Убити мудака. Саме таку мету декларують у своєму маніфесті творці та ідеологи кінопроекту «Мудаки. Арабески».
Я категорично не згодний із Іздриком, який у романі «Войцек» стверджує: «Проблема винищення мудаків не є вже такою складною». І навіть не тому, що «мудаки – практично всі». Просто мудак внутрішній – а саме з нього варто розпочинати достойне дике полювання – живе своїм життям, і впливати на нього люди практично не здатні.
Цей феномен переконливо дослідив ще Едгар По, який присвятив проблемі внутрішнього мудацтва одну з найкращих своїх новел; її героя, Вільяма Вільсона, усе свідоме життя переслідує якийсь мудак; мало того, що він у найменших дрібницях мавпує свою жертву, так ще й звати його так само; в оповіданні По, створеному 171 рік тому, Вільям Вільсон теж намагається розв’язати проблему кардинально: вбити мудака – і край. І чи варто згадувати, чим усе це закінчилося? Обмежусь лише висновком із історії американського класика: убити мудака – технічно непросте завдання.
Я вкотре переконався у цьому, коли на власні очі побачив постер стрічки на одному зі столичних кінотеатрів. Якісь невідомі люди, що виготовляли макет афіші, примудрилися зробити помилку в такій короткій назві. Ні, якраз слово «арабески» написали грамотно. Орфографічного каліцтва зазнали, власне, мудаки, які внаслідок чиєсь безграмотної сваволі перетворилося на «чудаків». Добра звістка для кожного Вільяма Вільсона. Або ж, якщо висловлюватися простіше, чисте мудацтво.
Ідейний натхненник і продюсер проекту Володимир Тихий вирішив не тільки вчинити замах на істинного героя нашого часу, а й підняти колег-режисерів на локальне повстання проти воістину мудацького небуття, в якому ніжиться вічний зародок нового українського кінематографу.
Ще одна (мабуть, найважливіша) мета «мудацьких арабесок» – розповісти суспільству про справжню причину його болячок, а відтак стимулювати хоча б до мінімальної активності: обурення, дискусій, звинувачень.
«Судіть-бо нас за злочином нашим...», – просять автори проекту в своєму маніфесті. Їхня світла віра в естетичну провокацію (у медичному сенсі) зачаровує. Довкола нас так мало наївності, що ми давно забули про її руйнівну силу. З іншого боку, сучасне суспільство – стіна байдужості, тож ляпасів і копняків не відчуває. Залишається лише з’ясувати, на чиєму боці будівельна техніка.
Усі передумови для всебічного дослідження та лінчування громадянського мудацтва нібито є. Прокатна версія альманаху «Мудаки. Арабески» просочилася в кінопрокат, рано чи пізно з’явиться на DVD та у вільному доступі в Інтернеті. Сам досвід фільмування та просування «Мудаків» доводить, що немає таких витрат на кіновиробництво, якими не можна було б знехтувати.
Деякі з короткометражок, знятих для проекту, з більшим чи менших успіхом колядують на міжнародних фестивалях та навіть отримують відзнаки. Тобто, як на вітчизняні масштаби, це і є успіх. Щоправда, попід руку з ним крокує провал – передусім творчий та ідейний.
Зрозуміло, що спектр емоцій, якими прагнуть поділитися автори 14 стрічок у прокатній версії арабесок, надзвичайно строкатий. І з-поміж них сатиричний погляд на суть проблеми – на останньому місці.
Більшість короткометражок – це доволі невигадлива галерея мудацьких портретів («MMS», «Тупик», «Мій друг Сірьога» тощо). Ось, мовляв, дивіться і впізнавайте. Фільми цієї категорії не містять ніяких несподіванок. Мудаки живуть настільки нудно і бездарно («П’ятниця»), що заслуговують хіба що мудацької смерті («Труси»). Мені вбачається у такому підході певна зверхність, щось на кшталт праведного гніву Вільяма Вільсона, який не міг сприймати свого «двійника» як частину власного єства. Лише в одній стрічці («Та це ж гімно!») режисеру вдається показати сам процес «проявлення» мудака в звичайній людині.
