Ухвалення законів, які стосуються прав людини, завжди є серйозним випробуванням для влади. Перш за все тому, що в країні, де більшість сфер підконтрольні одному-двом великим капіталам, майже неможливо ухвалити закон, який би спокійно сприйняли як правозахисники, так і громадськість.
Інше, не менш важливе пояснення «болючості» законотворчої діяльності у сфері прав людини, полягає в тому, що розробка таких законопроектів є таким собі лакмусовим папірцем, тестом на інтелектуальні можливості чи то пак – на далекоглядність влади. Коли український парламент розробляє, а ще гірше – голосує за законопроекти, які, за задумом, мали б забезпечувати українцеві гарантовані Конституцією права, після навіть поверхового аналізу стає зрозуміло, що влада тест не склала і що вона, як мінімум, недалекоглядна.
Розроблений урядом Юлії Тимошенко проект закону «Про порядок організації і проведення мирних заходів» (у народі просто – законопроект №2450), який поки не став законом, але, по суті, вже виконується, на практиці повертається проти не лише українських громадян, а й проти нинішньої опозиції, про очільництво якої гордо заявляє колишній прем’єр. Адже нині мирні зібрання, а саме мітинги та акції протесту – чи не єдиний спосіб опозиції нагадати про своє існування.
Однак неучасть опозиції в разі ухвалення законопроекту №2450 викликає найбільшу стурбованість.
Законопроект: до і після, плюс зауваження Європи
Проект закону про мирні зібрання мав виноситися на голосування у другому читанні в червні цього року. До того моменту з проекту прибрали деякі положення, наприклад, можливість заборонити проведення мирних заходів об’єднанням громадян, діяльність яких тимчасово зупинена чи обмежена.
Відмовилися парламентарі і від розпізнавальних знаків, які, за попереднім задумом, повинні були мати на собі організатори мирного зібрання, а також від того положення, де значилося, що учасниками мирного заходу можуть бути лише громадяни України.
Більшість громадських організацій такі зміни сприйняли за своєрідну «подачку». Адже автори тексту законопроекту оминули найважливішу претензію правозахисників – ті положення документу, де йшлося про обов’язок організаторів мирного зібрання повідомляти органи виконавчої влади про свої наміри не пізніше, ніж за чотири дні до проведення заходу.
Після акцій протесту громадським активістам вдалося добитися відкладення розгляду законопроекту на деякий час, але найголовніше – у парламенті таки погодилися надіслати законопроект №2450 на експертизу Венеціанської комісії Ради Європи.
Висновки Венеціанська комісія оприлюднила 19 жовтня. Із 18 статей нового законопроекту експерти комісії критикують… усі 18. Наприклад, Венеціанська комісія має застереження до статті 1 законопроекту, де автори виділили 9 видів мирних зібрань, як-от: демонстрація, мітинг чи пікетування. Європейські експерти наголошують, що в принципі всі типи мирних зібрань повинні допускатися. Статтю 4 Венеціанська комісія критикує за обмеження організації мирного зібрання, які стосуються недієздатних громадян або громадян, які не досягли 14-річного віку.
Експерти комісії також рекомендують переглянути терміни подачі заявок на проведення акції (статті 7 і 8) та вилучити норму про вказування приблизної кількості учасників заходу.
Відсутність чіткості в законі
Однак, загалом зауваження Венеціанської комісії стосуються того, що норми закону не прописані чітко, а отже, можуть тлумачитися будь-як. Це стосується і визначення поняття «спонтанне мирне зібрання» – єдиного типу мирного заходу, проведення якого допускається без попереднього повідомлення органів виконавчої влади.
Справді, якщо уважно подивитися законопроект, складається враження, що його готували похапцем. Так, стаття 18, якою нібито визначається відповідальність за порушення права на свободу мирних зібрань, по суті не визначає цієї відповідальності. Стаття складається з одного речення, хоча мала б бути однією з найширших. Відсутнє навіть посилання на конкретні закони, які могли б регулювати порушення, наприклад, правоохоронними органами конституційного права громадян.
Ні для кого не секрет, що поверховість – спільна проблема для багатьох українських законодавчих актів. Проте у більшості випадків, у тому числі і з законопроектом №2450, ця поверховість навряд чи є ознакою недбалості законотворців. Вона, ймовірно, відображає (і відображала тоді, у початковому варіанті законопроекту) наміри влади.
