За її словами, у 2011-му в Україні буде найпотужніше фінансування кіно за всі роки незалежності. Загалом на фінансування цієї галузі запланували виділити 120 мільйонів гривень. Чи допоможе це українському кінематографу?
Кіно-реформи
Нарешті в Україні відмовилися від залишкового принципу фінансування вітчизняного кіно, зазначила в ексклюзивному коментарі Радіо Свобода
голова Агенції з питань кінематографії Катерина Копилова. І така фінансова підтримка – це лише перший крок, запевняє вона. «Зараз заявлена позиція державного протекціонізму по відношенню до галузі кінематографу загалом. Далі ми будемо розвиватися потужно і швидко. Ми почали з того, що надали ряд преференцій згідно з Законом України «Про кінематограф». Ці преференції вже починають працювати. По-друге, впроваджується вмотивоване державне фінансування такого рівня, щоб можна було зробити перші потужні кроки. Кошти підуть на виробництво фільмів і на державну підтримку виробництва фільмів».
Держава має підтримувати український кінематограф наданням держзамовлення і ухваленням законів, вважає Олег Кохан, кінопродюсер фільму режисера Сергія Лозниці «Щастя моє», який вперше в історії включили торік до основної конкурсної програми кінофестивалю у Каннах.
Український кінематограф може не животіти, а розвиватися, складаючи гідну конкуренцію іноземним кіновиробникам, каже Кохан і переконує, що для цього не треба винаходити велосипед. «Знімати кіно, підтримувати прокат, освіту: ми на цьому шляху підтримки кінематографу – не перші й не останні. Багато країн пройшли цю історію реформування. До того ж – усі передумови у нас є. Наша держава має талановитих творців», - впевнений він.
Не хлібом єдиним
Розвиток кіно залежить передусім не від грошей, а від мотивацій. І це стосується не лише митців. Бажання допомогти українському кінематографу має з’явитися у можновладців, у великих бізнесменів (так званих «олігархів»). Це констатує мистецький оглядач Олег Вергеліс.
Якщо це бажання буде, будуть і гроші, і зрештою – зняті фільми. А зараз мотивація українських олігархів виявляється у підтримці футболу або іноземних митців. Кіно залишається поза увагою, зауважує Вергеліс. «Українська олігархія, яка, очевидно, мала б за відсутності державного фінансування виявити цікавість, її не виявляє. Рипнувся один відомий бізнесмен фінансувати кіно – результат його не задовольнив. І людина обпеклася на гарячому, на холодному і більше не інвестує. Є інші приклади. Пінчук – політик і бізнесмен. Він горить бажанням годувати Деміена Хьорста гонорарами, амбіціями і так далі. Або фінансує російський театр «Лєнком» Марка Захарова».
Імпульс українському кіно могла б дати і поява кількох талановитих, самобутніх, креативних режисерів, здатних заявити про себе своєю творчістю, продовжує оглядач. «Коли знайдеться хоча 5 митців, таких як Ларс фон Трієр у Данії (це я вже мрію про щось таке фантастичне), які своєю наполегливістю, творчим неспокоєм «розведуть», у гарному сенсі, когось на гроші, такі фільми знайдуться, отоді це і буде «честь нашого мундиру».
Фінансування кіно – дуже важлива річ, але все зводити до цього чинника не варто, зауважує кінорежисер Дмитро Тяжлов. Він є автором таких фільмів, як «Important Man» (2007), «Важкий» (2007), «Я пам’ятник собі» (2009), «Моя мама – дельфін» (2010). Коли держава не дуже розуміє – навіщо їй вітчизняній кінематограф (якщо є іноземний, зокрема, російський), тоді ніякі гроші справи не поліпшать. «Хоч 300 мільйонів добавте, хоч 500… Розвиток - це стратегія, розвиток одним роком і тими мільйонами не вирішується. Росія колись створила вирішальний для розвитку кіно закон про відміну податку на додану вартість, то це в якому році було? А Україна запровадила преференції, і ніхто не знає, як вони працюють… а цій законодавчій зміні вже скоро буде рік».
«Вирощування нового українського кіно»
У 60-ті, 70-ті роки минулого століття Україна могла пишатися своїм
«поетичним кіно» - наприклад, такими фільмами, як «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Вавилон XX». А на заміну прийшли значно слабші з художньої точки зору картини, які мало кого цікавили, зауважує
кінодокументаліст, телеведучий, письменник Юрій Макаров.
Якщо йдеться про сьогоднішній кінематограф, то варто говорити не про «відродження», а про «вирощування» нового українського кіно. І починати варто не з грошей. «Я не знаю механізмів розповсюдження цих грошей. Якщо це відбувається так, як це відбувається, скажімо, із грошима на українську книжку, то, швидше за все, ми цих грошей не побачимо і про них не почуємо. Їх просто вкрадуть або якимось дивним чином так витратять, що ніхто цього не відчує. Податкові пільги мають значення, коли кіно є бізнесом. А в нас кіно все одно не бізнес, у нас кіно - це сфера самореалізації окремих ентузіастів», вважає Макаров.
У часи колишнього СРСР у Росії знімали щороку в середньому 90 повнометражних художніх фільмів. В Україні в радянські часи випускали близько 20-ти кінокартин. В останні роки у Росії роблять в середньому 120 фільмів, свідчить офіційна статистика. А в Україні – близько десяти.
Якщо ж взяти для прикладу іншу сусідню державу – Польщу – у ній щороку знімають близько ста кінострічок. Майже половина з них вийшла завдяки податку, який у Польщі стягують із телекомпаній і дистриб’юторів на користь тамтешніх кіновиробників. Решта польських фільмів зняті на кошти спонсорів.
