Давуд Ґераміфард, іранський режисер, що живе в Торонто, народився в Тегерані у 1979 році. Того року перемогла іранська революція. Він жив в Ірані до 27 років, потім переїхав до Канади. Щоб зняти фільм «Голоси непочутих», він повернувся на свою батьківщину. Йому загрожував арешт, але він приїхав все одно. Він хотів розповісти про Іран не як про екзотичну країну, якою її часто представляють на Заході, а як про місце, де живуть звичайні люди, але з незвичайними для західного світу проблемами.
У своєму фільмі він розповідає про колишніх революціонерів, які опинилися в тюрмі через свої політичні погляди, про родину з кочового племені, яке уряд намагався винищити. Тож ті, хто залишився в живих, намагаються пережити посуху і голод. Третій герой фільму – тегеранський студент, який перебуває в пошуку своєї тотожності. Він спілкується з друзями у напівпідпільній атмосфері, де можна вдягатися не за суворим кодексом і пити домашнє вино.
Щоб відзняти цей фільм, Давуд Ґераміфард вдавав, що робить студентський проект. «Головне було робити це якомога більш непомітно, – каже він. – Ми мали маленьку знімальну групу, завжди мали поруч машину, з якої можна було вискочити, швидко відзняти і знову сховатись».
«Непомітні зйомки» помітили на міжнародному фестивалі
Американська режисер Карол ДізінґерІз непомітних зйомок вийшов фільм, який помітили на міжнародному фестивалі фільмів про права людини, котрий нещодавно пройшов у Нью-Йорку. Серед учасників фестивалю була і американська режисер Карол Дізінґер, яка знімала свій фільм в Афганістані. Ïї стрічка розповідає про початок дружби і зародження добрих людських відносин між афганським та американським офіцерами.
Карол Дізінґер розповіла, що знімати доводилося в умовах війни, відповідні і герої стрічки. Один із них – місцевий польовий командир, якого найняли охороняти будівельний майданчик. «Поставити камеру перед ним було не так страшно, як я думала, – зауважує Дізінґер. – Єдине було складно витримати цей погляд. Він звик дивитися на жінок, в кращому випадку, як на домашню тваринку. Так на мене ще ніхто не дивився. Це страшно, коли на тебе так дивляться. Починаєш усвідомлювати, що для нього ти не зовсім людина».
Сам фільм «Перемога у таборі. Афганістан» нью-йоркської режисерки присвячений двом офіцерам: американському, який ніколи не воював, але приїхав тренувати місцевих солдат, і афганському, який воює вже 30 років. Спочатку афганець, генерал Саяр, не міг стримати свого неприйняття, але потім він відчув, що і американець може його чогось навчити.
«Було приємно дивитись, як між ними виникає довіра. Американець вибрав правильний підхід: він сказав: «Це – справжній боєць, я хочу багато від нього навчитися. Але є певні речі, з якими і я можу йому допомогти». Відчуваючи цю повагу і справжню готовність допомогти з його проблемами, афганський генерал відкривається американцю зі своїми проблемами, і з військом, і з міжнародними силами, та навіть із власним урядом», – розповідає Карол Дізінґер, яка стала свідком зародження міцної дружби між американським та афганським вояками.
Кінець історії – типовий для війни. Афганський генерал загинув у 2009 році під час вертолітної аварії. Режисер Карол Дізінґер була першою, хто повідомив про це його американського друга.
У своєму фільмі він розповідає про колишніх революціонерів, які опинилися в тюрмі через свої політичні погляди, про родину з кочового племені, яке уряд намагався винищити. Тож ті, хто залишився в живих, намагаються пережити посуху і голод. Третій герой фільму – тегеранський студент, який перебуває в пошуку своєї тотожності. Він спілкується з друзями у напівпідпільній атмосфері, де можна вдягатися не за суворим кодексом і пити домашнє вино.
Щоб відзняти цей фільм, Давуд Ґераміфард вдавав, що робить студентський проект. «Головне було робити це якомога більш непомітно, – каже він. – Ми мали маленьку знімальну групу, завжди мали поруч машину, з якої можна було вискочити, швидко відзняти і знову сховатись».
«Непомітні зйомки» помітили на міжнародному фестивалі
Карол Дізінґер розповіла, що знімати доводилося в умовах війни, відповідні і герої стрічки. Один із них – місцевий польовий командир, якого найняли охороняти будівельний майданчик. «Поставити камеру перед ним було не так страшно, як я думала, – зауважує Дізінґер. – Єдине було складно витримати цей погляд. Він звик дивитися на жінок, в кращому випадку, як на домашню тваринку. Так на мене ще ніхто не дивився. Це страшно, коли на тебе так дивляться. Починаєш усвідомлювати, що для нього ти не зовсім людина».
Сам фільм «Перемога у таборі. Афганістан» нью-йоркської режисерки присвячений двом офіцерам: американському, який ніколи не воював, але приїхав тренувати місцевих солдат, і афганському, який воює вже 30 років. Спочатку афганець, генерал Саяр, не міг стримати свого неприйняття, але потім він відчув, що і американець може його чогось навчити.
«Було приємно дивитись, як між ними виникає довіра. Американець вибрав правильний підхід: він сказав: «Це – справжній боєць, я хочу багато від нього навчитися. Але є певні речі, з якими і я можу йому допомогти». Відчуваючи цю повагу і справжню готовність допомогти з його проблемами, афганський генерал відкривається американцю зі своїми проблемами, і з військом, і з міжнародними силами, та навіть із власним урядом», – розповідає Карол Дізінґер, яка стала свідком зародження міцної дружби між американським та афганським вояками.
Кінець історії – типовий для війни. Афганський генерал загинув у 2009 році під час вертолітної аварії. Режисер Карол Дізінґер була першою, хто повідомив про це його американського друга.
