Заворушення в Єгипті відбуваються за класичним сценарієм, відомим в історії – в Парижі, Москві, Тегерані.
«Це що? Бунт?» – запитав король Людовик XVI.
«Ні, сіре, – відповів герцог де Рошфуко-Ліянкур, – це революція».
Два тижні тому приблизно такий діалог, мабуть, відбувся між Хосні Мубараком та його придворними.
То був липень 1789-го; Людовик XVI щойно дізнався про падіння в’язниці Бастилії. Її падіння було символом, який показав усім публічну втрату режимом влади.
У Пекіні в 1989-му символом став контроль за площею Тяньаньмень, у Бухаресті в грудні 1989-го ним було публічне освистання родини Чаушеску.
Втримати символ означає, що революція виживе. Звідси й хаотичні сутички на революційному символі сьогоднішнього Єгипту, площі Тахрір.
1989 року Комуністична партія Китаю мала дві найбільші цінності: поважаного верховного лідера Ден Сяопіна і Народно-визвольну армію. Обидва мали ауру, волю і безжальність, щоб урятувати свій режим, знову взявши площу ціною будь-якої крові.
Але що довше стояння в глухому куті, то більший ризик насилля, коли режим упаде. Арабський світ досі здригається, згадуючи, як юрба знущалася з трупів короля Фейсала II і його родини і грала в футбол головою його прем’єр-міністра під час Іракської революції 1958 року.
Ніхто не може передбачити долю революцій, і їхнє справжнє значення стає очевидне тільки через десятиліття. Тому й жартував Чжоу Еньлай, що ще надто рано казати, коли його спитали про вплив Французької революції.
І це так і нині, в добу цілодобових теленовин і «твітера». Знавці кажуть, що нині для арабського світу настав 1989 рік, коли революції замінили сталінізм на демократію.
Але так само можливо, що там зараз 1848-й. Задовго до «твітера» революція, що почалася з заворушень у малозначущому королівстві (неапольському Королівстві Обох Сицилій; згадайте про сьогоднішній Туніс), за тижні поширилася на Париж і Відень і скинула короля Луї-Філіпа і Меттерніха. Але вже через кілька років консервативні володарі були знову при владі.
Про революції судять за їхніми непередбачуваними наслідками, писав Едмунд Берк про Французьку революцію: «Дуже приємні початки часто мають ганебні, жалюгідні завершення».
Погляньте на ліванську Кедрову революцію: після вбивства Рафіка Харірі 2005 року, можливо, руками «Хезболли» та її покровителя Сирії, повстання викинуло Сирію з Лівану й відновило прозахідний уряд. А два тижні тому «Хезболла» перебрала весь Ліван, чого їй ніколи не вдавалося до Кедрової революції…
Очевидне одне: ця революція може бути так само історичною для всього світу, як і революції 1789 і 1917 років. Єгипет – рубка керування арабського світу. Меттерніх казав: «Коли Париж кашляє, Європа підхоплює застуду». Коли чхає Каїр, закладає ніс Близькому Сходові. Протягом більшої частини історії поміж X і XVI століттями сьогоднішніми Ізраїлем, Ліваном і Сирією керували з Каїра халіфи-фатиміди, Саладін та його курдська родина, потім хунта мамелюків, рабів, які стали султанами.
Коли вродливий і харизматичний Ґамаль Абдель-Насер захопив владу в майже безкровній революції 23 липня 1952 року, він став найпопулярнішим арабським правителем від часу, коли 1187-го Саладін узяв Єрусалим. Але він же створив поліційну державу, щоб утримати владу і придушити «Мусульманське братство». Його успіх спричинив «насеристські» революції й перевороти в усьому регіоні.
Громадяни, стверджує німецький соціолог Макс Вебер, виконують накази своїх правителів із трьох причин: «авторитету вічного вчора», в випадку Єгипту традиції Насера; «авторитету надзвичайного особистого дару чи благодаті», тобто авторитету Мубарака; і «зверхності завдяки легітимності», закону й порядку. Коли всі три до певної міри зникли, Єгипет визрів для революції.
Авторитарні держави надзвичайно ефективні в прониканні в опозиційні партії та їхньому знищенні. Тому в Єгипті так мало організованої опозиції, за винятком «Мусульманського братства». У царській Росії так само всі революційні партії, включно з більшовиками, були настільки насичені агентами таємної поліції, що сам Ленін казав, що «революції не станеться за мого життя», лише за кілька місяців до того, як вона вибухнула.
