Переконаний, що шаблонне цькування чиновників та експертів внаслідок оголошення чергового заборонного вердикту завдає більшої шкоди повноцінній громадській дискусії щодо потреби «морального захисту споживача» з боку держави, аніж сама діяльність НЕКу та Мінкульту. Саме про це свідчить історія з недопущенням у вітчизняний кінопрокат фільму «Пилка 3D» та відповідний медіа-резонанс довкола цієї події.
Риторика, що лунає з обох боків, абсолютно не змінюється протягом останніх п’яти років. Журналісти звично акцентують на порушенні громадянських прав і свобод. Бо й справді, це найістотніша причина для обурення. Свідомому громадянину має бути прикро, що держава вважає його тупим ішаком, нездатним самостійно вирішувати, які фільми чи книжки йому можна дивитися та читати, а які – зась.
Чиновники ж та експерти з одного боку, є заручниками законодавства, в якому недвозначно передбачається, що існують на білому світі такі твори, «які можуть завдати шкоди моральному та фізичному вихованню, культурному розвиткові громадян», а з іншого – цілком здатні виявити трохи більше гнучкості, ніж вуличні проповідники, в яких також на кожен випадок є закладка у Святому письмі, що аргументує будь-яку сумнівну тезу.
У спрощеному вигляді суть конфлікту полягає в тому, що з одного боку барикад лунає загрозливе слово «заборона», з іншого – підкріплена законом вимога «обмеження». Хоча і з того, і з іншого боку невтомно прикриваються щитами «інтересів суспільства». А що ж суспільство? Його настрої та інтереси не однорідні, а бажання зануритися в проблему – мінімальне. Тому й дискусія відбувається в абсолютно різних смислових площинах.
Провина медіа полягає в тому, що журналісти користуються однією і тією ж схемою оскарження «заборон», і не надто переймаються деталями. Найгірший наслідок цих крикливих дискусій полягає в тому, що їхній результат прямо протилежний до намірів представників обох сторін.
Зрозуміло, що серіал «Пилка» багато в чому відрізняється від серіалу «Ну, постривай!» І не тільки різним вмістом «жорстокості та насильства». Сам жанр горору в Україні не належить до числа популярних, радше навпаки. І саме цим, а не моральними пересторогами, пояснюється той факт, що у вітчизняний прокат потрапляють лише поодинокі фільми жахів. Дистриб’ютори чудово розуміють, що лише виняткові різницькі прем’єри можуть претендувати у нас бодай на середні касові збори.
Ще гірше почувається горор на книжковому ринку – його там кіт наплакав, а вітчизняних майстрів цього напрямку взагалі немає. Почасти таке становище – заний у світі симптом соціальної та економічної депресії: люди, щоденно стурбовані проблемою виживання, не можуть і не хочуть перейматися вигаданими жахіттями. Так було і в Німеччині, де сформувався канон кінематографічного горору, який був надовго забутий після Другої світової, і в США, де кожна фінансова криза істотно впливала на синусоїду популярності жанру. А втім, це вже окрема тема.
Я б хотів звернути увагу на один лише факт: якби «Пилка 3D» потрапила в наші кінотеатри, на це зреагували б винятково прихильники жанру. Як у випадку, скажімо, зі ще однією свіжою прем’єрою – доволі безглуздим м’ясним трешаком під назвою «Піраньї 3D».
Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Мінкультури має достатній інструментарій для обмеження доступу до тих чи інших стрічок за допомогою рейтингової системи. Просто іноді вона не бажає його застосовувати. У цьому немає логіки, але є наслідки.
Заборона чи намір заборонити стає доброю рекламою
За великим рахунком, ніякої заборони «Пилки 3D» не відбулося. Скільки людей заплатили б гроші за перегляд цієї стрічки в кінотеатрі? А скільки охочих переглянуть фільм на DVD або скачають в інтернеті – й лише тому, що почули про його «заборону»? Своїми діями – і експерти не можуть цього не розуміти – вони, як ніхто, сприяють «пропаганді жорстокості та насильства».