Кіно-реформи
Нарешті в Україні відмовилися від залишкового принципу фінансування вітчизняного кіно, зазначила в ексклюзивному коментарі Радіо Свобода
голова Агенції з питань кінематографії Катерина Копилова. І така фінансова підтримка – це лише перший крок, запевняє вона. «Зараз заявлена позиція державного протекціонізму по відношенню до галузі кінематографу загалом. Далі ми будемо розвиватися потужно і швидко. Ми почали з того, що надали ряд преференцій згідно з Законом України «Про кінематограф». Ці преференції вже починають працювати. По-друге, впроваджується вмотивоване державне фінансування такого рівня, щоб можна було зробити перші потужні кроки. Кошти підуть на виробництво фільмів і на державну підтримку виробництва фільмів».
Держава має підтримувати український кінематограф наданням держзамовлення і ухваленням законів, вважає Олег Кохан, кінопродюсер фільму режисера Сергія Лозниці «Щастя моє», який вперше в історії включили торік до основної конкурсної програми кінофестивалю у Каннах.
Український кінематограф може не животіти, а розвиватися, складаючи гідну конкуренцію іноземним кіновиробникам, каже Кохан і переконує, що для цього не треба винаходити велосипед. «Знімати кіно, підтримувати прокат, освіту: ми на цьому шляху підтримки кінематографу – не перші й не останні. Багато країн пройшли цю історію реформування. До того ж – усі передумови у нас є. Наша держава має талановитих творців», - впевнений він.
Не хлібом єдиним
Розвиток кіно залежить передусім не від грошей, а від мотивацій. І це стосується не лише митців. Бажання допомогти українському кінематографу має з’явитися у можновладців, у великих бізнесменів (так званих «олігархів»). Це констатує мистецький оглядач Олег Вергеліс.
Якщо це бажання буде, будуть і гроші, і зрештою – зняті фільми. А зараз мотивація українських олігархів виявляється у підтримці футболу або іноземних митців. Кіно залишається поза увагою, зауважує Вергеліс. «Українська олігархія, яка, очевидно, мала б за відсутності державного фінансування виявити цікавість, її не виявляє. Рипнувся один відомий бізнесмен фінансувати кіно – результат його не задовольнив. І людина обпеклася на гарячому, на холодному і більше не інвестує. Є інші приклади. Пінчук – політик і бізнесмен. Він горить бажанням годувати Деміена Хьорста гонорарами, амбіціями і так далі. Або фінансує російський театр «Лєнком» Марка Захарова».
Імпульс українському кіно могла б дати і поява кількох талановитих, самобутніх, креативних режисерів, здатних заявити про себе своєю творчістю, продовжує оглядач. «Коли знайдеться хоча 5 митців, таких як Ларс фон Трієр у Данії (це я вже мрію про щось таке фантастичне), які своєю наполегливістю, творчим неспокоєм «розведуть», у гарному сенсі, когось на гроші, такі фільми знайдуться, отоді це і буде «честь нашого мундиру».
Фінансування кіно – дуже важлива річ, але все зводити до цього чинника не варто, зауважує кінорежисер Дмитро Тяжлов. Він є автором таких фільмів, як «Important Man» (2007), «Важкий» (2007), «Я пам’ятник собі» (2009), «Моя мама – дельфін» (2010). Коли держава не дуже розуміє – навіщо їй вітчизняній кінематограф (якщо є іноземний, зокрема, російський), тоді ніякі гроші справи не поліпшать. «Хоч 300 мільйонів добавте, хоч 500… Розвиток - це стратегія, розвиток одним роком і тими мільйонами не вирішується. Росія колись створила вирішальний для розвитку кіно закон про відміну податку на додану вартість, то це в якому році було? А Україна запровадила преференції, і ніхто не знає, як вони працюють… а цій законодавчій зміні вже скоро буде рік».
«Вирощування нового українського кіно»
У 60-ті, 70-ті роки минулого століття Україна могла пишатися своїм
«поетичним кіно» - наприклад, такими фільмами, як «Тіні забутих предків», «Камінний хрест», «Вавилон XX». А на заміну прийшли значно слабші з художньої точки зору картини, які мало кого цікавили, зауважує
кінодокументаліст, телеведучий, письменник Юрій Макаров.
Якщо йдеться про сьогоднішній кінематограф, то варто говорити не про «відродження», а про «вирощування» нового українського кіно. І починати варто не з грошей. «Я не знаю механізмів розповсюдження цих грошей. Якщо це відбувається так, як це відбувається, скажімо, із грошима на українську книжку, то, швидше за все, ми цих грошей не побачимо і про них не почуємо. Їх просто вкрадуть або якимось дивним чином так витратять, що ніхто цього не відчує. Податкові пільги мають значення, коли кіно є бізнесом. А в нас кіно все одно не бізнес, у нас кіно - це сфера самореалізації окремих ентузіастів», вважає Макаров.
У часи колишнього СРСР у Росії знімали щороку в середньому 90 повнометражних художніх фільмів. В Україні в радянські часи випускали близько 20-ти кінокартин. В останні роки у Росії роблять в середньому 120 фільмів, свідчить офіційна статистика. А в Україні – близько десяти.
Якщо ж взяти для прикладу іншу сусідню державу – Польщу – у ній щороку знімають близько ста кінострічок. Майже половина з них вийшла завдяки податку, який у Польщі стягують із телекомпаній і дистриб’юторів на користь тамтешніх кіновиробників. Решта польських фільмів зняті на кошти спонсорів.
