А водночас Катинь стала символом великої і цинічної брехні Москви – як Москви комуністичної, так, до певної міри, й посткомуністичної. Спершу катинський розстріл чекістами тисяч полонених польських офіцерів був суворо засекречений; потім його намагалися зіпхнути на нацистів; потім, уже в добу падіння комунізму, цей злочин був офіційно визнаний – із тим, щоб через якесь десятиліття стати знову поставленим під сумнів чи, принаймні, виявитися підваженим наявністю «виправдань» діянь сталінського режиму.
І от тепер, нарешті, Катинь має шанс стати символом польсько-російського примирення і порозуміння. Проте, як видається, водночас – і символом нової політичної гри, яку веде Кремль із польською стороною. І не лише з нею.
Як це сталося
Трохи історії. 17 вересня 1939 року Червона армія розпочала похід на Захід, завдавши тим самим удар у тил польським військам, які намагалися відбити нацистський наступ. Вийшовши на визначену пактом Молотова-Ріббентропа межу зон інтересів двох агресорів, радянські війська та представники «компетентних органів» взяли у полон та інтернували, за різними даними, від чверті до півмільйона польських вояків, поліцейських, активістів політичних партій, ксьондзів і просто заможних громадян (така велика різниця в цифрах зумовлена багатьма чинниками – від суперечливості самих радянської статистики до нерозсекреченості значного числа тогочасних документів).
До початку 1940 року ситуація стала більш визначеною: переважне число уродженців територій, які відійшли до СРСР, відпустили додому, понад 40 мешканців центральної і західної Польщі передали Німеччині, десятки тисяч були відправлені на лісоповал у Сибіру, на криворізькі рудні копалини, на спецпоселення у Північний Казахстан і той самий Сибір. У таборах для військовополонених та в’язницях Західної України й Білорусі залишилося близько 23 тисяч польських офіцерів, а також службовців державного апарату і (в термінології радянських спецслужб) «шпигунів», «представників експлуататорських класів» й «контрреволюціонерів».
Саме цих людей, значне число яких було офіцерами воєнного часу (а в цивільному житті адвокатами, журналістами, інженерами, науковцями, учителями, лікарями, тобто не найгіршими кадрами інтелігенції), й вирішило 5 березня 1940 року знищити політбюро ЦК ВКП(б). Страти тривали з початку квітня до середини травня 1940 року. Після того політбюро одержало рапорт чекістів: «Операція з розвантаження таборів закінчена».
Одним із місць масових розстрілів навесні 1940 року й став Катинський ліс поблизу села Катинь у Смоленській області (Російська Федерація).
3 березня 1959 року в цілком таємній доповідній нр. Н-632-Ш на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова голова КҐБ Олександр Шелепін запропонував знищити 21.857 особових справ розстріляних польських громадян. Пропозиція була затверджена і виконана. За даними цієї доповідної, всього були розстріляні 21.857 чоловік, з них у Катинському лісі (Смоленська область) 4.421, у Старобільському таборі біля Харкова 3.820, в Осташківском таборі (Калінінська область) 6.311, в інших таборах і в’язницях Західної України й Західної Білорусії 7.305.
Ці цифри були на загал підтверджені ексгумацією тіл загиблих, проведеною у деяких місцях масових розстрілів на початку 1990-х років.
Непокараний злочин
Керівник польського еміграційного уряду генерал Владислав Сікорський намагався дізнатися у Сталіна про долю тисяч польських офіцерів. Сталін зневажливо відповів: «Вони втекли... До Маньчжурії».
На початку 1943 року німецька окупаційна адміністрація знайшла поховання у Катинському лісі й почала розслідування; до нього були залучені лікарі з підконтрольних Німеччині європейських країн, нейтральної Швейцарії, а також представники польського Червоного Хреста. Висновки розслідування були одностайними: розстріли польських офіцерів здійснені навесні 1940 року радянськими карально-репресивними органами. Про це дізналася вся Польща; еміграційний уряд розірвав відносини з урядом СРСР.
Після того, як фронт зсунувся на захід від Катинського лісу, радянська сторона провела своє розслідування, очолене знаним медиком академіком Миколою Бурденком. Висновки цього розслідування перекладали провину за розстріли польських офіцерів на німецьких окупантів. СРСР спробував був інкримінувати цей злочин нацистам на Нюрнберзькому трибуналі; однак захист легко довів непричетність німецької сторони до розстрілів польських офіцерів. Видається, це стало однією з головних причин того, що матеріали Нюрнберзького процесу так ніколи повністю і не були опубліковані в СРСР: адже в них, з одного боку, зафіксований факт масового розстрілу польських офіцерів у Катинському лісі, з іншого боку – непричетність нацистів до цього тяжкого злочину. 1951 року була створена спеціальна комісія Палати представників Конгресу США з питань Катині, яка дійшла однозначного висновку про приналежність злочину радянській стороні.
Керівництво СРСР до 1990 року заперечувало свою причетність до згаданих розстрілів (які у свідомості польського народу об’єдналися словом-символом «Катинь»). Лише під тиском політичних змін, бажаючи зберегти нормальні відносини з уже не комуністичною Польщею спершу президент Радянського Союзу Михайло Горбачов, а потім президент Російської Федерації Борис Єльцин визнали факт знищення польських офіцерів і розсекретили частину документів тієї доби. Проте в останні роки матеріали «Катинської справи» знову були засекречені, впливові російські політики знову заговорили про «німецьку версію» розстрілів, а Володимир Путін публічно прирівняв долю польських офіцерів до долі полонених червоноармійців у польських таборах у 1920-21 роках. Мовляв, ці долі «мають стати символами спільної скорботи і взаємного прощення». Ця теза була підхоплена цілою низкою російських політиків і публіцистів та доведена до свого логічного завершення: Катинь, на їхню думку, стала помстою за знищення поляками 120 тисяч полонених під час радянсько-польської війни 1920 року червоноармійців.
