Вдруге мені пощастило, бо то таки справді велике щастя – побувати в гостях у Одосії, як кличуть у селі Теодозію, у її маленькій і затишній хатині на горі, серед краси Криворівні, що на Верховинщині.
Майже увесь час жінка уже лежить, каже, обмаль сил і докучають болячки, чекає у постійній молитві на відхід у вічний світ. Щонеділі по радіо слухає літургію з Ватикану і сама причащається. В останню путь приготувала усе, щоб не завдавати нікому клопотів. У коморі – домовина і хрест. Навіть не вірилось, що людина не лише підніметься з ліжка, але й ще щиро порозмовляє, щось порадить, а насамкінець прочитає вірші українською і польською, заспіває і заграє на гітарі та сопілці.
«Я складати почала співанки, коли вже почала в ліс ходити, але тоді не записувала. Уже записувала десь на засланні, пересилала своїй родичці Парасці Плитці-Горицвіт, але потім почалася цензура, і все те пропало. У 4 роки почала писанки писати, а в 5 уже з мамою вишивала, у 7 сама вже непогано вишивала. Чому співала? А чому Давид складав псалми? Як дав мені Господь голос, а наука нічого мені не дала, то й писала і співала. Все від Господа у житті», – говорить Одосія Сорохан.
Вишивала риб’ячою кісткою
Одосію Сорохан навідують працівники музею Івана Франка
Одосію Сорохан арештували у 1945-му за участь в ОУН. Їй було 24 роки, коли вислали у Сибір. Умови життя і праці на засланні були не просто важкі, а вкрай жахливі і небезпечні. Молода людина працювала на уранових шахтах і там втратила здоров’я, але її віра ставала сильнішою. Молитва і спомини про Україну вчили колядок і співанок усіх друзів по камері. Навіть на Колимі Одосія вишивала, не маючи ані тканини, ані голки, ані ниток. Їй вдавалось тихенько повз охорону проносити риб’ячу кістку, чим і вишивала, а як спомин, на стопі досі залишились численні шрами. Клаптики тканини вирізала зі власного одягу чи інші жінки давали, зі спідниці, светра, блузки чи хустки витягувала кольорові ниточки.
Кілька маленьких вишиванок-листів із заслання Одосія Сорохан передала в експозицію музею Івана Франка в Криворівні. Надто дорогі ці болем вишиті хрестиком клаптики тканини…
«Хтось давав з рукава нитки, хтось із рушників, сукенки, панчохи, і так вишивалося. Бо то було, як повернення додому», – згадує вона.
Після заслання стеження не припинялось
У 1956 році жінка повернулась у Криворівню, у батьківську хату, яка була без вікон і дверей. Усе ремонтувала сама, вишивала, ткала, малювала, косила, збирала фольклор, записувала коляди, писала співанки, а ще навчилась гри на гітарі, яку купила за пенсію. Щоб не сміялись гуцули, бо й так видавалась їм дивною, ходила високо на полонину, і першими слухачами її гри були корови.
Радянська влада переслідувала жінку, встановила за нею стеження. Особливо не подобалось, що Одосія Сорохан не дала зачинити сільську церкву. Жінка не дозволила знищити храм. Каже, що в роки уже незалежної України довелось сотні разів зустрічати тих людей, які на неї доносили, переслідували. Усі були знову при посадах, але почувались поруч таки некомфортно, а їй було легко дивитись їм у вічі.
«Господи, яке життя в мене було бідне, ніхто такого певно не зазнав від самого дитинства. Жила як нелюд усе дитинство і всі роки. Вже всі мої ровесники і знайомі на тому світі. А мені дає Господь ще роки», – зауважує Одосія Плитка-Сорохан.
Вона ніколи нікому не бажала і не бажає зла. Бо має свою особисту заповідь – жити з Богом у душі, чинити так, щоб не осудив Господь, а не люди, бо вони різні. Розповідь про своє життя і непросту долю виклала у співанках і віршах на сторінках двох книжечок – «Криворівненське розмаїття» і «Від Черемоша до Колими», видані за пенсію.
Жінка ще таки сподівається, що до хати прийде хтось із людей і навчиться у неї співати і писати співанок, але уже спокійна, що бодай одна гуцулка перейняла у неї майстерність вишивання. Саме культура і віра дають людям свободу, переконана літня жінка. А гори і ліс вважає найкращими лікарями для очищення душі і встановлення внутрішньої гармонії.
