Київ – Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження українського скульптора, маляра, графіка та етнографа, лауреата Шевченківської премії Івана Гончара. У Києві сьогодні та найближчі дні проходитимуть ювілейні вечори, та відкриється кілька виставок. Значна частина наукової та творчої спадщини митця досі лишається невідомою для загалу.
«Скiльки пам’ятаю себе – завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, співав», – писав свого часу Іван Гончар в автобіографії.
Автор понад більш як півтораста скульптурних творів, серед яких пам’ятники Шевченку і Коцюбинському, Сосюрі.
Іван Гончар не боявся створення динамічних композицій, портретів, які розкривають характер персони.
«Він брав у скульптуру форми народного мистецтва»
Іван Гончар останні тридцять років свого життя був в опозиції до радянської влади і носив тавро «буржуазного націоналіста». Це було в час, коли після хрущовської «відлиги» «закручувалися» найменші прояви демократії, національного самоусвідомлення, згадує його син Петро, нині директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Син каже, що творчість батька цікава й тим, що йому вдавалося привносити в скульптуру народні мотиви.
«Він ледве не один із перших, який почав у скульптурі шукати форми і брати їх із народного живопису, а також один із перших оцінив хатню народну ікону», – каже син митця.
Петро Гончар розповідає, що за життя батька не до кінця усвідомлював, що крокує пліч-о-пліч з великою людиною. Каже, що батько найкращим відпочинком вважав зміну виду діяльності.
За своє життя цій унікальній людині вдалося зібрали велику етномистецьку колекцію. В умовах протистояння з тоталітарним режимом провадив титанічну збирацько-народознавчу роботу, в результаті якої постала збірка перлин народних старожитностей XVI-XX ст., а його хата-майстерня перетворилася на своєрідний «Ноїв ковчег» української культури.
Етнографічну спадщину Івана Гончара видаватимуть без редагування
Художниця і мистецтвознавець Ольга Петрова була знайома з Іваном Гончаром і бувала в його домі у складні часи радянської заборони.
«Його брати тяжко працювали в колгоспі, аби купувати і зберігати народні речі, вишивку, музичні інструменти», – каже Петрова.
Попри багатогранність Івана Гончара, дослідниця Ольга Петрова зазначає, що «молодим вчитися на його роботах, мабуть, неможливо, а от його етнологічна діяльність як збирача, культуролога – це дійсно масштаб, який перевершує сьогодні багатьох».
Подорожні нотатки, замітки з народного промислу Івана Гончара донедавна були відомі лише науковцям. У ювілейний рік ці праці планують видати.
«Така робота потребує глибокого наукового аналізу, передачу живого слова Івана Гончара, мінімум редагування і втручання в авторський текст», – каже Лідія Дубаківська-Кальненко, завідувач відділу архівів і творчої спадщини музею Івана Гончара.
Вона згадує і художню спадщину митця, яка досі залишається мало дослідженою. За її словами, у Гончара є ціла серія картин краєвидів європейських міст повоєнного періоду, які могли би стати цікавими сучасному глядачеві. Автор створював їх, працюючи у 1945 році у Віденській Академії мистецтв.
«Скiльки пам’ятаю себе – завжди лiпив, малював, вирiзував з дерева i паперу, мандрував, співав», – писав свого часу Іван Гончар в автобіографії.
Автор понад більш як півтораста скульптурних творів, серед яких пам’ятники Шевченку і Коцюбинському, Сосюрі.
Іван Гончар не боявся створення динамічних композицій, портретів, які розкривають характер персони.
«Він брав у скульптуру форми народного мистецтва»
Іван Гончар останні тридцять років свого життя був в опозиції до радянської влади і носив тавро «буржуазного націоналіста». Це було в час, коли після хрущовської «відлиги» «закручувалися» найменші прояви демократії, національного самоусвідомлення, згадує його син Петро, нині директор Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара». Син каже, що творчість батька цікава й тим, що йому вдавалося привносити в скульптуру народні мотиви.
«Він ледве не один із перших, який почав у скульптурі шукати форми і брати їх із народного живопису, а також один із перших оцінив хатню народну ікону», – каже син митця.
Петро Гончар розповідає, що за життя батька не до кінця усвідомлював, що крокує пліч-о-пліч з великою людиною. Каже, що батько найкращим відпочинком вважав зміну виду діяльності.
За своє життя цій унікальній людині вдалося зібрали велику етномистецьку колекцію. В умовах протистояння з тоталітарним режимом провадив титанічну збирацько-народознавчу роботу, в результаті якої постала збірка перлин народних старожитностей XVI-XX ст., а його хата-майстерня перетворилася на своєрідний «Ноїв ковчег» української культури.
Етнографічну спадщину Івана Гончара видаватимуть без редагування
Художниця і мистецтвознавець Ольга Петрова була знайома з Іваном Гончаром і бувала в його домі у складні часи радянської заборони.
«Його брати тяжко працювали в колгоспі, аби купувати і зберігати народні речі, вишивку, музичні інструменти», – каже Петрова.
Попри багатогранність Івана Гончара, дослідниця Ольга Петрова зазначає, що «молодим вчитися на його роботах, мабуть, неможливо, а от його етнологічна діяльність як збирача, культуролога – це дійсно масштаб, який перевершує сьогодні багатьох».
Подорожні нотатки, замітки з народного промислу Івана Гончара донедавна були відомі лише науковцям. У ювілейний рік ці праці планують видати.
«Така робота потребує глибокого наукового аналізу, передачу живого слова Івана Гончара, мінімум редагування і втручання в авторський текст», – каже Лідія Дубаківська-Кальненко, завідувач відділу архівів і творчої спадщини музею Івана Гончара.
Вона згадує і художню спадщину митця, яка досі залишається мало дослідженою. За її словами, у Гончара є ціла серія картин краєвидів європейських міст повоєнного періоду, які могли би стати цікавими сучасному глядачеві. Автор створював їх, працюючи у 1945 році у Віденській Академії мистецтв.
