Починаючи ще з п’ятого року, рядовим державним службовцям стало остаточно зрозуміло, що їхня працездатність, сумлінність та фаховість не мають жодного впливу на кар’єрне зростання. Просування службовими сходами забезпечують родинні, політичні та особисті зв’язки, купівля посад, підлабузництво і кумівство. Інституційна пам'ять влади за таких обставин розмивається та зникає, а корупційна рента серед мотивацій до роботи на державній службі та на виборних посадах впевнено вийшла на перше місце.
Некомпетентність та суспільна неадекватність нинішньої, як і попередньої, влади є очевидною дедалі більшій кількості громадян. Перш за все молоді, підприємцям, громадським активістам – тим, хто вимушений повсякчас контактувати з чиновниками і депутатами та має змогу обмінюватися враженнями від такого спілкування в інтернеті та особистому спілкуванні.
Деградація держави є головним викликом українському суспільству. І хоча нинішня влада винна у цьому лише частково, саме вона поставлена перед необхідністю зупинити цей процес. Втім, про це вона просто не знає.
Організаційна безпорадність влади виявляється у безлічі ознак: скасували черговий перепис населення, який мав відбутися цього року; не спромоглися провести традиційного військового параду до дев’ятнадцятої річниці Незалежності; не зуміли організувати судових процесів над провідними опозиційними політиками так, щоб це бодай позірно нагадувало торжество справедливості, а не банальну помсту та страх перед прийдешніми виборами…
Підсвідомо відчуваючи, що очевидні суспільству нездарність та безвідповідальність влади руйнують залишки її легітимності, тобто визнання громадянами права чиновників та депутатів на ухвалення та виконання нормотворчих та управлінських рішень, вони – панове начальство – вдаються до банальних трюків на кшталт «розділяй та пануй».
Червонопрапорний пшик
Навіть вигідних собі провокацій організувати вони виявилися нездатними. Трюк із законодавчим запровадженням червоного прапора як офіційного атрибуту Дня перемоги ганебно провалився. Громадяни комуністи намагалися бюджетним коштом помітити свій виборчий простір, аби бодай із символічним результатом прийти до своїх нещасних виборців. Правляче угрупування їм це милостиво дозволило – закон ухвалили. Та невдячні комуністи почали викидати коники під час потрібних більшості парламентських голосувань, відтак до дев’ятого травня закон не набув чинності. Комуністи попустилися зі своїми амбіціями – Президент підписав закон. Червоні знову пустилися політичного берега, прагнучи зберегти вплив у головній бюджетонаповнюючій установі країни – митниці, бо свій «метр кордону» смачніший за кумач прапорця, тоді Конституційний Суд закон скасував. І байдуже, що експертизи у Міністерстві юстиції та президентській адміністрації визнали цей закон законним. Невже там настільки безпорадні юристи?.. І сміх, і гріх.
Політичне рішення парламенту про червоний прапор стало хоча й слабеньким, але усе ж приводом для провокацій у Львові дев’ятого травня, яким попустила влада, сподіваючись відволікти суспільну увагу від невигідних для неї тем – зростання цін, необхідність підвищення пенсійного віку та тарифів на комунальні послуги, нездатність зупинити побори з підприємців та інших громадян… Але не так сталося, як гадалося. Розумні та гідні громадяни чудово усвідомили, чиї вушка стирчать із львівської веремії, тому двадцять другого червня провокацій вже не було, бо вони могли перерости у протести, спрямовані проти регіональної влади. Такий от червонопрапорний пшик.
Цугцванг
Провокаторська безпорадність, звісно, що на користь суспільству, але йому на шкоду безпорадність реформаторська. У концентрованому вигляді її вихлюпнув на країну пріснопам’ятний Віктор Андрійович, але, схоже, що ті, хто при владі нині, ретельно зібрали ту безпорадність та намагаються повторно розлити її рівним шаром, не оминувши жодної сфери суспільного буття.
