Нещодавня серія брутальних побиттів журналістів у Росії підтвердила невпинне, як виглядає, сповзання цієї країни в рейтингах свободи преси. Але як би погано не було в Росії, вона є лише епіцентром, із якого пострадянське відлуння розходиться всім колишнім комуністичним блоком.
І, як виглядає, правило просте: становище тим гірше, чим ближче до епіцентру – і географічно, і політично.
Україна, яка знову тяжіє до Москви, підтверджує це правило. Службу безпеки України звинувачують у залякуванні й переслідуванні журналістів останніми місяцями, від часу, коли на Президента обрали Віктора Януковича.
Голова СБУ Валерій Хорошковський був у Брюсселі минулого тижня і знайшов час пустити в наступ свою привабливість, давши обід відібраним журналістам. Але його заяви тільки посилили підозри, що Київ тепер вдається до іншої парадигми в журналістській практиці, ніж та, яку визнає більшість західних країн (можливо, хіба Італія дедалі більше стає там винятком). Назвімо її «московська парадигма журналістики».
Головним словом у презентації Хорошковського було «відповідальність». Упродовж п’яти останніх років (коли в Україні було переважно прозахідне керівництво) Україна, як сказав Хорошковський, «втратила відповідальність» – і влада, і громадська сфера, і засоби інформації. А коли Радіо Свобода попросило пояснити концепцію «відповідальності» і її застосування щодо журналістів, Хорошковський заявив: «Відповідальність журналістів – бути правдивими». «Журналісти мають робити свою роботу». «Чесність – головний пріоритет», – сказав Хорошковський. І додав, що в Україні журналістів надто часто «наймають», щоб поширювати «дезінформацію».
Така турбота про «правдивість» показує «московську парадигму журналістики» з найпривабливішого (і найменш смертоносного) боку. Коли доводиться пояснювати її суть, ця парадигма визначає засоби інформації як інструмент, як канал передачі інформації, як фах, що не відрізняється від інших і не претендує на реальну політичну автономію.
Це цілковито суперечить тому, як до журналістики ставляться на Заході (принаймні, в теорії, хоч і не завжди на практиці) – як до автономної частини громадянського суспільства, від якої законно очікувати, що вона коментуватиме політику, критикуватиме політику, буде стежити за діями політичної влади і користуватися широким і законодавчо визначеним імунітетом від впливу органів влади.
Усе це зводиться до того, наскільки сильне громадянське суспільство, і який обшир воно займає. У країнах, де громадянське суспільство не мало часу чи можливості розвинутися, владодержці автоматично вбачають у всіх критиках опозицію. Усе, що не є демонстративно деполітизоване на догоду можновладцям, автоматично вважається за елемент політичної сфери. А мета будь-якої політики – захопити владу (навіть колишній прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер у своїх спогадах подає це визначення). Тож нічого й казати, що шанси громадянського суспільства вкорінитися в країнах колишнього Радянського Союзу без невпинного тиску з боку ЄС (чи США) близькі до нуля.
Це стає дедалі очевиднішим у Грузії, вже не згадуючи про Білорусь, Азербайджан чи Вірменію, де кожен телеканал, кожна газета – або «урядові», або «опозиційні» (а, власне, так само поділяються навіть готелі чи ресторани). Тепер, здається, настала черга й України.
Ахто Лоб’якас – брюссельський кореспондент Радіо Свобода.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
І, як виглядає, правило просте: становище тим гірше, чим ближче до епіцентру – і географічно, і політично.
Україна, яка знову тяжіє до Москви, підтверджує це правило. Службу безпеки України звинувачують у залякуванні й переслідуванні журналістів останніми місяцями, від часу, коли на Президента обрали Віктора Януковича.
Голова СБУ Валерій Хорошковський був у Брюсселі минулого тижня і знайшов час пустити в наступ свою привабливість, давши обід відібраним журналістам. Але його заяви тільки посилили підозри, що Київ тепер вдається до іншої парадигми в журналістській практиці, ніж та, яку визнає більшість західних країн (можливо, хіба Італія дедалі більше стає там винятком). Назвімо її «московська парадигма журналістики».
Головним словом у презентації Хорошковського було «відповідальність». Упродовж п’яти останніх років (коли в Україні було переважно прозахідне керівництво) Україна, як сказав Хорошковський, «втратила відповідальність» – і влада, і громадська сфера, і засоби інформації. А коли Радіо Свобода попросило пояснити концепцію «відповідальності» і її застосування щодо журналістів, Хорошковський заявив: «Відповідальність журналістів – бути правдивими». «Журналісти мають робити свою роботу». «Чесність – головний пріоритет», – сказав Хорошковський. І додав, що в Україні журналістів надто часто «наймають», щоб поширювати «дезінформацію».
Така турбота про «правдивість» показує «московську парадигму журналістики» з найпривабливішого (і найменш смертоносного) боку. Коли доводиться пояснювати її суть, ця парадигма визначає засоби інформації як інструмент, як канал передачі інформації, як фах, що не відрізняється від інших і не претендує на реальну політичну автономію.
Це цілковито суперечить тому, як до журналістики ставляться на Заході (принаймні, в теорії, хоч і не завжди на практиці) – як до автономної частини громадянського суспільства, від якої законно очікувати, що вона коментуватиме політику, критикуватиме політику, буде стежити за діями політичної влади і користуватися широким і законодавчо визначеним імунітетом від впливу органів влади.
Усе це зводиться до того, наскільки сильне громадянське суспільство, і який обшир воно займає. У країнах, де громадянське суспільство не мало часу чи можливості розвинутися, владодержці автоматично вбачають у всіх критиках опозицію. Усе, що не є демонстративно деполітизоване на догоду можновладцям, автоматично вважається за елемент політичної сфери. А мета будь-якої політики – захопити владу (навіть колишній прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер у своїх спогадах подає це визначення). Тож нічого й казати, що шанси громадянського суспільства вкорінитися в країнах колишнього Радянського Союзу без невпинного тиску з боку ЄС (чи США) близькі до нуля.
Це стає дедалі очевиднішим у Грузії, вже не згадуючи про Білорусь, Азербайджан чи Вірменію, де кожен телеканал, кожна газета – або «урядові», або «опозиційні» (а, власне, так само поділяються навіть готелі чи ресторани). Тепер, здається, настала черга й України.
Ахто Лоб’якас – брюссельський кореспондент Радіо Свобода.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
