«Публіка здивовано переглядається, коли співачка виконує «Солов’я» Аляб’єва. Адже ця композиція небагатьом дається. Це стало справжньою сенсацією тих гастролей. Більше ніколи я не чув, щоб так співали. Унікальна співачка, – писав у своїх спогадах про один із виступів Мірошниченко у французькому театрі «Олімпія» співак із Росії Муслім Магомаєв.
На думку оперної співачки Сусанни Чахоян, учениці Євгенії Мірошниченко, примадонна зробила на українській оперній сцені те саме, що свого часу зробила Марія Каллас.
«Я маю на увазі такий сплав і гармонію поєднання співу і акторської майстерності. Таким чином з’явився навіть термін: актриса, яка співає, – говорить Сусанна Чахоян. – До появи Євгенії Мірошниченко таке важко було уявити на українській оперній сцені».
Вона стала окремою артистичною особистістю практично в усіх своїх оперних роботах – це і Віолетта в опері «Травіата» Верді або ж Лючія в опері «Лючія ді Ламермур» Доніцетті. Саме роль Лючії потребувала неабияких акторських здібностей від співачки. І саме ця роль стала її зірковою.
«Люди йшли не на оперу – люди йшли на Мірошниченко»
Таких, як Євгенія Мірошниченко, оперна сцена бачила одиниці, говорить театральний критик Олег Вергеліс.
Вона посідає почесне місце серед таких унікальних співачок як Олена Образцова, Марія Каллас, Марія Бієшу.
«Не існувало питання, на яку оперу ти хочеш потрапити. Це був феномен, коли люди купували квиток на ім’я, на Мірошниченко, – наголошує Олег Вергеліс. – Історія театру передбачає образ – примадонна. Євгенія Семенівна була фактично останньою примадонною української опери. Після неї були голоси, були дуже приємні люди, були чарівні співачки. Але не було в них такого, я б сказав, співзвуччя. Не було такого артистичного високого польоту генія», – говорить критик.
Останні роки співачка провела в боротьбі
Останні роки життя співачка жила в боротьбі. Мірошниченко боролась із хворобою (лікарі знайшли в неї рак), боролась за майбутнє оперної сцени – до останнього проводила заняття для своїх учнів. Викладачкою вона була суворою і емоційною, згадує Сусанна Чахоян.
«Є така приказка: люблю як душу, а трясу як грушу. Згодом розумієш, що все це було заради справи, і треба прислухатися до того, що тобі кажуть. Особливо, коли це каже твоя рідна людина. А наш професор завжди була рідною людиною для нас, – розповідає співачка. – Бо вона хотіла найкращим чином розкрити те, що вона бачила в нас. Вона – геніальний педагог».
Мріяла оперна примадонна і про розвиток опери в незалежній Україні. Останні п’ять років життя вона активно відвойовувала приміщення для відродження Малої опери в Києві, де нині розміщений дім культури трамвайників. У 1920-і роки там діяла Народна опера, де співали і Федір Шаляпін і Іван Козловський, а на початку своєї кар’єри виконувала свої перші арії і Мірошниченко.
Але порозуміння зі владою оперна співачка так і не знайшла. Київрада передала будинок співачці для відродження опери. Тільки от землю навколо нього віддали товариству з обмеженою відповідальністю «Стройхол». Оперна примадонна не могла навіть завезти до будівлі декорації, зробити там ремонт – нові власники землі не дозволяли.
Незадовго до своєї смерті співачка все ще боролася зі владою, з Києвом, із усіма. Вона вперто продовжувала вірити, що Україна перестане бути країною «глухих» і її голос таки почують.
На думку оперної співачки Сусанни Чахоян, учениці Євгенії Мірошниченко, примадонна зробила на українській оперній сцені те саме, що свого часу зробила Марія Каллас.
«Я маю на увазі такий сплав і гармонію поєднання співу і акторської майстерності. Таким чином з’явився навіть термін: актриса, яка співає, – говорить Сусанна Чахоян. – До появи Євгенії Мірошниченко таке важко було уявити на українській оперній сцені».
Вона стала окремою артистичною особистістю практично в усіх своїх оперних роботах – це і Віолетта в опері «Травіата» Верді або ж Лючія в опері «Лючія ді Ламермур» Доніцетті. Саме роль Лючії потребувала неабияких акторських здібностей від співачки. І саме ця роль стала її зірковою.
«Люди йшли не на оперу – люди йшли на Мірошниченко»
Таких, як Євгенія Мірошниченко, оперна сцена бачила одиниці, говорить театральний критик Олег Вергеліс.
Вона посідає почесне місце серед таких унікальних співачок як Олена Образцова, Марія Каллас, Марія Бієшу.
«Не існувало питання, на яку оперу ти хочеш потрапити. Це був феномен, коли люди купували квиток на ім’я, на Мірошниченко, – наголошує Олег Вергеліс. – Історія театру передбачає образ – примадонна. Євгенія Семенівна була фактично останньою примадонною української опери. Після неї були голоси, були дуже приємні люди, були чарівні співачки. Але не було в них такого, я б сказав, співзвуччя. Не було такого артистичного високого польоту генія», – говорить критик.
Останні роки співачка провела в боротьбі
Останні роки життя співачка жила в боротьбі. Мірошниченко боролась із хворобою (лікарі знайшли в неї рак), боролась за майбутнє оперної сцени – до останнього проводила заняття для своїх учнів. Викладачкою вона була суворою і емоційною, згадує Сусанна Чахоян.
«Є така приказка: люблю як душу, а трясу як грушу. Згодом розумієш, що все це було заради справи, і треба прислухатися до того, що тобі кажуть. Особливо, коли це каже твоя рідна людина. А наш професор завжди була рідною людиною для нас, – розповідає співачка. – Бо вона хотіла найкращим чином розкрити те, що вона бачила в нас. Вона – геніальний педагог».
Мріяла оперна примадонна і про розвиток опери в незалежній Україні. Останні п’ять років життя вона активно відвойовувала приміщення для відродження Малої опери в Києві, де нині розміщений дім культури трамвайників. У 1920-і роки там діяла Народна опера, де співали і Федір Шаляпін і Іван Козловський, а на початку своєї кар’єри виконувала свої перші арії і Мірошниченко.
Але порозуміння зі владою оперна співачка так і не знайшла. Київрада передала будинок співачці для відродження опери. Тільки от землю навколо нього віддали товариству з обмеженою відповідальністю «Стройхол». Оперна примадонна не могла навіть завезти до будівлі декорації, зробити там ремонт – нові власники землі не дозволяли.
Незадовго до своєї смерті співачка все ще боролася зі владою, з Києвом, із усіма. Вона вперто продовжувала вірити, що Україна перестане бути країною «глухих» і її голос таки почують.