Але деякі з найефективніших революцій не мають лідерів, вони непередбачувані і спалахують чи через невеликий інцидент – самоспалення учасника протестів або вибух гніву з моральних підстав, як-то вбивство лідера опозиції Беніньйо Акіно за наказом президента Маркоса на Філіппінах чи вбивство Харірі в Лівані, – або через якийсь скандал. Наполеон завжди казав, що скандал із діамантовим кольє навколо купівлі коштовностей для Марії-Антуанетти не менше, як і інші події, прискорив Французьку революцію. Є й сильні чари спонтанності: у лютому 1917 року голодні юрби просто скинули Миколу II без жодної допомоги вражених більшовиків і меншовиків, які були переважно за кордоном або в засланні.
Такі революції мають момент піднесення, від якого сили режиму раптом стають нічого не вартими. За ним іде наступна стадія, яку ми бачили в Каїрі цього тижня: збудження від свободи. Але він може протривати лише лічені години.
Вторгнення на площу Тахрір верхи на верблюдах, із нагайками й «коктейлями Молотова», клевретів режиму засвідчило, що тепер, можливо, настає фаза Великого страху. Що довше триває хаос, що гучніші чутки про зовнішнє втручання, чи то американське, чи, може, ізраїльське, то жорстокіша паніка. У Парижі 1792 року такі чутки розпалили шалену різанину.
А коли спонтанність закінчується, найважливішим стає організація. В Єгипті її наразі мають лише владний режим, армія і «Мусульманське братство». Природно, що генерали розглядають свої можливості.
Тут прототипом «людини на білому коні» є Наполеон, який 18 брюмера 1799 року, щойно повернувшись із вторгнення до Єгипту, змінив спрямування Французької революції, захопивши владу. Що довше триває хаос, то більший ризик єгипетського Брюмера.
Революції також, буває, скорочуються, починаючись із найширшої можливої бази і стягуючись до рук найнечисленніших і найвідданіших радикалів. У жовтні 1917 року тільки малесенька більшовицька партія на чолі з Леніним і Троцьким мала залізну волю, щоб захопити владу.
Холодний аналітичний розум Леніна робить його найкращим коментатором революцій: революційна організація як фігового листка потребує символічних діячів і центристів із добрими намірами. Ленін називав їх «корисними ідіотами», і їх має кожна революція. Коли аятола Хомейні захопив владу в Ірані 1979 року, він призначив прем’єр-міністром демократа Мегді Базарґана – класичного «корисного ідіота», – перш ніж створити теократичну диктатуру.
А коли перший період зростання без лідерів закінчується, часто настає заляпана кров’ю чистка-Терор як реакція і на корупцію скиненого режиму, і на безлад самої революції. «Яка може бути революція без розстрілів?» – казав Ленін. У Парижі різанина привела до Робесп’єрового Терору, що його взяли як натхнення і більшовики, й іранські мулли.
Рушійній силі революції йде на користь, якщо є єдиний поважаний лідер, такий, як Нельсон Мандела в Південній Африці чи Хомейні. І щастя, якщо такий лідер має поміркованість святого, як Мандела. Більшовикам пощастило (а для Росії стало прокляттям), що в них були такі безжалісні лідери, як Ленін і Сталін.
Революції сприяють безжалісним: Насер страчував «братів-мусульман» і створював камери тортур. Іноді ця безжалісність втілюється особисто: у Стамбулі 1913 року Енвер-паша сам застрелив міністра оборони, а в Ефіопії 1974-го полковник Менґісту Хайле Маріам власними руками вбивав супротивників із кулемета.
Добре, коли лідери самі абсолютно вірять у своє вчення. Ленін, Троцький і Сталін були інтернаціоналістами-атеїстами, але і вони, і їхні послідовники вірили з релігійним запалом.
А все-таки непростий, культурний, розвинений, впливовий Єгипет може відкинути всі попередні прототипи і витворити, завдяки юрбам гарячих революціонерів і студентів, що користуються «фейсбуком» і «твітером», демократію, яка змінить перебіг історії арабського світу і відкине всі забобони Заходу щодо ісламських суспільств. Це було б надзвичайно, чудово. Але здійснені молитви можуть стати найбільшими прокляттями: як палестинські вибори привели до влади рух «Хамас», так і повний прихід до влади «Мусульманського братства» в Єгипті може розпалити на Близькому Сході війну, в якій Ізраїль опиниться в оточенні підконтрольного «Хезболлі» Лівану на півночі і агресивного Єгипту на півдні.
