– Чому темпи поширення захворювання в Україні зростають?
– Протягом багатьох років головним рушійним чинником поширення ВІЛ-інфекції в Україні було використання ін’єкційних наркотиків, проте з минулого року ми фіксуємо зміну тенденцій, і наразі все більшу роль відіграє передача статевим шляхом. Цього року вже 44 відсотки випадків нового інфікування – це передача статевим шляхом. Є загроза поступового виходу епідемії за рамки найбільш уразливих груп до ширших верств населення.
При цьому можна казати про певні успіхи, які відзначалися на конференції у Відні, – зниження смертності серед хворих на СНІД, більше охоплення уразливих груп профілактичними послугами. Тож є сподівання, що ці сумні тенденції в Україні все-таки зміняться.
– Чи достатньо уваги цій проблемі приділяє українська держава?
– Україна є однією з небагатьох країн у світі, де головний тягар відповідальності за боротьбу з інфекцією лягає не на державу, а на громадські організації, зокрема, Альянс з ВІЛ-СНІД та Мережу людей, що живуть з ВІЛ-СНІД. Тож якщо програми лікування успішно передані державі, і кожна людина, хвора на СНІД, може безкоштовно отримати це лікування, то профілактичні послуги недофінансуються державою, і переважно громадські організації їх здійснюють.
Україні залишається сподіватися, як і раніше, на допомогу глобального фонду, наразі ми апелюємо до них, очікуючи на отримання близько 300 мільйонів доларів головним чином на здійснення саме профілактичних послуг серед найбільш уразливих груп, щоб те, про що ми казали раніше, так і не стало реальністю, і епідемія не поширювалася.
– Чим ви пояснюєте те, що українська держава майже не звертає уваги на цю проблему?
– Коли тільки не звертає уваги, то ще не так сумно. Нерідко певні державні структури навіть заважають здійснювати профілактичні програми. Наприклад, ми таку ситуацію спостерігаємо з замісною підтримувальною терапією, яку в усьому світі визнано одним з ефективних шляхів боротьби з ВІЛ-інфекцією. Натомість в Україні правоохоронні органи часто затримують пацієнтів замісної підтримувальної терапії, а в Одесі з травня перебуває під вартою лікар, який запроваджував ці методи. Тобто брак уваги – це не найгірше, з чим ми стикаємося. З іншого боку, певні державні структури ефективно співпрацюють у питанні протидії ВІЛ-інфекції, зокрема, Комітет з протидії ВІЛ-СНІД та іншим соціально небезпечним захворюванням. Але головним чином державі просто бракує коштів, по які ми і звертаємось до міжнародних донорів.
