Приміщення на вулиці Лонцького у Львові використовувалося як в’язниця польським, радянським та німецьким окупаційними режимами, починаючи від 1918 року. Тут утримували і вбивали українців, поляків, євреїв. Неофіційно її називали тюрмою для політичних в’язнів.
У польську окупацію до 1939 року тут сиділи учасники українського визвольного руху. У період першої радянської окупації з 1939-го до червня 1941 року це була найбільша тюрма у Львові під №1, де утримувались півтори тисячі людей, переважно українців. У в’язниці розташовувалось управління НКВС у Львівській області.
Із 1941-го до 1944 року це була слідча тюрма німецького гестапо, а з приходом Червоної армії у 1944-му і до початку 90-х – це була слідча в’язниця карально-репресивних структур СРСР. У 40-50-х роках на Лонцького утримували за ґратами діячів ОУН-УПА, а також усіх, кого підозрювали у зв’язках із ними. У 60-х роках в камерах тюрми сиділи «шістдесятники» – Іван Гель, подружжя Калинців, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич та чимало інших.
Із 1996 року у приміщенні тюрми розташовувалося міське управління міліції і архіви СБУ.
Тюрма на Лонцького була найжорстокішою
Завжди в’язниця навіювала страх серед мешканців, які знали про жорстокості, які там чинили. В’язні перебували у нелюдських умовах. До камер не подавали воду, раз у тиждень лише приводили до умивальників і лише раз на 8 місяців люди могли покупатись, одяг дезінфікували парою. Взимку 1942-го-1943 років у тюрмі спалахував тиф. Гестапо хворих в’язнів розстрілювало, а здорових відправляло у концентраційні табори. Однак епідемія у тюрмі продовжувалась, бо камер ніхто не дезінфікував.
НКВС запроваджувало свою практику жорстокості. Колишній в’язень тюрми Іван Гель розповів, що підсаджували у камери провокаторів. Щоб людей ще більше виснажити фізично і психологічно, їм не давали спати: не вимикали світла вночі, шуміли, відчиняли двері, а ще у їжу підсипали порошок, щоб розслабити людину і тоді брали на допит. Загалом Іван Гель відсидів 18 років.
«Тут на Лонцького я сидів близько трьох років, – каже він. – Під час першої і другої справи був по 10 місяців під слідством. Під час другої справи я тричі тут був, мене постійно сюди привозили. Намагались переконувати, возили містом, показували як люди живуть, що я маю шанс стати керівником. Я відповідав чітко, але не грубо. Тільки мене починали вербувати, а я починав їх вербувати і вони цього дуже боялися такого зухвальства», – розповів Іван Гель.
У тюрмі відбувались масові вбивства
У тюрмі на Лонцького відбувались масові вбивства. Від 23 до 28 червня 1941 року працівники НКВС, уже знаючи про наближення німецьких військ, не маючи можливості евакуювати в’язнів, розстрілювали їх просто на тюремному подвір’ї. Лише на Лонцького було вбито майже 1700 людей. Серед вбитих були українці, поляки, євреї. Частину в’язнів кинули у ями, інших залишили. Німецька влада, прийшовши у Львів, на два дні відкрила усі в’язниці і львів’яни жахнулись від побачено. Оскільки тіла були понівечені і не до пізнання, то більшість жертв поховали на цвинтарях у спільних могилах.
Але й у період німецької окупації масові знищення в’язнів продовжувались. За матеріалами Нюрнберзького процесу, у Львові та області у той час було знищено 700 тисяч осіб, серед них 133 тисячі євреїв були вбиті з 1941-го до 1943 року. Частина людей загинули у тюрмі на Лонцького.
Приміщення в’язниці донині збереглося в автентичному вигляді, бо тут ніколи не проводили ремонт. На стінах камер є навіть залишки крові.
Музей «Тюрма на Лонцького» працює понад рік
Кілька років тому громадськість Львова почала домагатись створення у приміщенні тюрми меморіального музею жертв окупаційних режимів, на кшталт меморіалів у Аушвіці, Майданеку, Заксенгуазені, Бухенвальді, Вільнюсі, Ризі, Празі, Будапешті.
Ідея про спорудження музею «Тюрма на Лонцького» була підтримана місцевою владою і СБУ. Створили робочу групу, СБУ виділило приміщення та земельну ділянку для потреб музею. Вперше науковці та громадськість зайшли в приміщення тюрми. Центр досліджень визвольного руху вивчав історію в’язниці, історики почали збирати свідчення людей і матеріали. 8 червня 2009 року відкрили перший етап експозиції Музею «Тюрма на Лонцького».
Щомісяця меморіал відвідують 300-400 осіб, які можуть оглянути пропускний пункт, тюремні камери, кабінет слідчого, фотолабораторію, побачити тюремний побут. Тут написані прізвища розстріляних в’язнів, а в одній з камер демонструються кадри із кінохроніки, які показують стан тюрми після відходу радянських військ зі Львова наприкінці червня 1941 року.
На сьогодні музей перебуває у підпорядкуванні СБУ, фінансується з фонду Служби безпеки. Чимало науковців і діячів переконані, що музей такого кшталту не може належати СБУ, бо залежить від волі тієї чи іншої влади, а тому мав би належати громаді Львова. І такі побоювання частини представників громадськості мають місце. Уже нині Центр досліджень визвольного руху заявляє про свідоме нищення музею у Львові, а приводом стало затримання СБУ директора Руслана Забілого. Громадськість Львова запевняє, що не дозволить владі зачинити музей жертв окупаційних режимів.