Владі не потрібен якісний закон?
Це може сприйматися як перебільшення, але, по суті, проект закону про мирні зібрання розроблявся для того, щоб не допустити другого Майдану. Зрештою, право на мирні зібрання можна й не регулювати ще одним законом, адже воно вже регулюється Конституцією. Проте досвід минулих президентських виборів засвідчив: системі, якою міцною вона не була б, таки можна опиратися. Навіть в Україні, де радянське минуле нагадує про себе з кожним новим призначенням на високу посаду колишніх партійних активістів. Більше того, систему можна якщо не зруйнувати, то принаймні суттєво похитнути. Нехай навіть на якихось 5 років.
Це, як ніхто, розуміла Юлія Тимошенко, адже саме таким шляхом їй вдалося повернути собі владу. І це не гірше від неї розуміють «біло-блакитні», для яких Майдан означав фактичне забуття. На довгих 5 років.
Розводити риторику про засади демократичного суспільства було б недоречно. Якщо Конституція як основний закон гарантує громадянам права, ці права повинні забезпечуватися. Попри умови часу чи середовища, попри політичну кон’юнктуру.
Можливість вільно збиратися і вільно висловлювати свою думку – можливо, не перше, але точно не останнє у цілому наборі характеристик поняття «демократія». Проте, залишаючи у стороні народовладдя, важливо зрозуміти ось що: в країні, де влада з кожним днем стає дедалі більш віддаленою від громадян, мирні зібрання можуть лишитися чи не єдиним способом достукатися до влади, тобто до тих, на кого теоретично покладена відповідальність за нормальне функціонування суспільства.
Нині два оптимальних варіанти для парламенту щодо законопроекту №2450 – або не ухвалювати закон про мирні зібрання взагалі (у тому вигляді, в якому він пропонується), або взятися переписати його на основі рекомендацій Венеціанської комісії.
Українці мають немалий історичний досвід у відстоюванні своїх прав. Але, на жаль, не мають досвіду повноцінного користування цими правами. Можливо, культура мирних зібрань в Україні поки не на тому рівні, на якому вона перебуває, наприклад, у країнах так званої Старої Європи. Попри це, людина у будь-якій країні, в тому числі й в Україні, повинна мати вибір. Щоб не боятися захищати особисті чи національні інтереси, коли визріє така необхідність.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Інше, не менш важливе пояснення «болючості» законотворчої діяльності у сфері прав людини, полягає в тому, що розробка таких законопроектів є таким собі лакмусовим папірцем, тестом на інтелектуальні можливості чи то пак – на далекоглядність влади. Коли український парламент розробляє, а ще гірше – голосує за законопроекти, які, за задумом, мали б забезпечувати українцеві гарантовані Конституцією права, після навіть поверхового аналізу стає зрозуміло, що влада тест не склала і що вона, як мінімум, недалекоглядна.
Розроблений урядом Юлії Тимошенко проект закону «Про порядок організації і проведення мирних заходів» (у народі просто – законопроект №2450), який поки не став законом, але, по суті, вже виконується, на практиці повертається проти не лише українських громадян, а й проти нинішньої опозиції, про очільництво якої гордо заявляє колишній прем’єр. Адже нині мирні зібрання, а саме мітинги та акції протесту – чи не єдиний спосіб опозиції нагадати про своє існування.
Однак неучасть опозиції в разі ухвалення законопроекту №2450 викликає найбільшу стурбованість.
Законопроект: до і після, плюс зауваження Європи
Проект закону про мирні зібрання мав виноситися на голосування у другому читанні в червні цього року. До того моменту з проекту прибрали деякі положення, наприклад, можливість заборонити проведення мирних заходів об’єднанням громадян, діяльність яких тимчасово зупинена чи обмежена.
Відмовилися парламентарі і від розпізнавальних знаків, які, за попереднім задумом, повинні були мати на собі організатори мирного зібрання, а також від того положення, де значилося, що учасниками мирного заходу можуть бути лише громадяни України.
Більшість громадських організацій такі зміни сприйняли за своєрідну «подачку». Адже автори тексту законопроекту оминули найважливішу претензію правозахисників – ті положення документу, де йшлося про обов’язок організаторів мирного зібрання повідомляти органи виконавчої влади про свої наміри не пізніше, ніж за чотири дні до проведення заходу.
