«Україною правлять люди,
які її не люблять і яка їм чужа».
Ліна Костенко
I.
2500 років тому китайський стратег Сунь-Цзи написав «Мистецтво війни», яке можна було б назвати «Мистецтво холодної війни». Актуальність його вражаюча: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Наприклад, приваблюйте, затягайте визначніших, впливових, поважних осіб до злочинної, протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі, загрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Коли вони не погодяться, то оприлюднюйте всі знеславлюючі (компрометуючі) їх факти. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Руйнуйте національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді . Робіть усе, що можете, щоб їхньому війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та шпигунів із громадян ворожої нам держави. Мусите їх мати в усіх установах, у всіх сферах життя ворожої нам держави».
Російський цар Іван III теж не пас задніх. Він також добре розумівся на принципах ведення інформаційної війни: «Руйнуйте все, що є доброго у ворогів, втягуйте їхніх вельмож і впливових людей у погані вчинки, що не гідні їхнього стану, а потім, за відповідної нагоди, викривайте їх сійте всюди розбрат; викликайте невдоволення серед їхніх підвладних, підбурюйте молодші чини проти старших; поширюйте серед них музику, яка пом’якшує мораль . Обманюйте, коли це потрібно. Майте всюди шпигунів».
В інтерв’ю журналові «Тиждень» Олег Гордієвський, колишній полковник совєтської розвідки, а нині британський експерт із спецслужб, торкнувшись українського напряму в нинішній діяльності ФСБ, так прокоментував поразку російських спецслужб під час президентських виборів 2004 року в Україні: «У Москві сказали: «Добре, ми почекаємо, візьмемо тепер їх тихою сапою». І ось вони беруть… Вербують агентів в уряді, парламенті тощо. Тепер ФСБ працює довготерміново – з таким розрахунком, щоб зробити Україну проросійською не одразу, а за десять років».
Після оприлюднення журналістом Сергієм Лещенком скандального матеріалу про те, що службу охорони українського Президента очолює якийсь В’ячеслав Заневський, громадянин Росії, я сподівався на блискавичну реакцію демократичних партій, громадських організацій. Проте жодних коментарів од них не почув, не побачив, не прочитав. Хіба що генерал-лейтенант Олександр Скіпальський, колишній заступник голови СБУ, висловив своє ставлення як професіонал до цього обурливого факту: «Янукович має розуміти, що Заневський – громадянин іншої держави, і завжди може бути витік інформації. Громадянин Росії за Конституцією зобов’язаний служити своїй державі та своїм спецслужбам. Знаючи специфіку роботи розвідки РФ, думаю, вони обов’язково скористаються з можливості одержати секретну інформацію з перших вуст. Навіщо Президентові Януковичу чуже око у своїй команді? Кожна розвідка мріяла б мати свою людину при Президентові сусідньої держави. А тут такий подарунок».
Свого часу про це саме попереджав і Олександр Литвиненко, екс-офіцер ФСБ, якого отруїла «контора»: «Якщо спецслужба будь-якої держави дозволяє безкарано хазяйнувати на своїй території спецслужбі іноземної держави, самостійно проводити оперативні заходи, то насамперед це втрата державного суверенітету і недалекий день, коли ця іноземна держава призначить у цій країні свого Президента».
Слід віддати належне «Україні молодій», яка 9 жовтня 2010 року звернулася з офіційним, по суті, запитом до адміністрації Президента України та МЗС. Мовляв, «на яких підставах громадянин Росії В’ячеслав Заневський їздить за кордон з українським паспортом у кишені? Чи не є це порушенням законодавства, а сама робота Заневського в АП – загрозою національній безпеці України?».
Щодо реакції влади… Вона була. У вигляді стислого коментаря глави адміністрації Президента України Сергія Льовочкіна: «Хто буде забезпечувати охорону Президента – це наше рішення. І кого ми будемо залучити і коли – фахівців із Росії чи США – це наша справа».
