Одним із принципів східної філософії є досягнення максимального успіху за мінімальних затрат. Чи не найкращою ілюстрацією такого східного способу мислення є східні бойові мистецтва, коли сила удару супротивника використовується для того, щоб його ж подолати.
Останнім часом принципи подібні до принципів айкідо активно використовуються різними політичними гравцями як у світі, так, о диво, і в Україні.
Так, провокуючи ісламістське безрозсудство, байдуже, чи в Ірані, чи у Палестині, Ізраїль мудро пожинає плоди. А цими плодами є не лише ще більше погіршення іміджу ісламізму у світі, а й, наприклад, конкретний розкол Палестини на ту, яка контролюється «Фатхом», і ту, яка контролюється «Хамасом», тобто поміркованішу і радикальну.
Та повернімось до України. У ній останнім часом активно застосовується політична технологія безконтактного маніпулювання суспільними настроями через стимулювання та провокування праворадикальних сил. Назагал це спроба радикалізації суспільства взагалі. І навіть можлива практична підготовка країни до розколу. В Україні це доволі нова технологія.
Агенти впливу як руйнівна сила
У попередні два десятиріччя української незалежності більше застосовувалась технологія розвалу політичних сил зсередини. Особливо вона була ефективною, коли залучалися закладені у громадські рухи ще наприкінці 1980-х років агенти впливу. Вони мали або схиляти ці рухи до половинчастих рішень, які були вигідні посткомуністичній номенклатурі, або до рішень невиправдано радикальних, що давало виправдання різкій реакції влади, або ж просто розколювали ці рухи зсередини.
Звичайно ж, ця древня як світ технологія застосовується і сьогодні. Однак вона набагато менш ефективна та затратніша, ніж використання технологій більш витончених, як-от активізація несвідомих того, що їх використовують чи «ведуть», агентів впливу.
Ясна річ, що передумовою успіху маніпулятора є обов’язкова недалекоглядність маніпульованого. Тому бажано, щоб маніпульований був людиною не надто освіченою, запальною, з незначним життєвим досвідом і величезним бажанням діяти у відповідності з правдою, як він її розуміє чи яку йому спускають згори вожді. Ну геть психотип молодих западенців, які бігали 9 травня від Марсового поля до Пагорбу слави у Львові зі святим бажанням «дати відсіч», «захистити Україну» і т. д.
Однак маніпуляція цими юними патріотами чи такими ж ентузіастами з протилежного боку (можливо, і такі є, хоча 9 травня у Львові їх не було – були циніки) – це маніпуляція нижчого рівня. Навіть маніпуляція амбіціями «вождів» – це теж маніпуляція нижчого рівня.
Партії на налигачі
Наступним рівнем є маніпуляція цілими рухами та партіями. Про простацьку підтримку чи «розкрутку» вигідного партнера, як це робить Партія регіонів, усіма силами підтримуючи у трьох галицьких областях ВО «Свобода», надаючи цій партії всю можливу медійну підтримку, надаючи всю можливу адміністративну підтримку, розчищаючи електоральне поле.
Мова йде про стимулювання передбачуваних ре-акцій. Свідомо пишу через тире, щоб підкреслити саму суть цієї технології.
Найбільш зручним об’єктом маніпуляції в політиці є таке політичне утворення, реакції якого найбільш передбачувані і за можливістю радикальні. Ідеологія такого політичного утворення має бути писаною плакатним пером і бажано простими, якщо не примітивними слоганами.
Але в чому ж суть цієї технології? У філігранній провокації такого політичного утворення на необхідну тобі дію.
При цьому не обов’язково використовувати «троянських коней». Переконані, чесні і бажано недалекі люди зроблять самі собі і своїй справі шкоду набагато ретельніше, ніж «заслані козачки».
У наших конкретних українських реаліях я назвав би цю технологію «технологією бичка і червоної шмати». І не помилюся. Тим більше, що і бичок зі стайні регіоналів, і червона шмата вже були на арені.
