тепер не у партком, а у міську раду). Бо «вони» зобов’язані! А те, що платити ми стали більше, то це здирництво! Раніше стільки не платили!
У результаті маємо те, що маємо. Система ЖКГ продовжує крутитись на «холостих» обертах, із кожним роком приходячи у все більший дисбаланс. Бо ні коштів більше не стало, ні дієвих механізмів контролю не з’явилось. А хто ж, власне, має контролювати? Мешканець поскаржитись може, але він як був «кріпаком» у ЖЕКу, так і залишився. Сьогодні поскаржився, а завтра той же ЖЕКівець до нього знову прийшов.
Органи місцевого самоврядування, на яких була покладена відповідальність за сферу ЖКГ, може, й раді були б щось змінити, принаймні, тому що ті ж мешканці – це їхні виборці. Однак ні коштів, ні повноважень. А політики розв’язувати ситуацію на державному рівні не поспішають через вище згадані ризики, які внаслідок недофінансування галузі з роками тільки зростають.
Житлово-комунальному господарству потрібен власник
Сьогодні треба визнати: без реформування ЖКГ нам не обійтись, і чим довше ми будемо цю реформу відкладати, тим критичнішою буде ставати ситуація, і тим болючішою буде реформа. Досить спекулювати на цій темі і тішити людей ілюзією, що колись і звідкись візьмуться кошти, щоб привести ЖКГ до ладу, і вже потім передати його людям у власність! Мова йде у масштабах держави про сотні мільярдів гривень, яких немає і найближчим часом не буде. Врешті-решт, це наша держава і нам самим вирішувати проблеми, які у ній є. Вирішувати – спільно!
У чому ж, на мій погляд, полягає реформа?
Перш за все, потрібно чітко визначитись із питанням власника у сфері ЖКГ. Ми повинні законодавчо закріпити за тими, кому пощастило стати власниками квартир (нагадаємо – пощастило не всім!), частку у місцях загального користування, тим самим передаючи їм і право контролювати якість і ціну комунальних послуг, з одного боку, і відповідальність за належне утримання цих місць – з іншого.
Друге. Власникам ми маємо надати можливість вибору постачальника комунальних послуг. Сьогодні часто говорять: усіх в ОСББ! Навіщо?! ОСББ не панацея. Власники можуть об’єднуватись в ОСББ і самі організовувати обслуговування своїх будинків. А можуть не об’єднуватись, а загальними зборами визначити для себе обслуговуючу компанію – державну, муніципальну чи приватну. Ну, а якщо не змогли визначити, тоді нехай за них визначить муніципалітет. У власника таким чином з’являється дієвий механізм контролю: не влаштовує ціна/якість обслуговування, змінюємо постачальника послуг, а у обслуговуючої компанії з’являється реальний стимул: краще обслуговуєш, можеш розширити свою частку на ринку і більше заробляти.
Ці кроки виглядають простими і зрозумілими, але реалізувати їх не просто – саме через ту психологію, яка склалась. Про нас має подбати держава, а якщо вона цього не робить, то це погана держава і погані політики, які її очолюють. Ми не хочемо визнати проблеми держави своїми, а політики не наважуються говорити правду своєму народові.
Однак у нас немає іншого виходу, окрім того, щоб визнати, що це наші спільні проблеми і ми спільно маємо їх вирішувати. Перестати «футболити» проблеми один одному, як «гарячий пиріжок», а розділити відповідальність за їхнє вирішення. Держава бере на себе відповідальність за співфінансування необхідних робіт у ЖКГ, але при обов’язковому співфінансуванні з боку органів місцевого самоврядування і самих мешканців. Є готовність мешканців вносити свої кошти – швидше виконуються роботи. Такий механізм, до речі, уже працює у Вінниці – там, де є готовність мешканців взяти частину витрат на себе, роботи виконується у першу чергу.
Але це не єдине джерело залучення додаткових ресурсів, потребу в яких ЖКГ відчуває так гостро. Усім зрозуміло, що багато втрат у цій сфері через застарілі технології. Якщо вода чи тепло втрачається в системі між постачальником і споживачем, то ці втрати все одно хтось повинен закривати. А якщо провести модернізацію, то ці втрати економляться. Те саме з капітальним ремонтом, який дозволяє економити на ремонті поточному. Якщо необхідні інвестиції не здатні забезпечити держава чи органи місцевого самоврядування (не через небажання, а через брак ресурсів), то варто залучити приватний капітал і кредитні ресурси. Але це можливо тільки за умови прозорих відносин між власником і постачальником послуг і гарантованій можливості закладати інвестиційну складову у тариф. Інакше приватний капітал, який заходить у сферу ЖКГ, не має інших способів задоволення своїх інтересів, окрім того, щоб «викачати» залишок того, що ще у цій системі не втратило вартості і, залишивши після себе спустошення, перейти у іншу сферу – такі приклади знову ж таки у Вінниці теж є.
