Коли в сусіда хата горить – усі добрі люди кидаються рятувати. Тут усе просто.
А коли то метафора? Адже димом з півночі повіває вже не перший рік. Лужкови – Затуліни... ті просто дихають димом і перегаром. І то прямо нам в лице. Зрідка звідти до нас приїжджає доброзичливий чоловік, який нас поважає. Українські газети відкриваються для таких гостей – чи то буде поміркований політик Нємцов, чи опозиціонерка Валерія Новодворська, чи просто порядний журналіст, який визнає принципи добропристойності.
Українсько-російські відносини – то фальшиве поняття. По суті ж у нас йдеться не про взаємність, а про ставлення російської влади до української держави. В Москві чихнуть – а у нас буря. І ніколи не вгадаєш, як завтра чихнуть із Кремля.
Перший Президент Леонід Кравчук спочатку грав свою роль коректно і навіть пробував там розмовляти українською мовою. Йому цього не подарували вже і тоді, коли він повернувся до ролі васала.
Другий Президент Леонід Кучма відчув, що так і залишиться провінційний парторгом, якщо не надіне маски автократичного правителя і не засвоїть належних ритуалів. «Україна – не Росія» – пробував він огризнутися. На це отримав хамовиту відповідь: «старший брат» поставив знак питання до цієї назви. Потім Президент здогадався, що за ним стежать, підслуховують, і навіть організовують касетний скандал. Їх не влаштовує те, що він російськомовний. Потрібен – зовсім безмовний.
Третій Президент Віктор Ющенко хотів зайняти незалежну і гідну позицію, за що був отруєний і засипаний сміттям із пащі різних табачників. Кремль навіть образився на нього за таку позицію. Його не приймали. А маленький президент Медведєв учинив велику бучу з приводу того, що Президент України «неправильно висвітлює» історію своєї країни. Сміттям засипають його і досі. Зі сміттєспалюванням у нас неналагоджено, а сміттєтворчі ЗМІ голодно виють як молотарка.
Четвертий Президент Віктор Янукович вірнопіданно підставив обличчя – хоч дружіть, хоч смійтесь, хоч плюйте. Він знає, що «малина» триває сезон, і не треба його псувати. Маленькі вожді час від часу попльовують на знак самоствердження в сторону сусідів, замість того, щоб гасити свої пожежі.
Потроху повертається «совєтська власть»
Поки ми сидимо, перечікуємо спеку і чекаємо з моря погоди, до нас потроху повертається «совєтська власть». Радіо регулярно подає звіти на рівні повітових господарських клопотів. Телебачення теревенить про все і ні про що. Унормований страх правди і лінивство конформістської думки створює в Україні сприятливий ґрунт для агресивних Лужкових і Маркових, для наступальних Гундяєвих, які зрештою погоди не роблять.
У суспільстві бракує енергії опору. Опір мав би спалахнути вже в перший день засідання парламенту, в якому регіони не мали більшості. Мистецтво творення коаліції – то сенс демократичної політики. 2005-2010 були важкі проблеми саме у зв’язку з труднощами творення парламентської більшості. Історії відомі доленосні рішення з перевагою в один голос...
Президент Янукович розв’язав демократичну проблему найпростішим чином: потрібну кількість депутатів було куплено за гроші. В парламенті був опір. Куплених називали «тушками» для голосування. Їх із соромом обминали і називали суму доларів, за які вони продалися.
Машина голосування – то ще не парламент. Парламент із «тушками» перетворюється на хлів. У такому парламенті одноособові угоди Януковича з Росією про продовження оренди Чорноморського флоту Російської Федераії приймаються взагалі без обговорення.
Одне слово, парламент в Україні нелегітимний. Уряд, затверджений таким парламентом, нелегітимний. А Президент, який несе пряму відповідальність за беззаконня, теж нелегітимний, бо зрікається відповідальності.
Дальший розвиток подій є розвитком хвороби беззаконня, закладеної в основі.
Модель підкупу і тихого насильства стає універсальною. Ми опинилися в совковій системі, де влада не має контакту з народом. Вона не рахується з протестами, наприклад, проти міністра освіти – українофоба. Цензура офіційно не вводиться, але призначені Партією регіонів чиновники – то і є системний тиск і цензура.
Замість демократичної політики – у нас політика Путіна почерком Януковича. Дим «чужого Отєчєства» виїдає очі, хоча на вулиці ще ходять без масок. Але з очима, опущеними від сорому.
