Надійна кар’єра, обірвана ненавистю

Одним із таких, хто зник безвісти, був Един Салахаревич.

Навесні 1992 року йому було 18. Перед ним світилася знаменита спортивна кар’єра, юнак був чудовим баскетболістом. Його команда міста Тузла виграла того року молодіжний кубок. Але кар’єри не стало, як і не стало самого Едина.

Два метри, п’ять сантиметрів – такий зріст та надзвичайна швидкість віщували йому блискучу кар’єру в баскетболі. Вигравши національний молодіжний кубок та звання «гравець року», Един Салахаревич мав їхати до Белграда, щоб розпочати підготовку до європейського молодіжного кубка, що в 1992 році відбувся в Польщі. Після цього він планував стати професійним баскетболістом. Його вже чекали такі відомі команди, як «Партизан» та «Червона зоря».

Однак, перед тим юнак вирішив провідати сім’ю в рідному містечку Власеница, у нинішньому сербському утворенні в східній частині Боснії, Республіці Сербській.

Пекло у Власениці

Родина Салахаревичів була відома в Власениці завдяки Едину. Однак, атмосфера в містечку, яке було багатоетнічним, різко змінилася внаслідок політики Слободана Милошевича. Місто поділилося навпіл між босняками-мусульманами та сербами.

6 квітня 1992 року боснійський парламент у Сараєві проголосив незалежність. Передбачаючи це проголошення, парламентарі – етнічні серби вже почали відокремлюватися від босняків та хорватів і формувати Республіку Сербську. Сербські озброєні загони почали нападати на боснійців у східній частині Боснії, 21 квітня вони захопили Власеницу.

Молодший брат Едина, Недим, якому було тоді 13 років, пам’ятає, як вся його сім’я опинилася під домашнім арештом, і як усі боялися місцевого ватажка, поліцейського резервіста, ім’я якого Предраґ Бастах. Його кличка була «цар».

Недим ще й сьогодні не може забути те, що сталося 17 років тому. «Не знаю, як описати цей час. Якщо на землі існує пекло, то саме це було тоді у Власениці, – каже він. – У першу ніч захоплення вбили двох осіб на нашій вулиці, ми чули постріли. Вони скрізь говорили, що жоден мусульманин не залишиться живим у Власениці. Предраґ Бастах казав, що жоден Салахаревич не залишиться живим. Це бринить у моїй пам’яті по сьогодні».

На захист захопленого баскетболіста виступила Югославська баскетбольна федерація та сербські команди «Партизан» та «Войводина». Але ці зусилля юнакові не допомогли, місцеві серби навіть висловлювали обурення, як це так, що серби намагаються допомогти мусульманинові-боснякові.

13 вересня Предраґ Бастах приїхав до сімейного будинку Салахаревичів та забрав Едина і його батька. Їх перевезли в концтабір Сушица. Молодого Недима та його маму посадили на автобус і змусили виїхати з Власениці. Тоді Недим востаннє бачив свого брата і батька.

35 тисяч осіб, яких не стало і про яких нічого не відомо

Упродовж наступних 17 років Едина та його батька вважали вбитими, однак ніхто конкретно не міг з’ясувати, що з ними насправді сталося. Таких боснійців, хорватів, сербів та албанців, які пропали безвісти під час балканських воєн – аж 35 тисяч.

Із тих, хто загинув у Власениці, знайшли останки лише тисячі осіб. Всього лише 500 ідентифіковано, серед них, однак, був Един. У квітні 2009 року, через 17 років після того, як обірвалася його надійна кар’єра, його перепоховали. Баскетболісти з усіх куточків Балкан приїхали на цей похорон.

Для Едина не існували національні бар’єри, каже його брат: шана, яку йому показали його друзі, приїхавши на похорон, є свідченням цього. «Наш батько нас вчив шанувати усіх і всім допомагати. Він робив усе, щоб моє дитинство, яке, на жаль, обірвалося подіями у Власениці, було нормальним. Він взагалі не був політичним. Наш дім був усім відкритий, і всі до нього заходили», – зауважує Недим.

У лютому цього року Предраґ Бастах був засуджений до 22 років ув’язнення за його роль у вбивствах і депортаціях, котрі серби чинили у Власениці.