Тож, перефразовуючи слова героя відомого персонажу Михайла Булгакова, ще раз наголошу: розруха у сфері ЖКГ буде тривати доти, доки вона не припиниться у наших головах. Усім нам, хто сьогодні при владі, – і на республіканському рівні, і на місцях, – потрібно вчитись говорити людям правду. І усім нам, громадянам нашої держави, слід вчитись брати на себе відповідальність за своє власне життя і свою власну державу. І не чекаючи кращих часів, братись за вирішення наболілих проблем уже сьогодні. Потрібно змінювати ситуацію, реформувати застарілі системи. І реформа ЖКГ – одна з тих, які вже не можна більше відкладати «на потім».
Володимир Гройсман – Вінницький міський голова
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Ситуація у цій сфері є дуже точним віддзеркаленням ситуації у нашій державі в цілому. Застаріла інфраструктура. Низький рівень запровадження сучасних технологій. Хронічний брак коштів на модернізацію… Але важливо навіть не це. Критичне значення має та система відносин, яка склалась навколо ЖКГ і яка сьогодні є головним гальмом приведення цієї систему до ладу.
Ми вже майже 20 років живемо у незалежній Україні. Але все ще змушені постійно повертатись до радянських часів, тому що деякі пережитки тих часів досі не можемо подолати. Система ЖКГ нам теж дісталась у спадок разом із психологією людини, яка не відчуває себе господарем навіть у своєму житлі, не кажучи вже про те, щоб відчувати себе господарем у своїй державі.
Нам фактично навіть не належали оселі, у яких ми проживали. І держава вирішувала, що робити з нашим житлом, не питаючи нас. А ми платили за це лиш символічну плату і вважали, що держава зобов’язана нас обслуговувати. А обслуговувала вона нас так, як сама вважала за належне. Імпортну сантехніку могла собі дозволити лише номенклатура, а для решти – п’яний «афоня» з ЖЕКу з саморобними прокладками, на якого хіба що можна було поскаржитись у партком. Та й то марно, бо на місце одного «Афоні» міг прийти тільки інший, такий же. І все це трималось насправді просто на добросовісних людях, які все ж траплялись.
Чи багато змінилось? Ні! Бо свого часу на державному рівні ми ухвалили половинчасте рішення: передали квартири у приватну власність, але без механізму визначення частки власності і відповідальності щодо місць загального користування. Слід зазначити, що пощастило не всім, бо не у всіх було ЩО приватизовувати. Але таких було менше, тому політичні ризики були невеликими. А передавати у власність житло, зафіксувавши водночас спільну власність під’їздів, ліфтів, підвалів, дахів, прибудинкових територій, у правоустановчих документах не наважились. Стан всього цього господарства і тоді був далеко не найкращим у більшості будинків, тож ризики уже були зовсім іншими.
Ми легко сприйняли те, що відтепер ми власники свого житла. Психологічно ми і раніше сприймали простір до дверей своєї квартири як приватний. А все решта залишилось так, як і було. Квартира – моя. А будинок і все інше не моє, державне (правда, тепер муніципальне). І якщо державне, то нехай держава і відповідає. А що не так – будемо скаржитись (тепер не у партком, а у міську раду). Бо «вони» зобов’язані! А те, що платити ми стали більше, то це здирництво! Раніше стільки не платили!
У результаті маємо те, що маємо. Система ЖКГ продовжує крутитись на «холостих» обертах, із кожним роком приходячи у все більший дисбаланс. Бо ні коштів більше не стало, ні дієвих механізмів контролю не з’явилось. А хто ж, власне, має контролювати? Мешканець поскаржитись може, але він як був «кріпаком» у ЖЕКу, так і залишився. Сьогодні поскаржився, а завтра той же ЖЕКівець до нього знову прийшов.
Органи місцевого самоврядування, на яких була покладена відповідальність за сферу ЖКГ, може, й раді були б щось змінити, принаймні, тому що ті ж мешканці – це їхні виборці. Однак ні коштів, ні повноважень. А політики розв’язувати ситуацію на державному рівні не поспішають через вище згадані ризики, які внаслідок недофінансування галузі з роками тільки зростають.