Владі не позаздриш. Реформи, які слід було послідовно здійснювати останні двадцять років, вона змушена проводити у максимально стислі терміни, та ще й перебуваючи у критичній залежності від іноземних кредиторів і власних, стрімко падаючих рейтингів.
З останніми справи зовсім кепські. Річ не у тому, що довіра, навіть щирих прихильників Партії регіонів, не витримала випробування практикою здійснення нею влади, перш за все у базових – східних та південних регіонах. Зрештою, «бачили очі, що купували…». Проблема у тому, що непопулярні, але необхідні реформи за визначенням не може проводити непопулярна влада. У минулому це могли собі дозволити лише самодержці або диктатори, але в інформаційному глобалізованому світі це вже не під силу навіть їм.
Правителі країн Магрибу та Близького Сходу, побоявшись задовольнити суспільний попит на реформи, що могло призвести до втрати ними влади, наразилися на хвилю революцій. В очах своїх суспільств вони втратили легітимність. І це, незважаючи на високий, порівняно, рівень соціальних гарантій у їхніх державах.
Олександр Лукашенко донедавна користувався підтримкою більшості громадян Білорусі, перш за все завдяки тому, що ділився з ними часткою прибутків, що перепадала від експлуатації дешевих російських ресурсів та загнуздав чиновницькі корупційні апетити, але й він опинився перед фактом масових протестів, коли росіяни відмовилися далі спонсорувати його країну. Він також, маючи час на модернізацію суспільно-економічних та політичних взаємин, змарнував його. Сьогодні Білорусь опинилася на межі дефолту.
Україна у загальних рисах повторює її шлях. Принципова відмінність полягає лише у тому, що у наших північних сусідів лише один олігарх, а в нас – невеличка зграя. Цим пояснюється українська політична багатоманітність, бо без місця під медійно-політичним сонечком жоден олігарх недовго ним лишатися. Коли вичерпують себе термін експлуатації одного політичного проекту, олігархи починають інвестувати в інші. Пішли у небуття Рух, НДП, СДПУ(о), Наша Україна.., впевнено стали на той самий шлях комуністи, не біда – знайшлися інші, радикальніші партії. Проблема у тому, що політичні партії, які усі поспіль годуються з рук олігархів, не є власне політичними партіями. Це клуби з експлуатації ресурсів олігарха та надимання свого рейтингу задля більшої щедрості того ж спонсора. Нехитрий і цілковито тіньовий бізнес.
Залежні від рейтингу «політики» здійснювати політику реформ нездатні. В них просто інші цілі – конвертація рейтингів у гроші. А влада у розгубленості. Жодна з реформ – пенсійна, податкова, адміністративна – не набули вдалого завершення. Знамениті «десять проектів» у тій самій стадії реалізації, що і Ющенкові «десять кроків на зустріч людям».
Ганьба Харківських угод щодо перебування російського флоту в Україні не знайшла навіть свого економічного виправдання – російський газ для України залишається одним з найдорожчих в Європі. Залежність від іноземних кредиторів є критичною. Суспільне невдоволення наростає і приводом до протестного вибуху може послужити будь-що.
За цих обставин вже не до реформ. На перший план виходить питання збереження влади, але в умовах дефіциту легітимності та внутрішніх напруженнях, через боротьбу за контроль над виснаженими ресурсами країни, це завдання набирає ознак нездійсненності. Класичний цугцванг – будь-який хід веде лише до прискорення поразки.