Організатори кориди обережно, не підписуючи закону про використання червоного прапора, обкатали цю технологію на рівні прогнозованої ре-акції, тобто запрограмованої маніпулятором провокації «дії у відповідь».
Але це тільки другий рівень маніпуляції, коли провокується наперед визначена, прогнозована і підгодована політична сила. Все доволі локально. Я б сказав – камерно.
Та от днями Президент Віктор Янукович все ж підписує закон про використання «Знамени Победы». Причому не лише на меморіалах, але й у офіційних установах, як-от посольствах, адміністраціях і т. д.
Хочу бачити їх на адміністративних установах у Львові і Старому Самборі. Ото буде мордобій. Камер забракне. Потрібно буде сльозогінного газу – для початку. А потім і до куль (на цей раз не гумових) дійде.
І тут маніпуляція переходить уже на третій рівень. Підписавши такий закон, Янукович провокує ре-акцію вже не якоїсь партії, а суспільства. Це вже очікування на ре-акцію певної частини суспільства. Якою може бути ця ре-акція?
Це може бути і ковтання такого приниження, що може входити і, напевно, входить у розрахунки партії влади. І тоді можна розмазувати і так розмазану опозицію до решти.
Але такою ре-акцією може бути і більш широкий протест, бо ж доки можна терпіти знущання та плювання в очі людям, яких катували чи батьків яких катували під цими червоними шматинами?
Можливо, це теж очікувана ре-акція. Як ре-акція тих, які переконані, що ця червона шматина варта того, щоб ми розпочали всередині України громадянську війну з цього приводу.
Хто замовник «вистави»?
І тут я б запропонував задуматися над тим – а кому ж вигідним є таке розгортання подій? І до чого воно призведе?
Згадаймо східні бойові мистецтва. Чим сильнішою і очікуванішою буде ре-акція, тим сильніший удар у відповідь отримаємо.
Свого часу Росія спровокувала Грузію на таку ре-акцію. У результаті Грузія отримала російсько-грузинську війну і анексію значної частини її території.
Український випадок інакший, хоч технологія та сама. Президент України сам вносить розкол у суспільство.
Президент України, якщо користатись грузинською аналогією, керує країною не з Тбілісі, а з Цхінвалі (хай вибачать мені кияни – під Цхінвалі я маю на увазі Єнакієве). І в інтересах не Тбілісі, а Цхінвалі.
Цей крок Януковича – це черговий крок до того, щоб ізолювати Західну Україну, зокрема, Галичину, чи просто українську Україну, де б вона не була, виштовхнути її з українського майбутнього (точніше, «украинского будущего»). Саме так її сприймають ті, на кого спрямована ця маніпуляція.
На ре-акцію відповідати контр-акцією
То що ж робити іншим? Тим, кого провокують. Як скромний аналітик, лишень можу нагадати дві засади східної мудрості.
Перша – найефективнішою є асиметрична відповідь. Асиметрична відповідь не є ре-акцією. Вона є контр-акцією.
Потрібно реагувати неочікувано, по-іншому. Не реагувати так, як від нас очікують і як запланували у штабах ворожих Україні політичних сил. Як-от – консолідуватися перед загрозою розколу країни та громадянської війни.
Кожен навіженець із обох сторін штучно сконструйованого протистояння повинен осягнути величину загроз та ризиків перш ніж відстоювати свою «правду». Не вестися на дешеві провокації. Хоча й не давати плювати собі в очі. Складно? А просто у житті не буває.
Друга – енергію розколу потрібно спрямувати проти самих розкольників, ініціаторів розколу України. А хто вони, здається, вже знаємо. Ну і, звичайно ж, ізолювати провокаторів та найманців, які робитимуть все можливе, щоб праведний гнів та кров залила нам очі.
Якщо не сплануємо асиметричних і непередбачуваних контр-акцій, то будемо приречені діяти відрухово. І кожна наша ре-акція буде плануватися де-небудь у Москві чи Єнакієві. Там само і так само буде плануватися і наше майбутнє.