Така безапеляційність суджень високопосадовця не може не насторожувати. Бо випадковостей у подібних призначеннях не буває. Чи не може головний охоронець Президента, приміром, бути офіцером із особливих доручень чи офіцером зв’язку при… Білокам’янній? Помовчимо. «Зате сьогодні пан Заневський в епіцентрі ухвалення рішень в Україні. В силу своїх обов’язків він отримав доступ до кабінету Януковича і, не виключено, має можливість бачити документи з грифами «цілком таємно». Також не виключено, що він отримує кореспонденцію, адресовану Януковичу» [Лещенко С. Секрети на винос?].
Так, шпигунство – справа брудна, але необхідна, влучно зауважив свого часу Дуайт Айзенгауер. Отож, у Законі України про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб (Стаття 16. Кадри Управління державної охорони України) чітко зазначено, що на службу (роботу) в Управління державної охорони України приймаються на договірній основі громадяни України, здатні за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров'я ефективно виконувати службові обов'язки. Бо йдеться про безпеку Української держави. Зокрема, безпеку інформаційну.
До речі, cвого часу в оточенні Юлії Тимошенко перебував загадковий радник Кеннет Мерфі, громадянин США. Воно, може, і нічого. Але, приміром, в березні 2009-го «Мерфі можна було побачити за столом на переговорах Тимошенко з прем’єр-міністром Франції Франсуа Фійоном. Сам по собі цей факт є абсурдним: що міг робити громадянин США на двосторонній зустрічі керівників урядів України та Франції?! Чи отримав він від СБУ допуск для роботи з державною таємницею? Де гарантії нерозголошення ним почутої інформації? «…Мерфі є колишнім журналістом The Times та The Economist. Однак в інтернет-архіві The Times не можна знайти жодної статті, підписаної ним». «В кар’єрі Мерфі прослідкується інша лінія – це його зв’язок із інституціями, які підтримував Джордж Сорос». «Список офіційної делегації до Японії. Кеннета Мерфі в ньому немає, хоча він брав участь у зустрічах з українського боку» [Лещенко С. Загадковий радник в оточенні Юлії Тимошенко].
Чи беруть до уваги нинішні високопосадовці Закони України «Про інформацію», «Про державну таємницю» тощо? Чи знають вони про існування напрацьованих попередниками Указів та Постанов, які регулюють конкретні дії чиновників, службовців щодо захисту інформації?
Ніхто мене не переконає, що за своїм службовим становищем начальник охорони чинного Президента не посвячений у подробиці життя-буття високих достойників (у даному разі українських), не є свідком ухвалення доленосних для держави (у даному разі Української) рішень, планів, задумів. Хто належним чином проконтролює «козачка»?
Наймані охоронці державних високопосадовців – не новина. Але в даному разі йдеться навіть не про агента впливу. Тому добросерда позиція українських високопосадовців стосовно громадянина Росії, що опинився на більш ніж відповідальному посту, спонукає до певних роздумів.
Ще один громадянин Російської Федерації зумів обійняти високу посаду в Україні. Йдеться про Андрія Пальчевського, першого заступника міністра України у справах сім’ї, молоді та спорту. «На момент розпаду Радянського Союзу громадянин Пальчевський Андрій Іванович перебував на військовій службі на території Російської Федерації, працював викладачем військової кафедри Московського державного інституту міжнародних відносин. Цей факт, а також те, що він отримав громадянство Російської Федерації, очолював одну з політичних партій у Росії та балотувався в депутати Державної Думи Росії, Пальчевський А.І. від української громадськості приховав» (з листа журналіста Володимира Бойка Голові СБУ). Врешті-решт, 14 липня 2010 року розпорядженням Кабміну за №1417-р Андрій Пальчевський таки був звільнений із займаної посади.