У польську окупацію до 1939 року тут сиділи учасники українського визвольного руху. У період першої радянської окупації з 1939-го до червня 1941 року це була найбільша тюрма у Львові під №1, де утримувались півтори тисячі людей, переважно українців. У в’язниці розташовувалось управління НКВС у Львівській області.
Із 1941-го до 1944 року це була слідча тюрма німецького гестапо, а з приходом Червоної армії у 1944-му і до початку 90-х – це була слідча в’язниця карально-репресивних структур СРСР. У 40-50-х роках на Лонцького утримували за ґратами діячів ОУН-УПА, а також усіх, кого підозрювали у зв’язках із ними. У 60-х роках в камерах тюрми сиділи «шістдесятники» – Іван Гель, подружжя Калинців, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Шухевич та чимало інших.
Із 1996 року у приміщенні тюрми розташовувалося міське управління міліції і архіви СБУ.
Тюрма на Лонцького була найжорстокішою
Завжди в’язниця навіювала страх серед мешканців, які знали про жорстокості, які там чинили. В’язні перебували у нелюдських умовах. До камер не подавали воду, раз у тиждень лише приводили до умивальників і лише раз на 8 місяців люди могли покупатись, одяг дезінфікували парою. Взимку 1942-го-1943 років у тюрмі спалахував тиф. Гестапо хворих в’язнів розстрілювало, а здорових відправляло у концентраційні табори. Однак епідемія у тюрмі продовжувалась, бо камер ніхто не дезінфікував.
НКВС запроваджувало свою практику жорстокості. Колишній в’язень тюрми Іван Гель розповів, що підсаджували у камери провокаторів. Щоб людей ще більше виснажити фізично і психологічно, їм не давали спати: не вимикали світла вночі, шуміли, відчиняли двері, а ще у їжу підсипали порошок, щоб розслабити людину і тоді брали на допит. Загалом Іван Гель відсидів 18 років.
«Тут на Лонцького я сидів близько трьох років, – каже він. – Під час першої і другої справи був по 10 місяців під слідством. Під час другої справи я тричі тут був, мене постійно сюди привозили. Намагались переконувати, возили містом, показували як люди живуть, що я маю шанс стати керівником. Я відповідав чітко, але не грубо. Тільки мене починали вербувати, а я починав їх вербувати і вони цього дуже боялися такого зухвальства», – розповів Іван Гель.
У тюрмі відбувались масові вбивства
У тюрмі на Лонцького відбувались масові вбивства. Від 23 до 28 червня 1941 року працівники НКВС, уже знаючи про наближення німецьких військ, не маючи можливості евакуювати в’язнів, розстрілювали їх просто на тюремному подвір’ї. Лише на Лонцького було вбито майже 1700 людей. Серед вбитих були українці, поляки, євреї. Частину в’язнів кинули у ями, інших залишили. Німецька влада, прийшовши у Львів, на два дні відкрила усі в’язниці і львів’яни жахнулись від побачено. Оскільки тіла були понівечені і не до пізнання, то більшість жертв поховали на цвинтарях у спільних могилах.
Але й у період німецької окупації масові знищення в’язнів продовжувались. За матеріалами Нюрнберзького процесу, у Львові та області у той час було знищено 700 тисяч осіб, серед них 133 тисячі євреїв були вбиті з 1941-го до 1943 року. Частина людей загинули у тюрмі на Лонцького.
Приміщення в’язниці донині збереглося в автентичному вигляді, бо тут ніколи не проводили ремонт. На стінах камер є навіть залишки крові.
Музей «Тюрма на Лонцького» працює понад рік
Кілька років тому громадськість Львова почала домагатись створення у приміщенні тюрми меморіального музею жертв окупаційних режимів, на кшталт меморіалів у Аушвіці, Майданеку, Заксенгуазені, Бухенвальді, Вільнюсі, Ризі, Празі, Будапешті.
Ідея про спорудження музею «Тюрма на Лонцького» була підтримана місцевою владою і СБУ. Створили робочу групу, СБУ виділило приміщення та земельну ділянку для потреб музею. Вперше науковці та громадськість зайшли в приміщення тюрми. Центр досліджень визвольного руху вивчав історію в’язниці, історики почали збирати свідчення людей і матеріали. 8 червня 2009 року відкрили перший етап експозиції Музею «Тюрма на Лонцького».
Щомісяця меморіал відвідують 300-400 осіб, які можуть оглянути пропускний пункт, тюремні камери, кабінет слідчого, фотолабораторію, побачити тюремний побут. Тут написані прізвища розстріляних в’язнів, а в одній з камер демонструються кадри із кінохроніки, які показують стан тюрми після відходу радянських військ зі Львова наприкінці червня 1941 року.
На сьогодні музей перебуває у підпорядкуванні СБУ, фінансується з фонду Служби безпеки. Чимало науковців і діячів переконані, що музей такого кшталту не може належати СБУ, бо залежить від волі тієї чи іншої влади, а тому мав би належати громаді Львова. І такі побоювання частини представників громадськості мають місце. Уже нині Центр досліджень визвольного руху заявляє про свідоме нищення музею у Львові, а приводом стало затримання СБУ директора Руслана Забілого. Громадськість Львова запевняє, що не дозволить владі зачинити музей жертв окупаційних режимів.