Тарас Возняк – головний редактор журналу «Ї», культуролог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Останнім часом принципи подібні до принципів айкідо активно використовуються різними політичними гравцями як у світі, так, о диво, і в Україні.
Так, провокуючи ісламістське безрозсудство, байдуже, чи в Ірані, чи у Палестині, Ізраїль мудро пожинає плоди. А цими плодами є не лише ще більше погіршення іміджу ісламізму у світі, а й, наприклад, конкретний розкол Палестини на ту, яка контролюється «Фатхом», і ту, яка контролюється «Хамасом», тобто поміркованішу і радикальну.
Та повернімось до України. У ній останнім часом активно застосовується політична технологія безконтактного маніпулювання суспільними настроями через стимулювання та провокування праворадикальних сил. Назагал це спроба радикалізації суспільства взагалі. І навіть можлива практична підготовка країни до розколу. В Україні це доволі нова технологія.
Агенти впливу як руйнівна сила
У попередні два десятиріччя української незалежності більше застосовувалась технологія розвалу політичних сил зсередини. Особливо вона була ефективною, коли залучалися закладені у громадські рухи ще наприкінці 1980-х років агенти впливу. Вони мали або схиляти ці рухи до половинчастих рішень, які були вигідні посткомуністичній номенклатурі, або до рішень невиправдано радикальних, що давало виправдання різкій реакції влади, або ж просто розколювали ці рухи зсередини.
Звичайно ж, ця древня як світ технологія застосовується і сьогодні. Однак вона набагато менш ефективна та затратніша, ніж використання технологій більш витончених, як-от активізація несвідомих того, що їх використовують чи «ведуть», агентів впливу.
Ясна річ, що передумовою успіху маніпулятора є обов’язкова недалекоглядність маніпульованого. Тому бажано, щоб маніпульований був людиною не надто освіченою, запальною, з незначним життєвим досвідом і величезним бажанням діяти у відповідності з правдою, як він її розуміє чи яку йому спускають згори вожді. Ну геть психотип молодих западенців, які бігали 9 травня від Марсового поля до Пагорбу слави у Львові зі святим бажанням «дати відсіч», «захистити Україну» і т. д.
Однак маніпуляція цими юними патріотами чи такими ж ентузіастами з протилежного боку (можливо, і такі є, хоча 9 травня у Львові їх не було – були циніки) – це маніпуляція нижчого рівня. Навіть маніпуляція амбіціями «вождів» – це теж маніпуляція нижчого рівня.
Партії на налигачі
Наступним рівнем є маніпуляція цілими рухами та партіями. Про простацьку підтримку чи «розкрутку» вигідного партнера, як це робить Партія регіонів, усіма силами підтримуючи у трьох галицьких областях ВО «Свобода», надаючи цій партії всю можливу медійну підтримку, надаючи всю можливу адміністративну підтримку, розчищаючи електоральне поле.
Мова йде про стимулювання передбачуваних ре-акцій. Свідомо пишу через тире, щоб підкреслити саму суть цієї технології.
Найбільш зручним об’єктом маніпуляції в політиці є таке політичне утворення, реакції якого найбільш передбачувані і за можливістю радикальні. Ідеологія такого політичного утворення має бути писаною плакатним пером і бажано простими, якщо не примітивними слоганами.
Але в чому ж суть цієї технології? У філігранній провокації такого політичного утворення на необхідну тобі дію.
При цьому не обов’язково використовувати «троянських коней». Переконані, чесні і бажано недалекі люди зроблять самі собі і своїй справі шкоду набагато ретельніше, ніж «заслані козачки».
У наших конкретних українських реаліях я назвав би цю технологію «технологією бичка і червоної шмати». І не помилюся. Тим більше, що і бичок зі стайні регіоналів, і червона шмата вже були на арені.
Організатори кориди обережно, не підписуючи закону про використання червоного прапора, обкатали цю технологію на рівні прогнозованої ре-акції, тобто запрограмованої маніпулятором провокації «дії у відповідь».