І врешті все зводиться до неосяжного – до алхімії влади. У калейдоскопі рушійних сил, влади, страху, плутанини й надії, з яких складається революція, вирішальне питання полягає в тому, як казав Ленін, «хто кого?»
Молодь уже не має поваги до владців-напівмумій
«Династії, – писав чудовий історик XIV століття Ібн Халдун, – мають природний термін життя, як і люди». Володарі з лав руху Вільних офіцерів Єгипту на чолі з Ґамалем Абдель-Насером нагадують династію: за 60 років було тільки три президенти – Насер, Садат і Мубарак.
За таких режимів найслабшим місцем є наступництво: в них немає системи передачі влади, немає клапана, щоб випустити лють народу.
У Росії є ще один режим, який може легко постати одного дня перед народною революцією, і там кожен президент, чи то Борис Єльцин, чи Володимир Путін, повинен особисто обрати собі наступника, щоб захистити інтереси свої власні і свого владного кола.
В арабському світі існує давня традиція фараона-султана – Насера знали як «шефа», «ель-раїса», – і доки цей «шеф» має, за словами Макса Вебера, «дар благодаті», він може правувати необмежений час. Але проблема в тому, що молодь уже не має поваги до своїх перестарілих владців-напівмумій, із фарбованими начорно зачісками на кшталт старих солодкоспівів із круїзних лайнерів.
Мубарак (як і полковник Каддафі в Лівії) розглядав можливість передати владу в наступництво своєму синові. Хафеза аль-Асада, який захопив владу в Сирії 1969 року, замінив його син Башар, і тепер він мав би уважно стежити за Єгиптом. Проправувати 30 років і померти у власному ліжку, залишивши трон синові, – ось точне визначення справжньої нірвани для деспота.
Монархії мають перевагу в тому, що в них є молодий, свіженький наступник: і в Йорданії, і в Марокко є молоді королі. Недолік же в тому, що режим може самовідтворюватися вічно.
Такі королі мають справжню освячену харизматичну перевагу: пряме походження від пророка Магомета. У саудівських королів її немає, але вони пов’язали себе з пуританським аскетизмом вахабітського духовенства. Ефективність цих зв’язків буде випробувана скоро.
Саймон Себаґ Монтефіоре – британський історик і письменник, автор низки досліджень із історії Росії й СРСР. Ця стаття була надрукована в британській газеті The Times 5 лютого.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
«Це що? Бунт?» – запитав король Людовик XVI.
«Ні, сіре, – відповів герцог де Рошфуко-Ліянкур, – це революція».
Два тижні тому приблизно такий діалог, мабуть, відбувся між Хосні Мубараком та його придворними.
То був липень 1789-го; Людовик XVI щойно дізнався про падіння в’язниці Бастилії. Її падіння було символом, який показав усім публічну втрату режимом влади.
У Пекіні в 1989-му символом став контроль за площею Тяньаньмень, у Бухаресті в грудні 1989-го ним було публічне освистання родини Чаушеску.
Втримати символ означає, що революція виживе. Звідси й хаотичні сутички на революційному символі сьогоднішнього Єгипту, площі Тахрір.
1989 року Комуністична партія Китаю мала дві найбільші цінності: поважаного верховного лідера Ден Сяопіна і Народно-визвольну армію. Обидва мали ауру, волю і безжальність, щоб урятувати свій режим, знову взявши площу ціною будь-якої крові.
Але що довше стояння в глухому куті, то більший ризик насилля, коли режим упаде. Арабський світ досі здригається, згадуючи, як юрба знущалася з трупів короля Фейсала II і його родини і грала в футбол головою його прем’єр-міністра під час Іракської революції 1958 року.
Ніхто не може передбачити долю революцій, і їхнє справжнє значення стає очевидне тільки через десятиліття. Тому й жартував Чжоу Еньлай, що ще надто рано казати, коли його спитали про вплив Французької революції.
І це так і нині, в добу цілодобових теленовин і «твітера». Знавці кажуть, що нині для арабського світу настав 1989 рік, коли революції замінили сталінізм на демократію.
Але так само можливо, що там зараз 1848-й. Задовго до «твітера» революція, що почалася з заворушень у малозначущому королівстві (неапольському Королівстві Обох Сицилій; згадайте про сьогоднішній Туніс), за тижні поширилася на Париж і Відень і скинула короля Луї-Філіпа і Меттерніха. Але вже через кілька років консервативні володарі були знову при владі.
Про революції судять за їхніми непередбачуваними наслідками, писав Едмунд Берк про Французьку революцію: «Дуже приємні початки часто мають ганебні, жалюгідні завершення».