Винятково споглядальний сенс цих фільмів напрочуд кепсько узгоджується з «войовничими» намірами, задекларованими бодай у тому ж маніфесті. Ні, ці екранні мудаки не схожі на носіїв хвороби. Деякі з них викликають співчуття, деякі – легеньку посмішку, ще частіше – байдужість. І аж ніяк не огиду чи нудоту. Більшість змодельованих ситуацій, в яких мудаки почуваються впевнено й органічно, – це наймарудніша проза буття. Таке кіно кожен із нас бачить щодня, коли виходить на вулицю, сідає у маршрутку, минає базар чи підслуховує сварки сусідів. І кожен з нас іноді виконує головну роль, а власної участі в епізодах ми навіть не помічаємо.
Бажання зрозуміти те, що фіксує кінокамера, помітне лише в кількох роботах. Проте їхній підсумок – це завжди моралізаторство, яке тільки збільшує дистанцію між авторами та піддослідним явищем.
Ось найголовніші висновки, до яких схиляються творці проекту: по-перше, прописні істини, озвучені мудаком, автоматично стають мудацькими («Останній лист»); по-друге, з мудаками постійно трапляється якесь лайно, і тому кожен, на чию долю випадає якесь лайно, автоматично стає мудаком ( «Бабуся», «Таксі?»). Отже, Іздрик торжествує: «Мудаки – практично всі». Кінець провокації. Судове засідання переноситься на невизначений термін.
Відсутність рефлексії, здатності знайти в собі те, що хотів би знищити, – проблема набагато глибша, архаїчніша, ніж твердження «в усьому винні вони». Так сталося, що мішенню нового українського кіна стали «мудаки», а точніше – саме тільки це слово, яке не витримує нав’ючених на нього сподівань.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Я категорично не згодний із Іздриком, який у романі «Войцек» стверджує: «Проблема винищення мудаків не є вже такою складною». І навіть не тому, що «мудаки – практично всі». Просто мудак внутрішній – а саме з нього варто розпочинати достойне дике полювання – живе своїм життям, і впливати на нього люди практично не здатні.
Цей феномен переконливо дослідив ще Едгар По, який присвятив проблемі внутрішнього мудацтва одну з найкращих своїх новел; її героя, Вільяма Вільсона, усе свідоме життя переслідує якийсь мудак; мало того, що він у найменших дрібницях мавпує свою жертву, так ще й звати його так само; в оповіданні По, створеному 171 рік тому, Вільям Вільсон теж намагається розв’язати проблему кардинально: вбити мудака – і край. І чи варто згадувати, чим усе це закінчилося? Обмежусь лише висновком із історії американського класика: убити мудака – технічно непросте завдання.
Я вкотре переконався у цьому, коли на власні очі побачив постер стрічки на одному зі столичних кінотеатрів. Якісь невідомі люди, що виготовляли макет афіші, примудрилися зробити помилку в такій короткій назві. Ні, якраз слово «арабески» написали грамотно. Орфографічного каліцтва зазнали, власне, мудаки, які внаслідок чиєсь безграмотної сваволі перетворилося на «чудаків». Добра звістка для кожного Вільяма Вільсона. Або ж, якщо висловлюватися простіше, чисте мудацтво.
Ідейний натхненник і продюсер проекту Володимир Тихий вирішив не тільки вчинити замах на істинного героя нашого часу, а й підняти колег-режисерів на локальне повстання проти воістину мудацького небуття, в якому ніжиться вічний зародок нового українського кінематографу.
Ще одна (мабуть, найважливіша) мета «мудацьких арабесок» – розповісти суспільству про справжню причину його болячок, а відтак стимулювати хоча б до мінімальної активності: обурення, дискусій, звинувачень.
