Святий вечір для Стефанії Шабатури був сумний відтоді, коли її батько не повернувся з війни. Вона пригадує, як з мамою молились і очікували на першу зірку на небі.
«Не було так дуже весело, бо бракувало нам батька. Але мама завжди готувала дванадцять страв. У ті важкі повоєнні роки не було нічого, то просто рахували усі ті продукти, з яких готували вечерю і виходило символічно дванадцять, – пригадує Стефанія Шабатура. – То були страшні часи, ті колгоспи, злидні, але усі люди святкували на Тернопільщині, звідки я родом. І колядники ходили, і я колядувала. Але у нас до хати на Святий вечір впускали лише хлопців з музикою, скрипкою і цимбалами. А особливо вони любили заходити туди, де була дівчина, щоб їй заколядувати. Ходив і вертеп. Коли почали переслідувати у радянський час, то ми колядували і не боялись. У цій забороні було особливе таїнство».
У 1972 році мисткиню заарештували і засудили у Львові на 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Термін покарання жінка відбувала у Мордовії і Курганській області. Стефанію Шабатуру звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, за розповсюдження машинописних збірок Василя Стуса, Миколи Холодного, статтю Валентина Мороза. Вона тоді й гадки не мала, що на засланні на Різдво колядуватиме для Василя Стуса та інших політв’язнів.
«Якось вийшли на вулицю і біля паркану, за яким сиділи чоловіки, серед них і Василь Стус, почали колядували. Вони нас не бачили, але чули. Ми надриваємось, а небо світле, зоряне. Так сподівались, що наші хлопці почують. Ми мали таємний зв’язок, отож могли поспілкуватись, тому потім і поцікавились, як ми колядували. А Василь Стус каже, мовляв чув, щось там пищало», – при цих спогадах Стефанія Шатабура посміхалась.
У таборі жінки готували символічну кутю
На Святий вечір, коли Стефанія Шабатура ще перебувала ув’язнена у таборі, жінки готували символічну кутю з усього, що зберігали протягом року. Кожен пригадував своїх рідних. Усі спільно молились і колядували.
«Нам на рік можна було отримати лише дві бандерольки і ми замовляли собі щось на Великдень і Різдво. З нами сиділа Дарка Гусак і вона за ці продукти відповідала, а потім ми собі щось готували на Святий вечір. На Новий рік дозволяли поставити гілочку сосни і ми її тримали аж до своїх свят. Я виготовила маленький хрестик, всередині була маленька ікона. Ми всі молились: і греко-католики, і римо-католики, і з нами єврейка сиділа, і істинно православні жінки. Ми дуже мирно жили, були усі свої, всі розумілись».
У час, коли забороняли святкувати, ходити з вертепом, у львівському помешканні Стефанії Шабатури ніде було усім гостям розмістись. Коляда не припинялась. Сьогодні дедалі рідше до жінки приходять колядники. На її думку, втрачається справжній Дух Різдва, який панував у час заборони. Усе Стефанії Шабатурі видавалось вічним у житті, коли ще жила її мама. Але залишились теплі спогади про усіх, хто жив і хто поруч у камері ділився з нею кусочком хліба і ложечкою куті.
«Не було так дуже весело, бо бракувало нам батька. Але мама завжди готувала дванадцять страв. У ті важкі повоєнні роки не було нічого, то просто рахували усі ті продукти, з яких готували вечерю і виходило символічно дванадцять, – пригадує Стефанія Шабатура. – То були страшні часи, ті колгоспи, злидні, але усі люди святкували на Тернопільщині, звідки я родом. І колядники ходили, і я колядувала. Але у нас до хати на Святий вечір впускали лише хлопців з музикою, скрипкою і цимбалами. А особливо вони любили заходити туди, де була дівчина, щоб їй заколядувати. Ходив і вертеп. Коли почали переслідувати у радянський час, то ми колядували і не боялись. У цій забороні було особливе таїнство».
У 1972 році мисткиню заарештували і засудили у Львові на 5 років таборів суворого режиму і 3 роки заслання. Термін покарання жінка відбувала у Мордовії і Курганській області. Стефанію Шабатуру звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, за розповсюдження машинописних збірок Василя Стуса, Миколи Холодного, статтю Валентина Мороза. Вона тоді й гадки не мала, що на засланні на Різдво колядуватиме для Василя Стуса та інших політв’язнів.
«Якось вийшли на вулицю і біля паркану, за яким сиділи чоловіки, серед них і Василь Стус, почали колядували. Вони нас не бачили, але чули. Ми надриваємось, а небо світле, зоряне. Так сподівались, що наші хлопці почують. Ми мали таємний зв’язок, отож могли поспілкуватись, тому потім і поцікавились, як ми колядували. А Василь Стус каже, мовляв чув, щось там пищало», – при цих спогадах Стефанія Шатабура посміхалась.
У таборі жінки готували символічну кутю
На Святий вечір, коли Стефанія Шабатура ще перебувала ув’язнена у таборі, жінки готували символічну кутю з усього, що зберігали протягом року. Кожен пригадував своїх рідних. Усі спільно молились і колядували.
«Нам на рік можна було отримати лише дві бандерольки і ми замовляли собі щось на Великдень і Різдво. З нами сиділа Дарка Гусак і вона за ці продукти відповідала, а потім ми собі щось готували на Святий вечір. На Новий рік дозволяли поставити гілочку сосни і ми її тримали аж до своїх свят. Я виготовила маленький хрестик, всередині була маленька ікона. Ми всі молились: і греко-католики, і римо-католики, і з нами єврейка сиділа, і істинно православні жінки. Ми дуже мирно жили, були усі свої, всі розумілись».
У час, коли забороняли святкувати, ходити з вертепом, у львівському помешканні Стефанії Шабатури ніде було усім гостям розмістись. Коляда не припинялась. Сьогодні дедалі рідше до жінки приходять колядники. На її думку, втрачається справжній Дух Різдва, який панував у час заборони. Усе Стефанії Шабатурі видавалось вічним у житті, коли ще жила її мама. Але залишились теплі спогади про усіх, хто жив і хто поруч у камері ділився з нею кусочком хліба і ложечкою куті.