Днями мені довелося дискутувати на цю тему з представницею згаданої експертної комісії, фаховим психологом. На її думку, такий незадовільний результат «заборони» – на совісті журналістів. І почасти з цим можна погодитись. Адже, їй-Богу, «Пилка 3D» не заслуговує на аж таку увагу. На відміну від самої комісії, яка працює на аматорських засадах, що уможливлює «випадкові рішення». Коли журналіст стає на захист «Пилки», та ще й намагається довести її безневинність, він автоматично перетворюється для частини суспільства на збоченця: хто слухатиме його аргументи? І НЕКу, і експертам Мінкульту надзвичайно вигідно мати справу з такою критикою.
Важливо розуміти: ми маємо справу не з тенденцією, а зі звичайнісіньким недбальством і непрофесійністю. «Мені посеред стрічки стало нудно», – аргументує своє рішення експерт. Результатом цього відчуття стала навіть не жорстка рейтингова оцінка «х21» (перегляд забороняється особам до 21 року), а... заборона. Чому? По качану!
Тож предметом дискусії, на мою думку, мають бути не окремі фільми, а ті принципи «морального захисту населення», в основі яких байдужість, безвідповідальність та нічим не мотивована вибірковість. Чому замість того, щоб дотримуватися системи рейтингів (хай яка вона недосконала), експерти демонструють самодіяльність, наче їхні смаки – всенародний еталон? Чому можуть дозволити собі висновки на підставі незнання жанру та його особливостей? Чому мішенями комісій НЕКу та Мінкульту стають зазвичай маргінальні мистецькі явища, а не барвиста й розмаїта аморалка на провідних телеканалах вітчизни? І коли вже чиновники нарешті збагнуть, що в сучасному світі заборона – найкраща реклама?
Одне тільки тішить. Поки в Україні забороняють один кінофільм і одну книжку на рік – це спричиняє галас, скандал, дискусії. Але якщо кількість цих заборон зросте в десятки разів – проблема перетвориться на статистику й суспільство остаточно втратить до неї інтерес. Усі дружно погодяться: так треба.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Риторика, що лунає з обох боків, абсолютно не змінюється протягом останніх п’яти років. Журналісти звично акцентують на порушенні громадянських прав і свобод. Бо й справді, це найістотніша причина для обурення. Свідомому громадянину має бути прикро, що держава вважає його тупим ішаком, нездатним самостійно вирішувати, які фільми чи книжки йому можна дивитися та читати, а які – зась.
Чиновники ж та експерти з одного боку, є заручниками законодавства, в якому недвозначно передбачається, що існують на білому світі такі твори, «які можуть завдати шкоди моральному та фізичному вихованню, культурному розвиткові громадян», а з іншого – цілком здатні виявити трохи більше гнучкості, ніж вуличні проповідники, в яких також на кожен випадок є закладка у Святому письмі, що аргументує будь-яку сумнівну тезу.
У спрощеному вигляді суть конфлікту полягає в тому, що з одного боку барикад лунає загрозливе слово «заборона», з іншого – підкріплена законом вимога «обмеження». Хоча і з того, і з іншого боку невтомно прикриваються щитами «інтересів суспільства». А що ж суспільство? Його настрої та інтереси не однорідні, а бажання зануритися в проблему – мінімальне. Тому й дискусія відбувається в абсолютно різних смислових площинах.
Провина медіа полягає в тому, що журналісти користуються однією і тією ж схемою оскарження «заборон», і не надто переймаються деталями. Найгірший наслідок цих крикливих дискусій полягає в тому, що їхній результат прямо протилежний до намірів представників обох сторін.
