– За результатами останнього опитування Центру Разумкова, 45 відсотків українців не вважають Україну дійсно незалежною державою. Чи такі сумніви є у вас? 
Ендрю Вілсон
– У чомусь я міг би бути одним із них, я міг би погодитися з тим, що Україна має дуже суперечливий досвід розбудови держави за останні 19 років. Останнім часом з’явилися економічні проблеми, деякі галузі потрапляють під російський вплив і це відкрите запитання, до якої міри Україна є економічно незалежною. З іншого боку, цікаво, що Україна розробила зовнішньополітичний курс, який нагадує курс (колишнього югославського лідера) Тіто. Україна не поводиться так як центральноєвропейська держава, вона не виконує копенгагенських критеріїв ЄС. Росія також скаржиться на те, що Україну важко контролювати. Тому в деяких речах Україна є надто незалежною, в інших – недостатньо.
– Що Ви вважаєте найбільшим досягненням України за 19 років незалежності?
– Виживання. Але я пригадую, що Леонід Кравчук боровся за це ще в 1994 році, тому можна було б сподіватися, що відтоді буде досягнуто більше,ніж виживання. Збереження відносної внутрішньої злагоди на тлі передбачень, що держава розколеться, що відділення Криму стане реальністю. Україна безперечно уникла надзвичайних проблем, таких, які мала Грузія чи навіть Молдова. Але за цей час Україна мала зробити набагато більше.
– У який бік веде Україну нова влада?
– Стосовно оцінок президентства Януковича, то я не буду таким песимістом як Олександр Мотиль, але я є набагато більшим песимістом, ніж Андріян Каратницький, який недавно опублікував статтю на цю тему в журналі «Американський інтерес». Є дві тривожні тенденції. Очевидно, що Янукович хоче розбудувати м’який авторитарний режим за зразком Путіна в Росії. З іншого боку, можна помітити поширення «пекінського консенсусу». Урядовці говорять про європейський вибір, але водночас про стабільність і порядок, про те, що треба вчитися з пекінської моделі. В обох випадках це буде тестом наукової теорії про те, що Україна не Росія, пригадуєте назву відомої книги президента Кучми. Ця теорія розрослася, йдеться про те, що Україна має іншу культуру, що вона природно більш плюралістична, ніж Росія, і щодо економіки, мови, навіть релігії, мовляв, тому в Україні набагато важче консолідувати владу. Чи це справді так, ми побачимо протягом наступних кількох років.
– Яку відповідальність Заходу, передовсім Європейського Союзу, Ви бачите за те, що Україна промарнувала шанси розвиватися успішніше за останні 19 років?
– У певні історичні проміжки часу вони могли зробити більше. Наприклад, у короткий період між Помаранчевою революцією і провалом референдумів про Європейську конституцію у Нідерландах і Франції в 2005 році. Очевидно, що тоді Євросоюз міг краще відреагувати на сигнали змін, які принесла Помаранчева революція, сподівання подальших змін. Але я маю тут і захистити ЄС. Поступ України у помаранчеві роки був переважно негативним, з деяким поліпшенням наприкінці другого прем’єрства Тимошенко. Але через те, що тоді справи буди настільки погані, багато людей у Європі, як здається, готові зробити ту саму помилку як і щодо Путіна, який прийшов до влади у Росії після так званого хаосу років Єльцина. Виглядає, що в Європі вітають обіцянки Януковича про пріоритет порядку і стабільності і тому надто готові прийняти порушення ним же демократичних принципів, встановлених Помаранчевою революцією. У зв’язку з цим Європейський Союз нині до певної міри закриває очі на те, що діється в Україні.
– У чомусь я міг би бути одним із них, я міг би погодитися з тим, що Україна має дуже суперечливий досвід розбудови держави за останні 19 років. Останнім часом з’явилися економічні проблеми, деякі галузі потрапляють під російський вплив і це відкрите запитання, до якої міри Україна є економічно незалежною. З іншого боку, цікаво, що Україна розробила зовнішньополітичний курс, який нагадує курс (колишнього югославського лідера) Тіто. Україна не поводиться так як центральноєвропейська держава, вона не виконує копенгагенських критеріїв ЄС. Росія також скаржиться на те, що Україну важко контролювати. Тому в деяких речах Україна є надто незалежною, в інших – недостатньо.
– Що Ви вважаєте найбільшим досягненням України за 19 років незалежності?
– Виживання. Але я пригадую, що Леонід Кравчук боровся за це ще в 1994 році, тому можна було б сподіватися, що відтоді буде досягнуто більше,ніж виживання. Збереження відносної внутрішньої злагоди на тлі передбачень, що держава розколеться, що відділення Криму стане реальністю. Україна безперечно уникла надзвичайних проблем, таких, які мала Грузія чи навіть Молдова. Але за цей час Україна мала зробити набагато більше.
– У який бік веде Україну нова влада?
– Стосовно оцінок президентства Януковича, то я не буду таким песимістом як Олександр Мотиль, але я є набагато більшим песимістом, ніж Андріян Каратницький, який недавно опублікував статтю на цю тему в журналі «Американський інтерес». Є дві тривожні тенденції. Очевидно, що Янукович хоче розбудувати м’який авторитарний режим за зразком Путіна в Росії. З іншого боку, можна помітити поширення «пекінського консенсусу». Урядовці говорять про європейський вибір, але водночас про стабільність і порядок, про те, що треба вчитися з пекінської моделі. В обох випадках це буде тестом наукової теорії про те, що Україна не Росія, пригадуєте назву відомої книги президента Кучми. Ця теорія розрослася, йдеться про те, що Україна має іншу культуру, що вона природно більш плюралістична, ніж Росія, і щодо економіки, мови, навіть релігії, мовляв, тому в Україні набагато важче консолідувати владу. Чи це справді так, ми побачимо протягом наступних кількох років.
– Яку відповідальність Заходу, передовсім Європейського Союзу, Ви бачите за те, що Україна промарнувала шанси розвиватися успішніше за останні 19 років?
– У певні історичні проміжки часу вони могли зробити більше. Наприклад, у короткий період між Помаранчевою революцією і провалом референдумів про Європейську конституцію у Нідерландах і Франції в 2005 році. Очевидно, що тоді Євросоюз міг краще відреагувати на сигнали змін, які принесла Помаранчева революція, сподівання подальших змін. Але я маю тут і захистити ЄС. Поступ України у помаранчеві роки був переважно негативним, з деяким поліпшенням наприкінці другого прем’єрства Тимошенко. Але через те, що тоді справи буди настільки погані, багато людей у Європі, як здається, готові зробити ту саму помилку як і щодо Путіна, який прийшов до влади у Росії після так званого хаосу років Єльцина. Виглядає, що в Європі вітають обіцянки Януковича про пріоритет порядку і стабільності і тому надто готові прийняти порушення ним же демократичних принципів, встановлених Помаранчевою революцією. У зв’язку з цим Європейський Союз нині до певної міри закриває очі на те, що діється в Україні.
