Хронологія поразок і невдач засвідчує жалюгідний стан італійського футболу. Національна збірна безславно проявила себе на минулому Чемпіонаті світу в Південній Африці. Молодіжна збірна з гравцями віком до 19 років провально виступила на європейській першості, а збірна з футболістами до 21 року взагалі туди не потрапила. Італійські гравці не числяться серед претендентів на престижні футбольні нагороди.
Двічі Італія подавала заявку на проведення Чемпіонату Європи з футболу, і двічі її кандидатуру відхилили. Стадіони не відповідають вимогам безпеки, місцеві фанати агресивні й подекуди з расистськими замашками. Єдина втіха, що «Інтер» виграв Лігу чемпіонів, однак у клубі практично відсутні італійські гравці.
Як підсумок до сказаного – національна збірна у міжнародному рейтингу посідає тепер 16 місце. І за такої критичної ситуації жодний футбольний чиновник не поплатився своєю посадою.
Брак молодих талантів
Одна з обговорюваних причини застою – засилля іноземних легіонерів. Дитячі спортивні школи отримують мінімальну державну підтримку. Молодим італійцям важко пробитися до серії А, де грають понад 200 іноземців. Власники команд за помірні ціни скуповують гравців із-за кордону, яким потім і платять менше, ніж претендують співвітчизники.
Але бум іноземних гравців характерний і для інших країн Європи, що пояснюють особливістю європейського законодавства: футболіст, як будь-який інший працівник, має право вільно пересуватися у межах Євросоюзу.
Забагато клубів і мало добрих стадіонів
Оглядач видання Gazzetta dello Sport Нікола Чечере вважає, що у сучасному глобалізованому світі важко зберігати національну самобутність у спорті. Тому, на його думку, іноземці – не перешкода для розвитку місцевого футболу. Вихід із ситуації слід шукати в іншому, каже він.
«Потрібно скоротити кількість команд національної першості у серії А, замість нинішніх 20 залишити 16. Слід зробити дві групи у серії В по 14 команд у кожній. І ще необхідно скасувати нерентабельні спортивні товариства, тобто вибрати ті міста і клуби, де дійсно є бажання і фінансові можливості займатися футболом на професійному рівні», – зазначив Нікола Чечере для Радіо Свобода.
Багато спортивних товариств ледь тримаються на плаву. Через непридатні й незаповнені глядачами стадіони, які у власності місцевих комун, футбольні організації мають мізерні прибутки, і їх явно не вистачає для повноцінної діяльності.
Футбол – не спорт?
Італійська федерація з футболу, котру часто звинувачують у всіх негараздах, практично не в силах щось кардинально змінити, бо футбол в Італії не тільки спорт, а й політика. Переважно політика. На цьому наголошує спортивний журналіст Фабіо Лікарі.
«В Італії під час матчів стадіони майже порожні, порівняно з іншими країнами Європи, – каже він. – На державному та й регіональному рівнях не робиться нічого, абсолютно нічого для їхнього облаштування, модернізації. Але я себе запитую: якщо прем’єр-міністр Італії (Сильвіо Берлусконі) – власник кабельного телеканалу, який транслює матчі, тобто продає футбол через кабельну мережу, то чому держава має інвестувати у розвиток спортивної інфраструктури, зокрема стадіонів, якщо вигідно транслювати футбол по телебаченню? Чому люди мають йти на стадіони, коли, купуючи телеабонемент від прем’єра, вони спокійно дивляться матчі вдома на дивані?»
Окрім трансляцій матчів, на італійському телебаченні багато програм і ток-шоу з футбольної тематики. Про футбол говорять усі: від коментатора до красуні із конкурсу «Міс Італія». На Апеннінах відверто кажуть, що футбол у цій країні – видовище більше телевізійне, ніж спортивне, і дедалі більше там бізнесу, ніж спорту.
Двічі Італія подавала заявку на проведення Чемпіонату Європи з футболу, і двічі її кандидатуру відхилили. Стадіони не відповідають вимогам безпеки, місцеві фанати агресивні й подекуди з расистськими замашками. Єдина втіха, що «Інтер» виграв Лігу чемпіонів, однак у клубі практично відсутні італійські гравці.
Як підсумок до сказаного – національна збірна у міжнародному рейтингу посідає тепер 16 місце. І за такої критичної ситуації жодний футбольний чиновник не поплатився своєю посадою.
Брак молодих талантів
Одна з обговорюваних причини застою – засилля іноземних легіонерів. Дитячі спортивні школи отримують мінімальну державну підтримку. Молодим італійцям важко пробитися до серії А, де грають понад 200 іноземців. Власники команд за помірні ціни скуповують гравців із-за кордону, яким потім і платять менше, ніж претендують співвітчизники.
Але бум іноземних гравців характерний і для інших країн Європи, що пояснюють особливістю європейського законодавства: футболіст, як будь-який інший працівник, має право вільно пересуватися у межах Євросоюзу.
Забагато клубів і мало добрих стадіонів
Оглядач видання Gazzetta dello Sport Нікола Чечере вважає, що у сучасному глобалізованому світі важко зберігати національну самобутність у спорті. Тому, на його думку, іноземці – не перешкода для розвитку місцевого футболу. Вихід із ситуації слід шукати в іншому, каже він.
«Потрібно скоротити кількість команд національної першості у серії А, замість нинішніх 20 залишити 16. Слід зробити дві групи у серії В по 14 команд у кожній. І ще необхідно скасувати нерентабельні спортивні товариства, тобто вибрати ті міста і клуби, де дійсно є бажання і фінансові можливості займатися футболом на професійному рівні», – зазначив Нікола Чечере для Радіо Свобода.
Багато спортивних товариств ледь тримаються на плаву. Через непридатні й незаповнені глядачами стадіони, які у власності місцевих комун, футбольні організації мають мізерні прибутки, і їх явно не вистачає для повноцінної діяльності.
Футбол – не спорт?
Італійська федерація з футболу, котру часто звинувачують у всіх негараздах, практично не в силах щось кардинально змінити, бо футбол в Італії не тільки спорт, а й політика. Переважно політика. На цьому наголошує спортивний журналіст Фабіо Лікарі.
«В Італії під час матчів стадіони майже порожні, порівняно з іншими країнами Європи, – каже він. – На державному та й регіональному рівнях не робиться нічого, абсолютно нічого для їхнього облаштування, модернізації. Але я себе запитую: якщо прем’єр-міністр Італії (Сильвіо Берлусконі) – власник кабельного телеканалу, який транслює матчі, тобто продає футбол через кабельну мережу, то чому держава має інвестувати у розвиток спортивної інфраструктури, зокрема стадіонів, якщо вигідно транслювати футбол по телебаченню? Чому люди мають йти на стадіони, коли, купуючи телеабонемент від прем’єра, вони спокійно дивляться матчі вдома на дивані?»
Окрім трансляцій матчів, на італійському телебаченні багато програм і ток-шоу з футбольної тематики. Про футбол говорять усі: від коментатора до красуні із конкурсу «Міс Італія». На Апеннінах відверто кажуть, що футбол у цій країні – видовище більше телевізійне, ніж спортивне, і дедалі більше там бізнесу, ніж спорту.