Майже увесь час жінка уже лежить, каже, обмаль сил і докучають болячки, чекає у постійній молитві на відхід у вічний світ. Щонеділі по радіо слухає літургію з Ватикану і сама причащається. В останню путь приготувала усе, щоб не завдавати нікому клопотів. У коморі – домовина і хрест. Навіть не вірилось, що людина не лише підніметься з ліжка, але й ще щиро порозмовляє, щось порадить, а насамкінець прочитає вірші українською і польською, заспіває і заграє на гітарі та сопілці.
«Я складати почала співанки, коли вже почала в ліс ходити, але тоді не записувала. Уже записувала десь на засланні, пересилала своїй родичці Парасці Плитці-Горицвіт, але потім почалася цензура, і все те пропало. У 4 роки почала писанки писати, а в 5 уже з мамою вишивала, у 7 сама вже непогано вишивала. Чому співала? А чому Давид складав псалми? Як дав мені Господь голос, а наука нічого мені не дала, то й писала і співала. Все від Господа у житті», – говорить Одосія Сорохан.
Вишивала риб’ячою кісткою
Одосію Сорохан арештували у 1945-му за участь в ОУН. Їй було 24 роки, коли вислали у Сибір. Умови життя і праці на засланні були не просто важкі, а вкрай жахливі і небезпечні. Молода людина працювала на уранових шахтах і там втратила здоров’я, але її віра ставала сильнішою. Молитва і спомини про Україну вчили колядок і співанок усіх друзів по камері. Навіть на Колимі Одосія вишивала, не маючи ані тканини, ані голки, ані ниток. Їй вдавалось тихенько повз охорону проносити риб’ячу кістку, чим і вишивала, а як спомин, на стопі досі залишились численні шрами. Клаптики тканини вирізала зі власного одягу чи інші жінки давали, зі спідниці, светра, блузки чи хустки витягувала кольорові ниточки.
Кілька маленьких вишиванок-листів із заслання Одосія Сорохан передала в експозицію музею Івана Франка в Криворівні. Надто дорогі ці болем вишиті хрестиком клаптики тканини…
«Хтось давав з рукава нитки, хтось із рушників, сукенки, панчохи, і так вишивалося. Бо то було, як повернення додому», – згадує вона.
Після заслання стеження не припинялось
У 1956 році жінка повернулась у Криворівню, у батьківську хату, яка була без вікон і дверей. Усе ремонтувала сама, вишивала, ткала, малювала, косила, збирала фольклор, записувала коляди, писала співанки, а ще навчилась гри на гітарі, яку купила за пенсію. Щоб не сміялись гуцули, бо й так видавалась їм дивною, ходила високо на полонину, і першими слухачами її гри були корови.
Радянська влада переслідувала жінку, встановила за нею стеження. Особливо не подобалось, що Одосія Сорохан не дала зачинити сільську церкву. Жінка не дозволила знищити храм. Каже, що в роки уже незалежної України довелось сотні разів зустрічати тих людей, які на неї доносили, переслідували. Усі були знову при посадах, але почувались поруч таки некомфортно, а їй було легко дивитись їм у вічі.
«Господи, яке життя в мене було бідне, ніхто такого певно не зазнав від самого дитинства. Жила як нелюд усе дитинство і всі роки. Вже всі мої ровесники і знайомі на тому світі. А мені дає Господь ще роки», – зауважує Одосія Плитка-Сорохан.
Вона ніколи нікому не бажала і не бажає зла. Бо має свою особисту заповідь – жити з Богом у душі, чинити так, щоб не осудив Господь, а не люди, бо вони різні. Розповідь про своє життя і непросту долю виклала у співанках і віршах на сторінках двох книжечок – «Криворівненське розмаїття» і «Від Черемоша до Колими», видані за пенсію.
Жінка ще таки сподівається, що до хати прийде хтось із людей і навчиться у неї співати і писати співанок, але уже спокійна, що бодай одна гуцулка перейняла у неї майстерність вишивання. Саме культура і віра дають людям свободу, переконана літня жінка. А гори і ліс вважає найкращими лікарями для очищення душі і встановлення внутрішньої гармонії.