Але це тільки другий рівень маніпуляції, коли провокується наперед визначена, прогнозована і підгодована політична сила. Все доволі локально. Я б сказав – камерно.
Та от днями Президент Віктор Янукович все ж підписує закон про використання «Знамени Победы». Причому не лише на меморіалах, але й у офіційних установах, як-от посольствах, адміністраціях і т. д.
Хочу бачити їх на адміністративних установах у Львові і Старому Самборі. Ото буде мордобій. Камер забракне. Потрібно буде сльозогінного газу – для початку. А потім і до куль (на цей раз не гумових) дійде.
І тут маніпуляція переходить уже на третій рівень. Підписавши такий закон, Янукович провокує ре-акцію вже не якоїсь партії, а суспільства. Це вже очікування на ре-акцію певної частини суспільства. Якою може бути ця ре-акція?
Це може бути і ковтання такого приниження, що може входити і, напевно, входить у розрахунки партії влади. І тоді можна розмазувати і так розмазану опозицію до решти.
Але такою ре-акцією може бути і більш широкий протест, бо ж доки можна терпіти знущання та плювання в очі людям, яких катували чи батьків яких катували під цими червоними шматинами?
Можливо, це теж очікувана ре-акція. Як ре-акція тих, які переконані, що ця червона шматина варта того, щоб ми розпочали всередині України громадянську війну з цього приводу.
Хто замовник «вистави»?
І тут я б запропонував задуматися над тим – а кому ж вигідним є таке розгортання подій? І до чого воно призведе?
Згадаймо східні бойові мистецтва. Чим сильнішою і очікуванішою буде ре-акція, тим сильніший удар у відповідь отримаємо.
Свого часу Росія спровокувала Грузію на таку ре-акцію. У результаті Грузія отримала російсько-грузинську війну і анексію значної частини її території.
Український випадок інакший, хоч технологія та сама. Президент України сам вносить розкол у суспільство.
Президент України, якщо користатись грузинською аналогією, керує країною не з Тбілісі, а з Цхінвалі (хай вибачать мені кияни – під Цхінвалі я маю на увазі Єнакієве). І в інтересах не Тбілісі, а Цхінвалі.
Цей крок Януковича – це черговий крок до того, щоб ізолювати Західну Україну, зокрема, Галичину, чи просто українську Україну, де б вона не була, виштовхнути її з українського майбутнього (точніше, «украинского будущего»). Саме так її сприймають ті, на кого спрямована ця маніпуляція.
На ре-акцію відповідати контр-акцією
То що ж робити іншим? Тим, кого провокують. Як скромний аналітик, лишень можу нагадати дві засади східної мудрості.
Перша – найефективнішою є асиметрична відповідь. Асиметрична відповідь не є ре-акцією. Вона є контр-акцією.
Потрібно реагувати неочікувано, по-іншому. Не реагувати так, як від нас очікують і як запланували у штабах ворожих Україні політичних сил. Як-от – консолідуватися перед загрозою розколу країни та громадянської війни.
Кожен навіженець із обох сторін штучно сконструйованого протистояння повинен осягнути величину загроз та ризиків перш ніж відстоювати свою «правду». Не вестися на дешеві провокації. Хоча й не давати плювати собі в очі. Складно? А просто у житті не буває.
Друга – енергію розколу потрібно спрямувати проти самих розкольників, ініціаторів розколу України. А хто вони, здається, вже знаємо. Ну і, звичайно ж, ізолювати провокаторів та найманців, які робитимуть все можливе, щоб праведний гнів та кров залила нам очі.
Якщо не сплануємо асиметричних і непередбачуваних контр-акцій, то будемо приречені діяти відрухово. І кожна наша ре-акція буде плануватися де-небудь у Москві чи Єнакієві. Там само і так само буде плануватися і наше майбутнє.
Тарас Возняк – головний редактор журналу «Ї», культуролог
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
