Починаючи з 1944 року, пригадує Орися Теляєва, в університеті почали зникати студенти, куди – не знав ніхто, бо наказів про звільнення не було. Через два роки серед 13 заарештованих за українські настрої опинилася і студентка французької філології Орися Запаранюк.
Здав їх свій хлопець, розповідає вона, для цього він навіть запропонував створити гурток української пропаганди. Він запросив до себе додому під виглядом того, що він хрестини робить своїй маленькій донечці. Були його кум, кума і ще кілька студентів.
Засуджена за марку та український вірш
Перед арештом до всіх 13-ти приходили з обшуком. Доказом вини Орисі Запаранюк були знайдені під час нічного обшуку блокнот із марками та зошит із віршами, серед яких був і вірш українською мовою.
«Там було десь більше двохсот марок, може до 300, то вирвали звідти марку Гітлера і це фігурувало в мене як «вєщєствєнноє доказатєльство», що я преклонялася перед фашистами», – згадує пані Теляєва.
Прочитавши український вірш, у якому, зокрема, були слова «вільна Україна», шукачі заарештували Орисю, «підписавши вирок».
«На протяженіі 47-го года, хоча там був один вірш такий, писала стіхотворєнія антісовєтского характєра, в которих восхваляла героіку сєчєвих стрельцов (ну, це вони зробили висновок, що це про січового стрільця) і прізивала к вооруженной борьбє протів Совєтского Союза», – розповідає Орися Теляєва.
Замість лісоповалу – будівництво в карагандинських степах
Вона зауважує, що їй хотіли навіть приписати організацію, членство в ОУН, але потім перекваліфікували (обвинувальний акт, пригадує, так звану «двохсотку», вона не підписувала).
Однак ця перекваліфікація мало чим допомогла: у січні 1948 року її засудили до десяти років таборів у Карагандинському краї. Щоправда, у зв'язку із «хрущовською відлигою» вона пробула там, без двох місяців, вісім років. Спочатку її направили в Тайшет на лісоповал, але через малярію, якою захворіла дорогою, перенаправили до Карагандинської області на будівництво.
«Саман робили ми вручну, водосховище, плотину будували. Чоловіки там копали, трамбували, а ми копали землю, підвозили на носилках, каміння підносили їм», – згадує Орися Теляєва.
Разом із нею на початку працювало до трьох тисяч репресованих – поселення Спаськ, на будівництві якого вони працювали, тільки розбудовувалося. Пізніше його збудували, та якою ціною. Пропрацювавши пару місяців у конторі в плановому відділі, де складала так звані «шахматки по трудіспользованію», Орися Запаранюк знала, скільки прибуло і «вибуло» людей.
«Група Г» – це були ті, що в карцері сиділи, і ті, що вмирали, – розповідає вона. – Писали «вибуло стільки-то», і тому я знаю загальну кількість… Кожен день на початку (це 48–49 рік) – то тридцять, двадцять, сорок, щоденно вмирали люди».
Тепер на місці могил тих репресованих стоїть 13 хрестів – як символ тринадцяти національностей, представники яких відбували там ув’язнення. Довгі роки Орися Теляєва листується з мешканкою Караганди, яка відбувала з нею ув’язнення. Як пише ця жінка, на місці селища, яке вони разом будували у засланні, тепер сопки і голий степ. Усі могили й саме селище Спаськ тракторами зрівняли з землею понад півстоліття тому.
Здав їх свій хлопець, розповідає вона, для цього він навіть запропонував створити гурток української пропаганди. Він запросив до себе додому під виглядом того, що він хрестини робить своїй маленькій донечці. Були його кум, кума і ще кілька студентів.
Засуджена за марку та український вірш
Перед арештом до всіх 13-ти приходили з обшуком. Доказом вини Орисі Запаранюк були знайдені під час нічного обшуку блокнот із марками та зошит із віршами, серед яких був і вірш українською мовою.
«Там було десь більше двохсот марок, може до 300, то вирвали звідти марку Гітлера і це фігурувало в мене як «вєщєствєнноє доказатєльство», що я преклонялася перед фашистами», – згадує пані Теляєва.
Прочитавши український вірш, у якому, зокрема, були слова «вільна Україна», шукачі заарештували Орисю, «підписавши вирок».
«На протяженіі 47-го года, хоча там був один вірш такий, писала стіхотворєнія антісовєтского характєра, в которих восхваляла героіку сєчєвих стрельцов (ну, це вони зробили висновок, що це про січового стрільця) і прізивала к вооруженной борьбє протів Совєтского Союза», – розповідає Орися Теляєва.
Замість лісоповалу – будівництво в карагандинських степах
Вона зауважує, що їй хотіли навіть приписати організацію, членство в ОУН, але потім перекваліфікували (обвинувальний акт, пригадує, так звану «двохсотку», вона не підписувала).
Однак ця перекваліфікація мало чим допомогла: у січні 1948 року її засудили до десяти років таборів у Карагандинському краї. Щоправда, у зв'язку із «хрущовською відлигою» вона пробула там, без двох місяців, вісім років. Спочатку її направили в Тайшет на лісоповал, але через малярію, якою захворіла дорогою, перенаправили до Карагандинської області на будівництво.
«Саман робили ми вручну, водосховище, плотину будували. Чоловіки там копали, трамбували, а ми копали землю, підвозили на носилках, каміння підносили їм», – згадує Орися Теляєва.
Разом із нею на початку працювало до трьох тисяч репресованих – поселення Спаськ, на будівництві якого вони працювали, тільки розбудовувалося. Пізніше його збудували, та якою ціною. Пропрацювавши пару місяців у конторі в плановому відділі, де складала так звані «шахматки по трудіспользованію», Орися Запаранюк знала, скільки прибуло і «вибуло» людей.
«Група Г» – це були ті, що в карцері сиділи, і ті, що вмирали, – розповідає вона. – Писали «вибуло стільки-то», і тому я знаю загальну кількість… Кожен день на початку (це 48–49 рік) – то тридцять, двадцять, сорок, щоденно вмирали люди».
Тепер на місці могил тих репресованих стоїть 13 хрестів – як символ тринадцяти національностей, представники яких відбували там ув’язнення. Довгі роки Орися Теляєва листується з мешканкою Караганди, яка відбувала з нею ув’язнення. Як пише ця жінка, на місці селища, яке вони разом будували у засланні, тепер сопки і голий степ. Усі могили й саме селище Спаськ тракторами зрівняли з землею понад півстоліття тому.