Цікавою є біографія такого собі Ігоря Беркута, він же Ігор Гекко, автор книги «Брат», лідер партії «Велика Україна». Свого часу журналістка Ольга Жук в «Україні молодій» писала, що на рекламу книги «Брат» у «Саміті» було виділено шість мільйонів Євро, включаючи промотур по містах Європи та Америки. «І де тільки такі «брати» беруться? За чиї гроші розпалюють ворожнечу, запудрюють мізки і пропагують війну?», – дивувалася авторка. Дещо стає зрозумілим із статті Валентина Сохацького «Игорь Гекко: Как банкир-разведчик стал «политиком по вызову». «Але очевидно, що він (Ігор Гекко. – О. Р.) на службі в іншої держави. Адже та сама назва проекту «Велика Україна» не в Україні придумана. Більше схоже, що він, як Штірліц, служить якійсь віртуальній, неіснуючій Батьківщині, яку вважає справді великою» [Лана Самохвалова, УНІАН]. Є запитання?
II.
У червні 2010 року керівником одного з найвпливовіших державних підприємств «Укрспецекспорт», яке займається торгівлею української зброї в світі, став народний депутат України від Партії регіонів Дмитро Саламатін. Подейкують, що він є зятем колишнього першого віце-прем'єра РФ Олега Сосковця. Значну частину життя Саламатін прожив у Росії. З одного боку, це ніби нічого не означає, та разом із тим про ставлення цієї людини до України можна судити по діях «регіонала» у стінах Верховної Ради під час ратифікації Харківських угод. Тоді Саламатін переламав ніс депутату від НУНС Володимиру Карпуку. Жодної кримінальної справи, попри те, що брутальні дії «регіонала» були зафіксовані на відео, порушено не було. У серпні в службовому приміщенні «Укрспецекспорту» Саламатін при свідках ударив кріслом по голові директора Державного науково-виробничого підприємства «Термохолод» Юрія Кисельова [Сергій Щербина. Методи влади: депутат-регіонал побив людину офісним кріслом].
Але ми не про це. Як стверджує колишній гендиректор «Укрспецекспорту» Сергій Боднарчук, його наступник Дмитро Саламатін звільнив увесь кістяк українського збройного бізнесу.
У лютому цього року Саламатін своїм розпорядженням зробив спробу усунути з посади генерального конструктора Конструкторського бюро імені Морозова Героя України Михайла Борисюка. На знаного танкобудівника переклали відповідальність за зрив контракту на постачання зброї Іраку, хоча перед тим у цьому звинувачували самого Саламатіна.
Тому цікавими, на наш погляд, є свідчення вже згадуваного Сергія Боднарчука, оприлюднені в грудні 2010 року «Україною молодою»: «Під час моєї роботи в «Укрспецекспорті» головною проблемою були не зовнішні вороги, а наші внутрішні. Ці люди, закінчивши Московське військове училище ще в часи СРСР, досі не можуть визначитися, патріотами якої держави вони є. Ще вчора окремі з них були в опозиції й розповідали, що ми робимо щось не так, зараз вони при владі. А ми розуміли, що вони є лише рупорами сусідньої держави, яка відстоює свої імперські економічні інтереси на ринку озброєнь. Тому Україна їм як незалежний гравець на ринку зброї була не потрібна!».
У березні 2010 року Кабінет Міністрів призначив заступником міністра оборони Олександра Черпіцького. Газета «Дзеркало тижня» публікувала документи, з яких випливає, що новий заступник міністра оборони був раніше засуджений і навіть перебував у розшуку. Незважаючи на скандал (цю історію обговорювали на шпальтах багатьох видань, на телебаченні), високопоставлений чиновник, якому СБУ не надала допуск до державної таємниці, продовжує працювати. У звіті про роботу Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони за період сьомої сесії Верховної Ради VІ скликання (вересень 2010 року – січень 2011 року) зазначено, що «Комітет запропонував Уряду невідкладно вирішити питання щодо звільнення О. Черпіцького з посади заступника Міністра оборони України». Звіт затверджено рішенням Комітету 12 січня 2011 року (протокол № 65). Цікаво, чи не так?
