Музей сучасного мистецтва на 53-й вулиці у центрі Нью-Йорка – один з найвідоміших у світі, митці вважають за честь виставлятися тут. Тим більшою подією для українського мистецтва є виставка знімків Бориса Михайлова. Надто рідко можна побачити українські твори у цьому музеї. За останні десятиріччя можна згадати хіба що демонстрацію у рамках серії «Майстри кіно» фільмів Олександра Довженка і Сергія Параджанова, виставку класичних шедеврів Олександра Архипенка – і це, здається, все. Отож, харків’янин Борис Михайлов опинився тут нині у гідній компанії земляків. Його вернісаж – це 19 фотографій під загальною назвою «Історія хвороби». Знімки, без перебільшення – разючі, на них важко дивитися, важко відвести погляд і неможливо забути. Вони великого розміру, майже три метри на півтора, без рамок. Роздягнені і напіводягнені жінки й чоловіки з обличчями виснаженими, сповненими страждання, болю і водночас – почуття власної гідності.
Портрети знедолених
Огрядний дядько у морському кителі на голому тілі демонструє сокирку. На тлі засніженого пейзажу напівголий бородань з синім профілем Леніна на грудях сидить під деревом, з тугою дивлячись на нас блакитними очима. Поруч стоїть жінка. Їй за 50, вона у брудному пальто з відірваними ґудзиками. Інша картина: молода жінка, можливо, хвора, з опухлим животом, обіймає за плечі подругу, одягнену у лахміття... Ще дівчина, цілком оголена, стоїть у холодній, жахливо брудній вбиральні поруч унітазу. Сюжети подекуди нагадують химерні картини Ієроніма Босха.
Кен Джонсон, нью-йоркський мистецтвознавець, каже в інтерв”ю радіостанції WOR: «Що це означає – показувати ці образи у музеї як твори мистецтва? Очевидно, вони продовжують традицію зображення знедолених багатьма художниками, від Уокера Еванса до Ендрю Серрано, які у своїх майстернях створюють портрети бездомних. Такі твори кажуть нам, що незалежно від їхнього вигляду й обставин, бідолашні мають душу, упосліджені заслуговують на повагу».
Виставка Михайлова триватиме до 5 вересня 2011-го року.
Портрети знедолених
Огрядний дядько у морському кителі на голому тілі демонструє сокирку. На тлі засніженого пейзажу напівголий бородань з синім профілем Леніна на грудях сидить під деревом, з тугою дивлячись на нас блакитними очима. Поруч стоїть жінка. Їй за 50, вона у брудному пальто з відірваними ґудзиками. Інша картина: молода жінка, можливо, хвора, з опухлим животом, обіймає за плечі подругу, одягнену у лахміття... Ще дівчина, цілком оголена, стоїть у холодній, жахливо брудній вбиральні поруч унітазу. Сюжети подекуди нагадують химерні картини Ієроніма Босха.
Кен Джонсон, нью-йоркський мистецтвознавець, каже в інтерв”ю радіостанції WOR: «Що це означає – показувати ці образи у музеї як твори мистецтва? Очевидно, вони продовжують традицію зображення знедолених багатьма художниками, від Уокера Еванса до Ендрю Серрано, які у своїх майстернях створюють портрети бездомних. Такі твори кажуть нам, що незалежно від їхнього вигляду й обставин, бідолашні мають душу, упосліджені заслуговують на повагу».
Виставка Михайлова триватиме до 5 вересня 2011-го року.