Після акцій протесту громадським активістам вдалося добитися відкладення розгляду законопроекту на деякий час, але найголовніше – у парламенті таки погодилися надіслати законопроект №2450 на експертизу Венеціанської комісії Ради Європи.
Висновки Венеціанська комісія оприлюднила 19 жовтня. Із 18 статей нового законопроекту експерти комісії критикують… усі 18. Наприклад, Венеціанська комісія має застереження до статті 1 законопроекту, де автори виділили 9 видів мирних зібрань, як-от: демонстрація, мітинг чи пікетування. Європейські експерти наголошують, що в принципі всі типи мирних зібрань повинні допускатися. Статтю 4 Венеціанська комісія критикує за обмеження організації мирного зібрання, які стосуються недієздатних громадян або громадян, які не досягли 14-річного віку.
Експерти комісії також рекомендують переглянути терміни подачі заявок на проведення акції (статті 7 і 8) та вилучити норму про вказування приблизної кількості учасників заходу.
Відсутність чіткості в законі
Однак, загалом зауваження Венеціанської комісії стосуються того, що норми закону не прописані чітко, а отже, можуть тлумачитися будь-як. Це стосується і визначення поняття «спонтанне мирне зібрання» – єдиного типу мирного заходу, проведення якого допускається без попереднього повідомлення органів виконавчої влади.
Справді, якщо уважно подивитися законопроект, складається враження, що його готували похапцем. Так, стаття 18, якою нібито визначається відповідальність за порушення права на свободу мирних зібрань, по суті не визначає цієї відповідальності. Стаття складається з одного речення, хоча мала б бути однією з найширших. Відсутнє навіть посилання на конкретні закони, які могли б регулювати порушення, наприклад, правоохоронними органами конституційного права громадян.
Ні для кого не секрет, що поверховість – спільна проблема для багатьох українських законодавчих актів. Проте у більшості випадків, у тому числі і з законопроектом №2450, ця поверховість навряд чи є ознакою недбалості законотворців. Вона, ймовірно, відображає (і відображала тоді, у початковому варіанті законопроекту) наміри влади.
Владі не потрібен якісний закон?
Це може сприйматися як перебільшення, але, по суті, проект закону про мирні зібрання розроблявся для того, щоб не допустити другого Майдану. Зрештою, право на мирні зібрання можна й не регулювати ще одним законом, адже воно вже регулюється Конституцією. Проте досвід минулих президентських виборів засвідчив: системі, якою міцною вона не була б, таки можна опиратися. Навіть в Україні, де радянське минуле нагадує про себе з кожним новим призначенням на високу посаду колишніх партійних активістів. Більше того, систему можна якщо не зруйнувати, то принаймні суттєво похитнути. Нехай навіть на якихось 5 років.
Це, як ніхто, розуміла Юлія Тимошенко, адже саме таким шляхом їй вдалося повернути собі владу. І це не гірше від неї розуміють «біло-блакитні», для яких Майдан означав фактичне забуття. На довгих 5 років.
Розводити риторику про засади демократичного суспільства було б недоречно. Якщо Конституція як основний закон гарантує громадянам права, ці права повинні забезпечуватися. Попри умови часу чи середовища, попри політичну кон’юнктуру.
Можливість вільно збиратися і вільно висловлювати свою думку – можливо, не перше, але точно не останнє у цілому наборі характеристик поняття «демократія». Проте, залишаючи у стороні народовладдя, важливо зрозуміти ось що: в країні, де влада з кожним днем стає дедалі більш віддаленою від громадян, мирні зібрання можуть лишитися чи не єдиним способом достукатися до влади, тобто до тих, на кого теоретично покладена відповідальність за нормальне функціонування суспільства.
Нині два оптимальних варіанти для парламенту щодо законопроекту №2450 – або не ухвалювати закон про мирні зібрання взагалі (у тому вигляді, в якому він пропонується), або взятися переписати його на основі рекомендацій Венеціанської комісії.
Українці мають немалий історичний досвід у відстоюванні своїх прав. Але, на жаль, не мають досвіду повноцінного користування цими правами. Можливо, культура мирних зібрань в Україні поки не на тому рівні, на якому вона перебуває, наприклад, у країнах так званої Старої Європи. Попри це, людина у будь-якій країні, в тому числі й в Україні, повинна мати вибір. Щоб не боятися захищати особисті чи національні інтереси, коли визріє така необхідність.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