Навіть для непосвяченого у високі державні секрети зрозуміло, що існують елементарні вимоги щодо дотримання жорстких умов захисту таємної або конфіденційної інформації між Україною та іншими державами. Чи, можливо, Росія є винятком? Схоже на це. «… за даними «Дзеркала тижня», як жест доброї волі і для демонстрації нового політичного курсу всю роботу департаменту контррозвідки з питань російських спецслужб в Україні повністю припинено! Замість американського вектора, СБУ цілком орієнтується на Москву. І хоча це має значно більш зрозумілий і звичний вигляд, але, з погляду державних інтересів, становить собою такі ж самі абсурд і безглуздя. Офіцери ФСБ тріумфально повертаються в Севастополь… Лише три місяці тому п’ятеро працівників ФСБ зі складу групи російських військ у Придністров’ї були заарештовані контррозвідкою СБУ на території України під час операції з вербування офіцера української військової розвідки. Їх узяли на гарячому, і командир групи полковник ФСБ В. Носков перебуває в очікуванні суду в слідчому ізоляторі СБУ» [Юрій Бутусов. СБУ: так кується «каральний меч Януковича» // Дзеркало тижня, 29 травня 2010].
Принаймні, в Криму реанімація російської військової контррозвідки, очевидно, успішно завершилась/завершується – вже не чути, що сталося з ефесбешниками, арештованими за спробу вербування офіцера ГУР МО України, якому погрожували розправою з сім’єю та заразити його СНІДом. Що з кримінальною справою? Хто і на якій підставі її закрив?
Є класична сентенція Алена Даллеса: «Не буває дружніх розвідок, бувають розвідки дружніх держав». «Можна дружити родинами, можна дружити країнами, економікою, культурою, але єдине, чим «не можна дружити», – це контррозвідниками. Згортання контррозвідувальної активності – не показник дружби з Росією. Це показник крайньої слабкості і зовнішньої політики, і спецслужб України» [Юрій Бутусов. СБУ: так кується «каральний меч Януковича» // Дзеркало тижня, 29 травня 2010]. Тож нав’язаний СБУ примус до «дружби» з ФСБ може мати для України далеко не райдужні наслідки. «У нинішньому штатному росписі ФСБ кількість кадрових співробітників, що працюють по Україні, у півтора рази більше, ніж це було в часи боротьби НКВД-МГБ з УПА. Медведєв нагороджує офіцерів російських спецслужб орденами за досягнення в Україні, а ми віддаємо Росії затриманих агентів, повертаємо у Крим контррозвідників ФСБ і т.д.» [Олександр Скіпальський, екс-заступник голови СБУ].
У розвідці є непорушне правило: якщо ситуація повторилася двічі, то це вже СИСТЕМА. У нас за багатьма політичними діячами тягнуться «хвости» з минулого. І це також СИСТЕМА. Як могло трапитись, щоб одна з найбагатших осіб в Україні стала на чолі СБУ?
«Той, хто призначає бізнесмена на високу посаду в силовий блок, повинен розуміти, що люди, інфіковані вірусом бізнесу, сприймають навколишній світ крізь призму бізнесу і дбають тільки про власні інтереси. З нинішнім головою СБУ Валерієм Хорошковським, крім цього, є певні цікаві нюанси: то він громадянин України, то проживає в Росії, де має прибутковий бізнес у «Євразхолдінгу» і який очолював... Я не знаю випадку, щоб російське керівництво насмілилося призначати на державну службу людину, яка б подалася з Росії в Україну, попрацювала б там, повернулась і стала директором ФСБ» [Олександр Скіпальський, екс-заступник голови СБУ, генерал-лейтенант].
Не з добра-дива почалося забивання клина між Україною і Заходом: широкого розголосу набули історії з затриманням працівниками СБУ німецького громадянина Ланґе, директора музею «Тюрма на Лонцького», контррозвідувальна активність біля посольств країн ЄС і НАТО нагадує стиль КГБ... На думку Тараса Чорновола, «Хорошковський повністю залежить від Кремля. Він отримує вказівки тільки звідти. Я думаю, у нього на це табу: йому заборонено брати вказівки і розпорядження від Президента, тільки від Президента чи прем’єра Росії. Група, яка пов’язана з ним: Фірташ, який на дуже серйозному гачку там; Льовочкін, якого безпосередньо нав'язали Януковичу... Ось там політика українська формується. Не в українському парламенті і навіть не в Україні, а приходить безпосередньо з Росії».