Делегітимація держави прямо загрожує цілісності країни. Будь-яка влада, що прийде на зміну нинішній, постане перед необхідністю здійснювати реформи у ще несприятливіших умовах недовіри до держави як системи інституцій. Тому наші громадяни обирають інші країни. Міграційні настрої серед освіченої молоді сягають сімдесяти відсотків. Близько п’ятдесяти – серед підприємців. Заборонене законом подвійне громадянство є нормою у багатьох районах Бесарабії, Буковини, Волині, Галичини, Закарпаття, Криму, Полісся… Владоможці є першими у процесі такої підпільної інтеграції з цивілізованим світом. Не лише через візові преференції для власників службових та дипломатичних паспортів, а й через те, що «зароблені» в Україні гроші вони вкладають у бізнес та нерухомість закордоном, разом із тим отримуючи вид на проживання, або й нелегальне в Україні, друге громадянство, продовжуючи водночас здійснення повноваження депутатів, міських голів, високопоставлених чиновників. У випадку якогось катаклізму в Україні вони просто полетять до «теплих країв».
До речі, побоюючись санкцій проти себе, а головне – проти власних рахунків та нерухомості, як це відбулося з керівництвом Білорусі, вони змушені витрачати багато зусиль на надання видимості юридичної пристойності переслідуванням опозиціонерів та незалежних журналістів.
Слід визнати, що нинішня влада інколи демонструє цілком тверезий та ефективний підхід до вирішення окремих проблем. Так, громадян України вчасно було врятовано із зон збройних конфліктів у Північній Африці та на Близькому Сході, а також природно-техногенної катастрофи у Японії. Валютні резерви Національного банку сягнули історичного максимуму. Принаймні, не зростає заборгованість із зарплатні та здійснено приблизно двадцятивідсоткове підвищення окремих тарифних ставок бюджетникам. Запрацював у проектному напрямку трубопровід Одеса-Броди.
Є певні прориви на міжнародному напрямку, особливо це стосується взаємин із Китаєм, країнами Південно-Східної Азії, Японією, подальшого зближення з ЄС. Правильним було рішення щодо спрямування українських військових миротворців до Кот-д’Івуару та Ліберії, де вони справді добре себе зарекомендували. Схоже, що до Європейського футбольного чемпіонату-2012 Україна підготується добре, більш-менш.
Отже, здатні, коли є бажання та можливості, але є вони далеко не завжди. Також черезу закритість та медійну безпорадність влади громадяни не мають змоги дізнатися про її правильні кроки.
Нинішня влада повністю повторює шлях до поразки влади попередньої. Безрадісна атмосфера Безрадичів панує нині при Межигірському «дворі».
Внутрішня еміграція
Прагнення громадян дистанціюватися від держави знаходить такий самий відгук у неї, втім не в усьому. Коли йдеться про дезертирство влади з зон соціальної відповідальності шляхом скорочення, себто «оптимізації» шкільної та лікарняної мережі, невиконання програм будівництва соціального житла, армії безпритульних, пандемії соціальних хвороб – СНІДу, сухот, гепатитів, то тут держава не наполягає на своїй участі у вирішенні цих проблем, а от коли заходить мова про податки та хабарі, то тут вона з усією своєю міццю й силою до наших «послуг».
Із зовнішніми та внутрішніми викликами, включно з корупцією, громадяни лишаються сам на сам. Отже самим і доведеться рятуватися. Ключовим, базовим, засадничим поняттям у цьому є довіра. Потроху вона виникає у суспільстві на міжособистісному рівні. Є громадські середовища, у яких обдурювати своїх є не прийнятним вже на культурному рівні. Це стосується не лише професійних, сусідських чи релігійних спільнот, але й, наприклад, велосипедистів, фанклубів, батьківських асоціацій, обдурених вкладників та інвесторів у житло… Політикум до цього переліку не належить.
Держава кепсько виконує свої обов’язки щодо гарантій прав власності, контролю якості товарів та послуг, справедливого судочинства. Ці функції доводиться брати на себе громадянському суспільству. У чомусь, як у випадку з контролем за дотриманням прав споживача, це виходить ліпше, а у чомусь – гірше.