Погляньте на ліванську Кедрову революцію: після вбивства Рафіка Харірі 2005 року, можливо, руками «Хезболли» та її покровителя Сирії, повстання викинуло Сирію з Лівану й відновило прозахідний уряд. А два тижні тому «Хезболла» перебрала весь Ліван, чого їй ніколи не вдавалося до Кедрової революції…
Очевидне одне: ця революція може бути так само історичною для всього світу, як і революції 1789 і 1917 років. Єгипет – рубка керування арабського світу. Меттерніх казав: «Коли Париж кашляє, Європа підхоплює застуду». Коли чхає Каїр, закладає ніс Близькому Сходові. Протягом більшої частини історії поміж X і XVI століттями сьогоднішніми Ізраїлем, Ліваном і Сирією керували з Каїра халіфи-фатиміди, Саладін та його курдська родина, потім хунта мамелюків, рабів, які стали султанами.
Коли вродливий і харизматичний Ґамаль Абдель-Насер захопив владу в майже безкровній революції 23 липня 1952 року, він став найпопулярнішим арабським правителем від часу, коли 1187-го Саладін узяв Єрусалим. Але він же створив поліційну державу, щоб утримати владу і придушити «Мусульманське братство». Його успіх спричинив «насеристські» революції й перевороти в усьому регіоні.
Громадяни, стверджує німецький соціолог Макс Вебер, виконують накази своїх правителів із трьох причин: «авторитету вічного вчора», в випадку Єгипту традиції Насера; «авторитету надзвичайного особистого дару чи благодаті», тобто авторитету Мубарака; і «зверхності завдяки легітимності», закону й порядку. Коли всі три до певної міри зникли, Єгипет визрів для революції.
Авторитарні держави надзвичайно ефективні в прониканні в опозиційні партії та їхньому знищенні. Тому в Єгипті так мало організованої опозиції, за винятком «Мусульманського братства». У царській Росії так само всі революційні партії, включно з більшовиками, були настільки насичені агентами таємної поліції, що сам Ленін казав, що «революції не станеться за мого життя», лише за кілька місяців до того, як вона вибухнула.
Але деякі з найефективніших революцій не мають лідерів, вони непередбачувані і спалахують чи через невеликий інцидент – самоспалення учасника протестів або вибух гніву з моральних підстав, як-то вбивство лідера опозиції Беніньйо Акіно за наказом президента Маркоса на Філіппінах чи вбивство Харірі в Лівані, – або через якийсь скандал. Наполеон завжди казав, що скандал із діамантовим кольє навколо купівлі коштовностей для Марії-Антуанетти не менше, як і інші події, прискорив Французьку революцію. Є й сильні чари спонтанності: у лютому 1917 року голодні юрби просто скинули Миколу II без жодної допомоги вражених більшовиків і меншовиків, які були переважно за кордоном або в засланні.
Такі революції мають момент піднесення, від якого сили режиму раптом стають нічого не вартими. За ним іде наступна стадія, яку ми бачили в Каїрі цього тижня: збудження від свободи. Але він може протривати лише лічені години.
Вторгнення на площу Тахрір верхи на верблюдах, із нагайками й «коктейлями Молотова», клевретів режиму засвідчило, що тепер, можливо, настає фаза Великого страху. Що довше триває хаос, що гучніші чутки про зовнішнє втручання, чи то американське, чи, може, ізраїльське, то жорстокіша паніка. У Парижі 1792 року такі чутки розпалили шалену різанину.
А коли спонтанність закінчується, найважливішим стає організація. В Єгипті її наразі мають лише владний режим, армія і «Мусульманське братство». Природно, що генерали розглядають свої можливості.
Тут прототипом «людини на білому коні» є Наполеон, який 18 брюмера 1799 року, щойно повернувшись із вторгнення до Єгипту, змінив спрямування Французької революції, захопивши владу. Що довше триває хаос, то більший ризик єгипетського Брюмера.
Революції також, буває, скорочуються, починаючись із найширшої можливої бази і стягуючись до рук найнечисленніших і найвідданіших радикалів. У жовтні 1917 року тільки малесенька більшовицька партія на чолі з Леніним і Троцьким мала залізну волю, щоб захопити владу.
Холодний аналітичний розум Леніна робить його найкращим коментатором революцій: революційна організація як фігового листка потребує символічних діячів і центристів із добрими намірами. Ленін називав їх «корисними ідіотами», і їх має кожна революція. Коли аятола Хомейні захопив владу в Ірані 1979 року, він призначив прем’єр-міністром демократа Мегді Базарґана – класичного «корисного ідіота», – перш ніж створити теократичну диктатуру.