Житлово-комунальному господарству потрібен власник
Сьогодні треба визнати: без реформування ЖКГ нам не обійтись, і чим довше ми будемо цю реформу відкладати, тим критичнішою буде ставати ситуація, і тим болючішою буде реформа. Досить спекулювати на цій темі і тішити людей ілюзією, що колись і звідкись візьмуться кошти, щоб привести ЖКГ до ладу, і вже потім передати його людям у власність! Мова йде у масштабах держави про сотні мільярдів гривень, яких немає і найближчим часом не буде. Врешті-решт, це наша держава і нам самим вирішувати проблеми, які у ній є. Вирішувати – спільно!
У чому ж, на мій погляд, полягає реформа?
Перш за все, потрібно чітко визначитись із питанням власника у сфері ЖКГ. Ми повинні законодавчо закріпити за тими, кому пощастило стати власниками квартир (нагадаємо – пощастило не всім!), частку у місцях загального користування, тим самим передаючи їм і право контролювати якість і ціну комунальних послуг, з одного боку, і відповідальність за належне утримання цих місць – з іншого.
Друге. Власникам ми маємо надати можливість вибору постачальника комунальних послуг. Сьогодні часто говорять: усіх в ОСББ! Навіщо?! ОСББ не панацея. Власники можуть об’єднуватись в ОСББ і самі організовувати обслуговування своїх будинків. А можуть не об’єднуватись, а загальними зборами визначити для себе обслуговуючу компанію – державну, муніципальну чи приватну. Ну, а якщо не змогли визначити, тоді нехай за них визначить муніципалітет. У власника таким чином з’являється дієвий механізм контролю: не влаштовує ціна/якість обслуговування, змінюємо постачальника послуг, а у обслуговуючої компанії з’являється реальний стимул: краще обслуговуєш, можеш розширити свою частку на ринку і більше заробляти.
Ці кроки виглядають простими і зрозумілими, але реалізувати їх не просто – саме через ту психологію, яка склалась. Про нас має подбати держава, а якщо вона цього не робить, то це погана держава і погані політики, які її очолюють. Ми не хочемо визнати проблеми держави своїми, а політики не наважуються говорити правду своєму народові.
Однак у нас немає іншого виходу, окрім того, щоб визнати, що це наші спільні проблеми і ми спільно маємо їх вирішувати. Перестати «футболити» проблеми один одному, як «гарячий пиріжок», а розділити відповідальність за їхнє вирішення. Держава бере на себе відповідальність за співфінансування необхідних робіт у ЖКГ, але при обов’язковому співфінансуванні з боку органів місцевого самоврядування і самих мешканців. Є готовність мешканців вносити свої кошти – швидше виконуються роботи. Такий механізм, до речі, уже працює у Вінниці – там, де є готовність мешканців взяти частину витрат на себе, роботи виконується у першу чергу.
Але це не єдине джерело залучення додаткових ресурсів, потребу в яких ЖКГ відчуває так гостро. Усім зрозуміло, що багато втрат у цій сфері через застарілі технології. Якщо вода чи тепло втрачається в системі між постачальником і споживачем, то ці втрати все одно хтось повинен закривати. А якщо провести модернізацію, то ці втрати економляться. Те саме з капітальним ремонтом, який дозволяє економити на ремонті поточному. Якщо необхідні інвестиції не здатні забезпечити держава чи органи місцевого самоврядування (не через небажання, а через брак ресурсів), то варто залучити приватний капітал і кредитні ресурси. Але це можливо тільки за умови прозорих відносин між власником і постачальником послуг і гарантованій можливості закладати інвестиційну складову у тариф. Інакше приватний капітал, який заходить у сферу ЖКГ, не має інших способів задоволення своїх інтересів, окрім того, щоб «викачати» залишок того, що ще у цій системі не втратило вартості і, залишивши після себе спустошення, перейти у іншу сферу – такі приклади знову ж таки у Вінниці теж є.
Тож, перефразовуючи слова героя відомого персонажу Михайла Булгакова, ще раз наголошу: розруха у сфері ЖКГ буде тривати доти, доки вона не припиниться у наших головах. Усім нам, хто сьогодні при владі, – і на республіканському рівні, і на місцях, – потрібно вчитись говорити людям правду. І усім нам, громадянам нашої держави, слід вчитись брати на себе відповідальність за своє власне життя і свою власну державу. І не чекаючи кращих часів, братись за вирішення наболілих проблем уже сьогодні. Потрібно змінювати ситуацію, реформувати застарілі системи. І реформа ЖКГ – одна з тих, які вже не можна більше відкладати «на потім».
Володимир Гройсман – Вінницький міський голова
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