Із налагодженням мережевих ефективних стосунків вже між різними спільнотами пляма економічного контакту між суспільством та державою буде дедалі зменшуватися. Принцип перших хвиль українських емігрантів: «Свій до свого по своє» набуває актуальності для внутрішньої еміграції українців у власній країні, але з нього може прорости нова українська спільнота. А може й не прорости...
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Некомпетентність та суспільна неадекватність нинішньої, як і попередньої, влади є очевидною дедалі більшій кількості громадян. Перш за все молоді, підприємцям, громадським активістам – тим, хто вимушений повсякчас контактувати з чиновниками і депутатами та має змогу обмінюватися враженнями від такого спілкування в інтернеті та особистому спілкуванні.
Деградація держави є головним викликом українському суспільству. І хоча нинішня влада винна у цьому лише частково, саме вона поставлена перед необхідністю зупинити цей процес. Втім, про це вона просто не знає.
Організаційна безпорадність влади виявляється у безлічі ознак: скасували черговий перепис населення, який мав відбутися цього року; не спромоглися провести традиційного військового параду до дев’ятнадцятої річниці Незалежності; не зуміли організувати судових процесів над провідними опозиційними політиками так, щоб це бодай позірно нагадувало торжество справедливості, а не банальну помсту та страх перед прийдешніми виборами…
Підсвідомо відчуваючи, що очевидні суспільству нездарність та безвідповідальність влади руйнують залишки її легітимності, тобто визнання громадянами права чиновників та депутатів на ухвалення та виконання нормотворчих та управлінських рішень, вони – панове начальство – вдаються до банальних трюків на кшталт «розділяй та пануй».
Червонопрапорний пшик
Навіть вигідних собі провокацій організувати вони виявилися нездатними. Трюк із законодавчим запровадженням червоного прапора як офіційного атрибуту Дня перемоги ганебно провалився. Громадяни комуністи намагалися бюджетним коштом помітити свій виборчий простір, аби бодай із символічним результатом прийти до своїх нещасних виборців. Правляче угрупування їм це милостиво дозволило – закон ухвалили. Та невдячні комуністи почали викидати коники під час потрібних більшості парламентських голосувань, відтак до дев’ятого травня закон не набув чинності. Комуністи попустилися зі своїми амбіціями – Президент підписав закон. Червоні знову пустилися політичного берега, прагнучи зберегти вплив у головній бюджетонаповнюючій установі країни – митниці, бо свій «метр кордону» смачніший за кумач прапорця, тоді Конституційний Суд закон скасував. І байдуже, що експертизи у Міністерстві юстиції та президентській адміністрації визнали цей закон законним. Невже там настільки безпорадні юристи?.. І сміх, і гріх.
Політичне рішення парламенту про червоний прапор стало хоча й слабеньким, але усе ж приводом для провокацій у Львові дев’ятого травня, яким попустила влада, сподіваючись відволікти суспільну увагу від невигідних для неї тем – зростання цін, необхідність підвищення пенсійного віку та тарифів на комунальні послуги, нездатність зупинити побори з підприємців та інших громадян… Але не так сталося, як гадалося. Розумні та гідні громадяни чудово усвідомили, чиї вушка стирчать із львівської веремії, тому двадцять другого червня провокацій вже не було, бо вони могли перерости у протести, спрямовані проти регіональної влади. Такий от червонопрапорний пшик.
Цугцванг
Провокаторська безпорадність, звісно, що на користь суспільству, але йому на шкоду безпорадність реформаторська. У концентрованому вигляді її вихлюпнув на країну пріснопам’ятний Віктор Андрійович, але, схоже, що ті, хто при владі нині, ретельно зібрали ту безпорадність та намагаються повторно розлити її рівним шаром, не оминувши жодної сфери суспільного буття.
Владі не позаздриш. Реформи, які слід було послідовно здійснювати останні двадцять років, вона змушена проводити у максимально стислі терміни, та ще й перебуваючи у критичній залежності від іноземних кредиторів і власних, стрімко падаючих рейтингів.