А коли перший період зростання без лідерів закінчується, часто настає заляпана кров’ю чистка-Терор як реакція і на корупцію скиненого режиму, і на безлад самої революції. «Яка може бути революція без розстрілів?» – казав Ленін. У Парижі різанина привела до Робесп’єрового Терору, що його взяли як натхнення і більшовики, й іранські мулли.
Рушійній силі революції йде на користь, якщо є єдиний поважаний лідер, такий, як Нельсон Мандела в Південній Африці чи Хомейні. І щастя, якщо такий лідер має поміркованість святого, як Мандела. Більшовикам пощастило (а для Росії стало прокляттям), що в них були такі безжалісні лідери, як Ленін і Сталін.
Революції сприяють безжалісним: Насер страчував «братів-мусульман» і створював камери тортур. Іноді ця безжалісність втілюється особисто: у Стамбулі 1913 року Енвер-паша сам застрелив міністра оборони, а в Ефіопії 1974-го полковник Менґісту Хайле Маріам власними руками вбивав супротивників із кулемета.
Добре, коли лідери самі абсолютно вірять у своє вчення. Ленін, Троцький і Сталін були інтернаціоналістами-атеїстами, але і вони, і їхні послідовники вірили з релігійним запалом.
А все-таки непростий, культурний, розвинений, впливовий Єгипет може відкинути всі попередні прототипи і витворити, завдяки юрбам гарячих революціонерів і студентів, що користуються «фейсбуком» і «твітером», демократію, яка змінить перебіг історії арабського світу і відкине всі забобони Заходу щодо ісламських суспільств. Це було б надзвичайно, чудово. Але здійснені молитви можуть стати найбільшими прокляттями: як палестинські вибори привели до влади рух «Хамас», так і повний прихід до влади «Мусульманського братства» в Єгипті може розпалити на Близькому Сході війну, в якій Ізраїль опиниться в оточенні підконтрольного «Хезболлі» Лівану на півночі і агресивного Єгипту на півдні.
І врешті все зводиться до неосяжного – до алхімії влади. У калейдоскопі рушійних сил, влади, страху, плутанини й надії, з яких складається революція, вирішальне питання полягає в тому, як казав Ленін, «хто кого?»
Молодь уже не має поваги до владців-напівмумій
«Династії, – писав чудовий історик XIV століття Ібн Халдун, – мають природний термін життя, як і люди». Володарі з лав руху Вільних офіцерів Єгипту на чолі з Ґамалем Абдель-Насером нагадують династію: за 60 років було тільки три президенти – Насер, Садат і Мубарак.
За таких режимів найслабшим місцем є наступництво: в них немає системи передачі влади, немає клапана, щоб випустити лють народу.
У Росії є ще один режим, який може легко постати одного дня перед народною революцією, і там кожен президент, чи то Борис Єльцин, чи Володимир Путін, повинен особисто обрати собі наступника, щоб захистити інтереси свої власні і свого владного кола.
В арабському світі існує давня традиція фараона-султана – Насера знали як «шефа», «ель-раїса», – і доки цей «шеф» має, за словами Макса Вебера, «дар благодаті», він може правувати необмежений час. Але проблема в тому, що молодь уже не має поваги до своїх перестарілих владців-напівмумій, із фарбованими начорно зачісками на кшталт старих солодкоспівів із круїзних лайнерів.
Мубарак (як і полковник Каддафі в Лівії) розглядав можливість передати владу в наступництво своєму синові. Хафеза аль-Асада, який захопив владу в Сирії 1969 року, замінив його син Башар, і тепер він мав би уважно стежити за Єгиптом. Проправувати 30 років і померти у власному ліжку, залишивши трон синові, – ось точне визначення справжньої нірвани для деспота.
Монархії мають перевагу в тому, що в них є молодий, свіженький наступник: і в Йорданії, і в Марокко є молоді королі. Недолік же в тому, що режим може самовідтворюватися вічно.
Такі королі мають справжню освячену харизматичну перевагу: пряме походження від пророка Магомета. У саудівських королів її немає, але вони пов’язали себе з пуританським аскетизмом вахабітського духовенства. Ефективність цих зв’язків буде випробувана скоро.
Саймон Себаґ Монтефіоре – британський історик і письменник, автор низки досліджень із історії Росії й СРСР. Ця стаття була надрукована в британській газеті The Times 5 лютого.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
