Позиція української влади щодо діаспори наштовхує на думку, що для неї – влади – було б краще, якби українців за кордоном взагалі не було.
Спілкування з українцями-громадянами Російської Федерації під час мого нещодавнього перебування у Москві підтвердило ці сумні здогадки.
Фактично, реальним завданням нинішньої влади є «освоєння ресурсів», що дісталися їй внаслідок перемоги на виборах та подальших маніпуляцій із законодавством. А громадяни сусідньої держави, які чомусь вважають Україну своєю Вітчизною, – це не ресурс, який можна «освоїти», монетизувати і покласти на рахунок в офшорі. Навпаки, вони потребують підтримки з боку України – і дипломатичної, і матеріальної. А отже, перетворюються для влади на зайвий тягар, на який у міру можливості не варто звертати увагу, а якщо вже звернути, то обмежитись популістськими деклараціями.
Таке ставлення напряму випливає зі стосунків нинішньої влади і громадян, що склалися в Україні. Громадяни цікавлять владу у двох випадках: по-перше, підтримки її на виборах, а, по-друге, – незаважання їй у період між виборами, наприклад різноманітними акціями протесту.
Зрозуміло, що діаспора в обох випадках є для влади нецікавою. Ставлення до діаспори, на превеликий жаль, не є також вагомим аргументом для пересічного виборця, тому й тут у влади фактично «розв’язані руки» щодо байдужого ставлення до українства за кордоном.
Характерним показником ставлення влади до діаспори є надання можливості молодим діаспорцям здобувати освіту в навчальних закладах своєї історичної батьківщини. Наприклад, в Польщі власники «посвідчення поляка» можуть безперешкодно вступати до польських університетів, навіть користуватися пільгами на навчання в порівнянні з громадянами Польщі. Не дивно, що тисячі громадян іноземних країн, одержавши польську освіту, дедалі більше утверджуються в усвідомленні своєї польської ідентичності і в міру можливості допомагають у просуванні інтересів Польщі.
В Україні ж до вищих навчальних закладів на державне замовлення вступають одиниці закордонних українців, та й цю мізерну квоту зараз із усіх сил намагається скасувати «міністерство Табачника».
Українці діаспори недостатньо поінформовані про можливість такого вступу, та й сама можливість є доволі примарною: численні бюрократичні перешкоди зводять нанівець зусилля потенційних абітурієнтів із діаспори.
Зневажливе ставлення до українців за кордоном
На тлі такої картини цього літа парламентська більшість відхилила мій законопроект про внесення змін до деяких законів України щодо права закордонних українців на безкоштовне здобуття вищої освіти в Україні, згідно з яким закордонні українці були б урівняні в правах із громадянами України при вступі до українських ВНЗ. Тобто, нинішня провладна більшість на прикладі негативного голосування за цей законопроект чітко продемонструвала своє ставлення до діаспори.
Таку ж ситуацію можемо спостерігати і в інших царинах. Українська держава не здатна ані домогтися від Росії виділення коштів на освітні програми українською мовою для російських українців, ані самостійно профінансувати такі програми. Власне кажучи, ставлення до потреб українців у Росії, як і українців за кордоном взагалі, відверто зневажливе. Як тут не згадати слова колишнього президента Кучми, який під час візиту до Нижньовартовська звернувся до українців Ханти-Мансійського автономного округу Росії фразою: «Я обращаюсь к хохлам: Росія вам, як мати, а я – батько!». Припускаю, що нинішнє керівництво навряд чи ставиться до закордонних українців із більшою повагою.
Така ситуація не може залишатися без гідної оцінки демократичного суспільства. Тема підтримки українців за кордоном повинна з’явитися на порядку денному вітчизняної політики, стати предметом обговорення як серед опозиційних, так і серед владних кіл.
Що стосується моєї позиції, то робив і продовжуватиму робити все можливе для того, щоб проблеми діаспори вийшли з «тіні», в якій вони нині незаслужено перебувають, і були нарешті вирішені в дусі цивілізованої європейської державницької політики.
Борис Тарасюк, народний депутат (НУНС), голова Народного Руху України, колишній міністр закордонних справ
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