З останніми справи зовсім кепські. Річ не у тому, що довіра, навіть щирих прихильників Партії регіонів, не витримала випробування практикою здійснення нею влади, перш за все у базових – східних та південних регіонах. Зрештою, «бачили очі, що купували…». Проблема у тому, що непопулярні, але необхідні реформи за визначенням не може проводити непопулярна влада. У минулому це могли собі дозволити лише самодержці або диктатори, але в інформаційному глобалізованому світі це вже не під силу навіть їм.
Правителі країн Магрибу та Близького Сходу, побоявшись задовольнити суспільний попит на реформи, що могло призвести до втрати ними влади, наразилися на хвилю революцій. В очах своїх суспільств вони втратили легітимність. І це, незважаючи на високий, порівняно, рівень соціальних гарантій у їхніх державах.
Олександр Лукашенко донедавна користувався підтримкою більшості громадян Білорусі, перш за все завдяки тому, що ділився з ними часткою прибутків, що перепадала від експлуатації дешевих російських ресурсів та загнуздав чиновницькі корупційні апетити, але й він опинився перед фактом масових протестів, коли росіяни відмовилися далі спонсорувати його країну. Він також, маючи час на модернізацію суспільно-економічних та політичних взаємин, змарнував його. Сьогодні Білорусь опинилася на межі дефолту.
Україна у загальних рисах повторює її шлях. Принципова відмінність полягає лише у тому, що у наших північних сусідів лише один олігарх, а в нас – невеличка зграя. Цим пояснюється українська політична багатоманітність, бо без місця під медійно-політичним сонечком жоден олігарх недовго ним лишатися. Коли вичерпують себе термін експлуатації одного політичного проекту, олігархи починають інвестувати в інші. Пішли у небуття Рух, НДП, СДПУ(о), Наша Україна.., впевнено стали на той самий шлях комуністи, не біда – знайшлися інші, радикальніші партії. Проблема у тому, що політичні партії, які усі поспіль годуються з рук олігархів, не є власне політичними партіями. Це клуби з експлуатації ресурсів олігарха та надимання свого рейтингу задля більшої щедрості того ж спонсора. Нехитрий і цілковито тіньовий бізнес.
Залежні від рейтингу «політики» здійснювати політику реформ нездатні. В них просто інші цілі – конвертація рейтингів у гроші. А влада у розгубленості. Жодна з реформ – пенсійна, податкова, адміністративна – не набули вдалого завершення. Знамениті «десять проектів» у тій самій стадії реалізації, що і Ющенкові «десять кроків на зустріч людям».
Ганьба Харківських угод щодо перебування російського флоту в Україні не знайшла навіть свого економічного виправдання – російський газ для України залишається одним з найдорожчих в Європі. Залежність від іноземних кредиторів є критичною. Суспільне невдоволення наростає і приводом до протестного вибуху може послужити будь-що.
За цих обставин вже не до реформ. На перший план виходить питання збереження влади, але в умовах дефіциту легітимності та внутрішніх напруженнях, через боротьбу за контроль над виснаженими ресурсами країни, це завдання набирає ознак нездійсненності. Класичний цугцванг – будь-який хід веде лише до прискорення поразки.
Делегітимація держави прямо загрожує цілісності країни. Будь-яка влада, що прийде на зміну нинішній, постане перед необхідністю здійснювати реформи у ще несприятливіших умовах недовіри до держави як системи інституцій. Тому наші громадяни обирають інші країни. Міграційні настрої серед освіченої молоді сягають сімдесяти відсотків. Близько п’ятдесяти – серед підприємців. Заборонене законом подвійне громадянство є нормою у багатьох районах Бесарабії, Буковини, Волині, Галичини, Закарпаття, Криму, Полісся… Владоможці є першими у процесі такої підпільної інтеграції з цивілізованим світом. Не лише через візові преференції для власників службових та дипломатичних паспортів, а й через те, що «зароблені» в Україні гроші вони вкладають у бізнес та нерухомість закордоном, разом із тим отримуючи вид на проживання, або й нелегальне в Україні, друге громадянство, продовжуючи водночас здійснення повноваження депутатів, міських голів, високопоставлених чиновників. У випадку якогось катаклізму в Україні вони просто полетять до «теплих країв».