Зрозуміло, що серіал «Пилка» багато в чому відрізняється від серіалу «Ну, постривай!» І не тільки різним вмістом «жорстокості та насильства». Сам жанр горору в Україні не належить до числа популярних, радше навпаки. І саме цим, а не моральними пересторогами, пояснюється той факт, що у вітчизняний прокат потрапляють лише поодинокі фільми жахів. Дистриб’ютори чудово розуміють, що лише виняткові різницькі прем’єри можуть претендувати у нас бодай на середні касові збори.
Ще гірше почувається горор на книжковому ринку – його там кіт наплакав, а вітчизняних майстрів цього напрямку взагалі немає. Почасти таке становище – заний у світі симптом соціальної та економічної депресії: люди, щоденно стурбовані проблемою виживання, не можуть і не хочуть перейматися вигаданими жахіттями. Так було і в Німеччині, де сформувався канон кінематографічного горору, який був надовго забутий після Другої світової, і в США, де кожна фінансова криза істотно впливала на синусоїду популярності жанру. А втім, це вже окрема тема.
Я б хотів звернути увагу на один лише факт: якби «Пилка 3D» потрапила в наші кінотеатри, на це зреагували б винятково прихильники жанру. Як у випадку, скажімо, зі ще однією свіжою прем’єрою – доволі безглуздим м’ясним трешаком під назвою «Піраньї 3D».
Експертна комісія з питань розповсюдження і демонстрування фільмів при Мінкультури має достатній інструментарій для обмеження доступу до тих чи інших стрічок за допомогою рейтингової системи. Просто іноді вона не бажає його застосовувати. У цьому немає логіки, але є наслідки.
Заборона чи намір заборонити стає доброю рекламою
За великим рахунком, ніякої заборони «Пилки 3D» не відбулося. Скільки людей заплатили б гроші за перегляд цієї стрічки в кінотеатрі? А скільки охочих переглянуть фільм на DVD або скачають в інтернеті – й лише тому, що почули про його «заборону»? Своїми діями – і експерти не можуть цього не розуміти – вони, як ніхто, сприяють «пропаганді жорстокості та насильства».
Днями мені довелося дискутувати на цю тему з представницею згаданої експертної комісії, фаховим психологом. На її думку, такий незадовільний результат «заборони» – на совісті журналістів. І почасти з цим можна погодитись. Адже, їй-Богу, «Пилка 3D» не заслуговує на аж таку увагу. На відміну від самої комісії, яка працює на аматорських засадах, що уможливлює «випадкові рішення». Коли журналіст стає на захист «Пилки», та ще й намагається довести її безневинність, він автоматично перетворюється для частини суспільства на збоченця: хто слухатиме його аргументи? І НЕКу, і експертам Мінкульту надзвичайно вигідно мати справу з такою критикою.
Важливо розуміти: ми маємо справу не з тенденцією, а зі звичайнісіньким недбальством і непрофесійністю. «Мені посеред стрічки стало нудно», – аргументує своє рішення експерт. Результатом цього відчуття стала навіть не жорстка рейтингова оцінка «х21» (перегляд забороняється особам до 21 року), а... заборона. Чому? По качану!
Тож предметом дискусії, на мою думку, мають бути не окремі фільми, а ті принципи «морального захисту населення», в основі яких байдужість, безвідповідальність та нічим не мотивована вибірковість. Чому замість того, щоб дотримуватися системи рейтингів (хай яка вона недосконала), експерти демонструють самодіяльність, наче їхні смаки – всенародний еталон? Чому можуть дозволити собі висновки на підставі незнання жанру та його особливостей? Чому мішенями комісій НЕКу та Мінкульту стають зазвичай маргінальні мистецькі явища, а не барвиста й розмаїта аморалка на провідних телеканалах вітчизни? І коли вже чиновники нарешті збагнуть, що в сучасному світі заборона – найкраща реклама?
Одне тільки тішить. Поки в Україні забороняють один кінофільм і одну книжку на рік – це спричиняє галас, скандал, дискусії. Але якщо кількість цих заборон зросте в десятки разів – проблема перетвориться на статистику й суспільство остаточно втратить до неї інтерес. Усі дружно погодяться: так треба.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