У нас нелегітимна влада. Вона розраховує на те, що ми звикнемо до всього і самі станемо нелегітимними.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
А коли то метафора? Адже димом з півночі повіває вже не перший рік. Лужкови – Затуліни... ті просто дихають димом і перегаром. І то прямо нам в лице. Зрідка звідти до нас приїжджає доброзичливий чоловік, який нас поважає. Українські газети відкриваються для таких гостей – чи то буде поміркований політик Нємцов, чи опозиціонерка Валерія Новодворська, чи просто порядний журналіст, який визнає принципи добропристойності.
Українсько-російські відносини – то фальшиве поняття. По суті ж у нас йдеться не про взаємність, а про ставлення російської влади до української держави. В Москві чихнуть – а у нас буря. І ніколи не вгадаєш, як завтра чихнуть із Кремля.
Перший Президент Леонід Кравчук спочатку грав свою роль коректно і навіть пробував там розмовляти українською мовою. Йому цього не подарували вже і тоді, коли він повернувся до ролі васала.
Другий Президент Леонід Кучма відчув, що так і залишиться провінційний парторгом, якщо не надіне маски автократичного правителя і не засвоїть належних ритуалів. «Україна – не Росія» – пробував він огризнутися. На це отримав хамовиту відповідь: «старший брат» поставив знак питання до цієї назви. Потім Президент здогадався, що за ним стежать, підслуховують, і навіть організовують касетний скандал. Їх не влаштовує те, що він російськомовний. Потрібен – зовсім безмовний.
Третій Президент Віктор Ющенко хотів зайняти незалежну і гідну позицію, за що був отруєний і засипаний сміттям із пащі різних табачників. Кремль навіть образився на нього за таку позицію. Його не приймали. А маленький президент Медведєв учинив велику бучу з приводу того, що Президент України «неправильно висвітлює» історію своєї країни. Сміттям засипають його і досі. Зі сміттєспалюванням у нас неналагоджено, а сміттєтворчі ЗМІ голодно виють як молотарка.
Четвертий Президент Віктор Янукович вірнопіданно підставив обличчя – хоч дружіть, хоч смійтесь, хоч плюйте. Він знає, що «малина» триває сезон, і не треба його псувати. Маленькі вожді час від часу попльовують на знак самоствердження в сторону сусідів, замість того, щоб гасити свої пожежі.
Потроху повертається «совєтська власть»
Поки ми сидимо, перечікуємо спеку і чекаємо з моря погоди, до нас потроху повертається «совєтська власть». Радіо регулярно подає звіти на рівні повітових господарських клопотів. Телебачення теревенить про все і ні про що. Унормований страх правди і лінивство конформістської думки створює в Україні сприятливий ґрунт для агресивних Лужкових і Маркових, для наступальних Гундяєвих, які зрештою погоди не роблять.
У суспільстві бракує енергії опору. Опір мав би спалахнути вже в перший день засідання парламенту, в якому регіони не мали більшості. Мистецтво творення коаліції – то сенс демократичної політики. 2005-2010 були важкі проблеми саме у зв’язку з труднощами творення парламентської більшості. Історії відомі доленосні рішення з перевагою в один голос...
Президент Янукович розв’язав демократичну проблему найпростішим чином: потрібну кількість депутатів було куплено за гроші. В парламенті був опір. Куплених називали «тушками» для голосування. Їх із соромом обминали і називали суму доларів, за які вони продалися.
Машина голосування – то ще не парламент. Парламент із «тушками» перетворюється на хлів. У такому парламенті одноособові угоди Януковича з Росією про продовження оренди Чорноморського флоту Російської Федераії приймаються взагалі без обговорення.
Одне слово, парламент в Україні нелегітимний. Уряд, затверджений таким парламентом, нелегітимний. А Президент, який несе пряму відповідальність за беззаконня, теж нелегітимний, бо зрікається відповідальності.
Дальший розвиток подій є розвитком хвороби беззаконня, закладеної в основі.
Модель підкупу і тихого насильства стає універсальною. Ми опинилися в совковій системі, де влада не має контакту з народом. Вона не рахується з протестами, наприклад, проти міністра освіти – українофоба. Цензура офіційно не вводиться, але призначені Партією регіонів чиновники – то і є системний тиск і цензура.
Замість демократичної політики – у нас політика Путіна почерком Януковича. Дим «чужого Отєчєства» виїдає очі, хоча на вулиці ще ходять без масок. Але з очима, опущеними від сорому.
У нас нелегітимна влада. Вона розраховує на те, що ми звикнемо до всього і самі станемо нелегітимними.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
