Славою назвав свого часу молоду революціонерку Ганну Музику її майбутній чоловік Ярослав Стецько, права рука провідника ОУН Степана Бандери. «Справа політики – це справа всього життя без решти», – ці слова чоловіка-«оунівця» стали для Слави Стецько гаслом на все життя.
Член ОУН, Союзу української молоді, Антибільшовицького блоку народів, засновниця Червоного хреста Української повстанської армії, співзасновниця Європейської ради за свободу – це лише найяскравіші сторінки з еміграційної діяльності Ярослави Стецько.
Після повернення вже в незалежну Україну на початку 1990-х вона стає одним із засновників Конгресу українських націоналістів. Згодом її обирають до Верховної Ради України.
За словами письменника Павла Мовчана, Ярославу Стецько в середовищі української інтелігенції сприймали з неабиякою пошаною. «А політики довкола виглядали якимись наче дрібними. Можливо, вона була завеликого масштабу для української політики, але ту планку вона поставила не лише для себе, а й для всієї України», – додає він.
Боротьба за визнання ОУН-УПА
Колишній дисидент, а нині громадський діяч Левко Лук’яненко розповідає, як познайомився з Ярославою Стецько у 1989 році. Їхня перша розмова тривала чотири години. «Вже під час першої зустрічі я зрозумів, що Слава – людина незвичайна», – каже він.
Пізніше, коли обоє стали парламентарями, вони опікувалися справою визнання бійців ОУН-УПА. З цього приводу майже одночасно подали законопроекти – щоправда, їх у Верховній Раді так і не захотіли заслухати.
«У наших законопроектах питання стояло навіть не про те, щоб борцям за волю призначили персональну пенсію – ми наполягали, щоб до цих людей в Україні змінилося ставлення», – згадує Левко Лук’яненко.
Впевненою, переконливою, виваженою запам’яталася Ярослава Стецько очільникові Інституту національної пам’яті Ігореві Юхновському. «Вона ніколи не говорила багато, багато не сперечалася, але всі знали, що вона скаже», – пригадує він.
Ярослава Стецько померла 2003 року на 83-му році життя. У 2009 році у німецькому Мюнхені, де тривалий час жила і працювала пані Ярослава, їхні з чоловіком імена увічнили на меморіальній дошці.
Член ОУН, Союзу української молоді, Антибільшовицького блоку народів, засновниця Червоного хреста Української повстанської армії, співзасновниця Європейської ради за свободу – це лише найяскравіші сторінки з еміграційної діяльності Ярослави Стецько.
Після повернення вже в незалежну Україну на початку 1990-х вона стає одним із засновників Конгресу українських націоналістів. Згодом її обирають до Верховної Ради України.
За словами письменника Павла Мовчана, Ярославу Стецько в середовищі української інтелігенції сприймали з неабиякою пошаною. «А політики довкола виглядали якимись наче дрібними. Можливо, вона була завеликого масштабу для української політики, але ту планку вона поставила не лише для себе, а й для всієї України», – додає він.
Боротьба за визнання ОУН-УПА
Колишній дисидент, а нині громадський діяч Левко Лук’яненко розповідає, як познайомився з Ярославою Стецько у 1989 році. Їхня перша розмова тривала чотири години. «Вже під час першої зустрічі я зрозумів, що Слава – людина незвичайна», – каже він.
Пізніше, коли обоє стали парламентарями, вони опікувалися справою визнання бійців ОУН-УПА. З цього приводу майже одночасно подали законопроекти – щоправда, їх у Верховній Раді так і не захотіли заслухати.
«У наших законопроектах питання стояло навіть не про те, щоб борцям за волю призначили персональну пенсію – ми наполягали, щоб до цих людей в Україні змінилося ставлення», – згадує Левко Лук’яненко.
Впевненою, переконливою, виваженою запам’яталася Ярослава Стецько очільникові Інституту національної пам’яті Ігореві Юхновському. «Вона ніколи не говорила багато, багато не сперечалася, але всі знали, що вона скаже», – пригадує він.
Ярослава Стецько померла 2003 року на 83-му році життя. У 2009 році у німецькому Мюнхені, де тривалий час жила і працювала пані Ярослава, їхні з чоловіком імена увічнили на меморіальній дошці.