«Хорошковський – теж «советский человек». Він керував великим, багатомільярдним російським бізнесом, а зараз керівник української спецслужби. Тому калька для нього – це ФСБ, а не спецслужби розвинутих європейських держав» [Гриценко: Хорошковський працює за калькою ФСБ].
Чому міністру Табачнику все сходить iз рук? Почесний президент Києво–Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький пояснює в коментарі «Обозрєватєлю» так: «Просто Табачник має велику і незаконну підтримку з іншої країни, і через це Президент ніяк не зважиться зробити рішучий крок» [Степанчук І. Міністр із «фалічним комплексом» // Україна молода, 8 лютого 2011].
Ще одна «темна конячка» української політики – Юрій Бут. «УП» інформувала, що «цей кандидат у депутати користується українським паспортом, який отримав 4 березня 2005 року. Громадянство України Бут набув 18 липня 2002 року в посольстві у Москві». Серед золотих медалістів Військового університету Міністерства оборони Російської Федерації фігурує Ю. А. Бут: «1994 г. Белоконов А.В., Брилев В.П., Бут Ю.А.». Ось як рекламує себе сам університет (подаємо текст у перекладі українською), це – «кузня кадрів розвідників, спецпропагандистів, юристів, котрі завжди і в будь-якій країні були і є елітою суспільства. Свідченням цього є те, що багато які випускники ВУМО – депутати Державної Думи, банкіри, високопоставлені працівники апарату Президента, Уряду, ҐРУ, СВР, ФСБ, ФАПСІ, МЗС, власники великих підприємств, письменники, журналісти, вчені, юристи, функціонери провідних політичних партій тощо». Про Юрія Бута розповідає Віктор Чивокуня: «Пізніше, у 1994-2000 роках Бут працював на посаді старшого викладача в ще одній російській специфічній установі – Військовій академії ракетних військ стратегічного призначення. Що значить ця назва і який контингент складає її штат, пояснювати читачеві не потрібно... Наступною ланкою в кар’єрі Юрія Бута стала установа при адміністрації Путіна – в 2000–2002 роках соратник Юрія Луценка був директором Центру міжнародних проектів та співробітництва Російської академії державної служби при президенті Росії... Але в 2002 році щось трапилося, що змусило Юрія Бута повернутися до України. Обставини цього нам невідомі – зате відомо, що минулого [2006 – О. Р.] року він намагався влаштуватися на роботу до секретаріату Кабінету міністрів Януковича».
Чи треба щось коментувати?
На початку 90-их минулого століття Михайло Любімов написав спомини «Шпионы, которых я люблю и ненавижу». У цій своєрідній енциклопедії розвідок колишній полковник КДБ час від часу дотепно іронізує, водночас ностальгуючи за минулим: «Большой порядок был при Феликсе Эдмундовиче, стреляли много, но тихо, граждан сообщениями об убийствах не волновали, как ныне… Был порядок, было уважение к органам».
Напевно, в Росії і зараз є «уваженіє к органам». І справді. 29 січня 2009 року президент РФ на розширеному засіданні колегії Федеральної служби безпеки подякував працівникам ФСБ (треба думати, що й нагородив згідно з закритим списком) за проведення успішної операції з блокування вступу України в НАТО, що, «разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи. При проведении отдельных операций сотрудники службы проявили подлинное мужество и героизм».
Вже ніхто нічого не приховує. Та ми про інше. Чи є сьогодні в нас ефективні, державницьки налаштовані «органи»? Чи є в громадян України повага до вітчизняних спеціальних служб і структур? Чи не час замислитись над тим, хто є хто в Україні й що є що в Українській державі?
Олег К. Романчук, PhD, шеф-редактор журналу «Універсум»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