До речі, побоюючись санкцій проти себе, а головне – проти власних рахунків та нерухомості, як це відбулося з керівництвом Білорусі, вони змушені витрачати багато зусиль на надання видимості юридичної пристойності переслідуванням опозиціонерів та незалежних журналістів.
Слід визнати, що нинішня влада інколи демонструє цілком тверезий та ефективний підхід до вирішення окремих проблем. Так, громадян України вчасно було врятовано із зон збройних конфліктів у Північній Африці та на Близькому Сході, а також природно-техногенної катастрофи у Японії. Валютні резерви Національного банку сягнули історичного максимуму. Принаймні, не зростає заборгованість із зарплатні та здійснено приблизно двадцятивідсоткове підвищення окремих тарифних ставок бюджетникам. Запрацював у проектному напрямку трубопровід Одеса-Броди.
Є певні прориви на міжнародному напрямку, особливо це стосується взаємин із Китаєм, країнами Південно-Східної Азії, Японією, подальшого зближення з ЄС. Правильним було рішення щодо спрямування українських військових миротворців до Кот-д’Івуару та Ліберії, де вони справді добре себе зарекомендували. Схоже, що до Європейського футбольного чемпіонату-2012 Україна підготується добре, більш-менш.
Отже, здатні, коли є бажання та можливості, але є вони далеко не завжди. Також черезу закритість та медійну безпорадність влади громадяни не мають змоги дізнатися про її правильні кроки.
Нинішня влада повністю повторює шлях до поразки влади попередньої. Безрадісна атмосфера Безрадичів панує нині при Межигірському «дворі».
Внутрішня еміграція
Прагнення громадян дистанціюватися від держави знаходить такий самий відгук у неї, втім не в усьому. Коли йдеться про дезертирство влади з зон соціальної відповідальності шляхом скорочення, себто «оптимізації» шкільної та лікарняної мережі, невиконання програм будівництва соціального житла, армії безпритульних, пандемії соціальних хвороб – СНІДу, сухот, гепатитів, то тут держава не наполягає на своїй участі у вирішенні цих проблем, а от коли заходить мова про податки та хабарі, то тут вона з усією своєю міццю й силою до наших «послуг».
Із зовнішніми та внутрішніми викликами, включно з корупцією, громадяни лишаються сам на сам. Отже самим і доведеться рятуватися. Ключовим, базовим, засадничим поняттям у цьому є довіра. Потроху вона виникає у суспільстві на міжособистісному рівні. Є громадські середовища, у яких обдурювати своїх є не прийнятним вже на культурному рівні. Це стосується не лише професійних, сусідських чи релігійних спільнот, але й, наприклад, велосипедистів, фанклубів, батьківських асоціацій, обдурених вкладників та інвесторів у житло… Політикум до цього переліку не належить.
Держава кепсько виконує свої обов’язки щодо гарантій прав власності, контролю якості товарів та послуг, справедливого судочинства. Ці функції доводиться брати на себе громадянському суспільству. У чомусь, як у випадку з контролем за дотриманням прав споживача, це виходить ліпше, а у чомусь – гірше.
Із налагодженням мережевих ефективних стосунків вже між різними спільнотами пляма економічного контакту між суспільством та державою буде дедалі зменшуватися. Принцип перших хвиль українських емігрантів: «Свій до свого по своє» набуває актуальності для внутрішньої еміграції українців у власній країні, але з нього може прорости нова українська спільнота. А може й не прорости...
Костянтин Матвієнко – експерт Корпорації стратегічного консалтингу «Гардарика»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