«Судіть-бо нас за злочином нашим...», – просять автори проекту в своєму маніфесті. Їхня світла віра в естетичну провокацію (у медичному сенсі) зачаровує. Довкола нас так мало наївності, що ми давно забули про її руйнівну силу. З іншого боку, сучасне суспільство – стіна байдужості, тож ляпасів і копняків не відчуває. Залишається лише з’ясувати, на чиєму боці будівельна техніка.
Усі передумови для всебічного дослідження та лінчування громадянського мудацтва нібито є. Прокатна версія альманаху «Мудаки. Арабески» просочилася в кінопрокат, рано чи пізно з’явиться на DVD та у вільному доступі в Інтернеті. Сам досвід фільмування та просування «Мудаків» доводить, що немає таких витрат на кіновиробництво, якими не можна було б знехтувати.
Деякі з короткометражок, знятих для проекту, з більшим чи менших успіхом колядують на міжнародних фестивалях та навіть отримують відзнаки. Тобто, як на вітчизняні масштаби, це і є успіх. Щоправда, попід руку з ним крокує провал – передусім творчий та ідейний.
Зрозуміло, що спектр емоцій, якими прагнуть поділитися автори 14 стрічок у прокатній версії арабесок, надзвичайно строкатий. І з-поміж них сатиричний погляд на суть проблеми – на останньому місці.
Більшість короткометражок – це доволі невигадлива галерея мудацьких портретів («MMS», «Тупик», «Мій друг Сірьога» тощо). Ось, мовляв, дивіться і впізнавайте. Фільми цієї категорії не містять ніяких несподіванок. Мудаки живуть настільки нудно і бездарно («П’ятниця»), що заслуговують хіба що мудацької смерті («Труси»). Мені вбачається у такому підході певна зверхність, щось на кшталт праведного гніву Вільяма Вільсона, який не міг сприймати свого «двійника» як частину власного єства. Лише в одній стрічці («Та це ж гімно!») режисеру вдається показати сам процес «проявлення» мудака в звичайній людині.
Винятково споглядальний сенс цих фільмів напрочуд кепсько узгоджується з «войовничими» намірами, задекларованими бодай у тому ж маніфесті. Ні, ці екранні мудаки не схожі на носіїв хвороби. Деякі з них викликають співчуття, деякі – легеньку посмішку, ще частіше – байдужість. І аж ніяк не огиду чи нудоту. Більшість змодельованих ситуацій, в яких мудаки почуваються впевнено й органічно, – це наймарудніша проза буття. Таке кіно кожен із нас бачить щодня, коли виходить на вулицю, сідає у маршрутку, минає базар чи підслуховує сварки сусідів. І кожен з нас іноді виконує головну роль, а власної участі в епізодах ми навіть не помічаємо.
Бажання зрозуміти те, що фіксує кінокамера, помітне лише в кількох роботах. Проте їхній підсумок – це завжди моралізаторство, яке тільки збільшує дистанцію між авторами та піддослідним явищем.
Ось найголовніші висновки, до яких схиляються творці проекту: по-перше, прописні істини, озвучені мудаком, автоматично стають мудацькими («Останній лист»); по-друге, з мудаками постійно трапляється якесь лайно, і тому кожен, на чию долю випадає якесь лайно, автоматично стає мудаком ( «Бабуся», «Таксі?»). Отже, Іздрик торжествує: «Мудаки – практично всі». Кінець провокації. Судове засідання переноситься на невизначений термін.
Відсутність рефлексії, здатності знайти в собі те, що хотів би знищити, – проблема набагато глибша, архаїчніша, ніж твердження «в усьому винні вони». Так сталося, що мішенню нового українського кіна стали «мудаки», а точніше – саме тільки це слово, яке не витримує нав’ючених на нього сподівань.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