Нові часи – нові ігри
Сьогодні остання лінія оборони прихильників «німецької версії» – це те, що польські офіцери були розстріляні з пістолетів марки «Вальтер». Та причина цього елементарна: радянська зброя дуже перегрівалася, тому чекісти воліли використовувати куплену (в межах тодішньої дружби між тоталітарними режимами Москви і Берліна) якіснішу німецьку стрілецьку зброю.
Ну, а щодо «помсти за 120 тисяч знищених полонених червоноармійців», то всіх цих полонених разом із пропалими безвісти і дезертирами у 1920 році, за офіційними даними, було істотно менше. 9-12 тисяч – ось реальне число тих, хто помер у польських таборах, передусім від тифу та «іспанки». А ці хвороби нищили тоді і польське, і червоне військо на фронті та в тилу…
Одне слово, нісенітниці можна успішно продукувати лише в тоталітарних державах і за відсутності Інтернету. Очевидно, усвідомивши це, російське керівництво санкціонувало показ по телебаченню фільму знаного режисера, сина розстріляного офіцера Анджея Вайди «Катинь» і позбавило трибун надто ревних борців із «ляхами». Та буквально в останні дні з’явилися нові сюжети: виявляється, у Катині у 1920-30-х роках розстріляно значно більше росіян, ніж поляків у 1940-му році, тож це символ радше російської, а не польської трагедії. І друге: певні польські і російські кола сьогодні рушили дружним походом на український націоналізм і, зокрема, на Степана Бандеру.
Невже ж у Польщі хтось здатен зробити Катинь частиною політичної гри?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
І от тепер, нарешті, Катинь має шанс стати символом польсько-російського примирення і порозуміння. Проте, як видається, водночас – і символом нової політичної гри, яку веде Кремль із польською стороною. І не лише з нею.
Як це сталося
Трохи історії. 17 вересня 1939 року Червона армія розпочала похід на Захід, завдавши тим самим удар у тил польським військам, які намагалися відбити нацистський наступ. Вийшовши на визначену пактом Молотова-Ріббентропа межу зон інтересів двох агресорів, радянські війська та представники «компетентних органів» взяли у полон та інтернували, за різними даними, від чверті до півмільйона польських вояків, поліцейських, активістів політичних партій, ксьондзів і просто заможних громадян (така велика різниця в цифрах зумовлена багатьма чинниками – від суперечливості самих радянської статистики до нерозсекреченості значного числа тогочасних документів).
До початку 1940 року ситуація стала більш визначеною: переважне число уродженців територій, які відійшли до СРСР, відпустили додому, понад 40 мешканців центральної і західної Польщі передали Німеччині, десятки тисяч були відправлені на лісоповал у Сибіру, на криворізькі рудні копалини, на спецпоселення у Північний Казахстан і той самий Сибір. У таборах для військовополонених та в’язницях Західної України й Білорусі залишилося близько 23 тисяч польських офіцерів, а також службовців державного апарату і (в термінології радянських спецслужб) «шпигунів», «представників експлуататорських класів» й «контрреволюціонерів».
Саме цих людей, значне число яких було офіцерами воєнного часу (а в цивільному житті адвокатами, журналістами, інженерами, науковцями, учителями, лікарями, тобто не найгіршими кадрами інтелігенції), й вирішило 5 березня 1940 року знищити політбюро ЦК ВКП(б). Страти тривали з початку квітня до середини травня 1940 року. Після того політбюро одержало рапорт чекістів: «Операція з розвантаження таборів закінчена».
Одним із місць масових розстрілів навесні 1940 року й став Катинський ліс поблизу села Катинь у Смоленській області (Російська Федерація).
3 березня 1959 року в цілком таємній доповідній нр. Н-632-Ш на ім’я першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова голова КҐБ Олександр Шелепін запропонував знищити 21.857 особових справ розстріляних польських громадян. Пропозиція була затверджена і виконана. За даними цієї доповідної, всього були розстріляні 21.857 чоловік, з них у Катинському лісі (Смоленська область) 4.421, у Старобільському таборі біля Харкова 3.820, в Осташківском таборі (Калінінська область) 6.311, в інших таборах і в’язницях Західної України й Західної Білорусії 7.305.
Ці цифри були на загал підтверджені ексгумацією тіл загиблих, проведеною у деяких місцях масових розстрілів на початку 1990-х років.
Непокараний злочин
Керівник польського еміграційного уряду генерал Владислав Сікорський намагався дізнатися у Сталіна про долю тисяч польських офіцерів. Сталін зневажливо відповів: «Вони втекли... До Маньчжурії».
На початку 1943 року німецька окупаційна адміністрація знайшла поховання у Катинському лісі й почала розслідування; до нього були залучені лікарі з підконтрольних Німеччині європейських країн, нейтральної Швейцарії, а також представники польського Червоного Хреста. Висновки розслідування були одностайними: розстріли польських офіцерів здійснені навесні 1940 року радянськими карально-репресивними органами. Про це дізналася вся Польща; еміграційний уряд розірвав відносини з урядом СРСР.
Після того, як фронт зсунувся на захід від Катинського лісу, радянська сторона провела своє розслідування, очолене знаним медиком академіком Миколою Бурденком. Висновки цього розслідування перекладали провину за розстріли польських офіцерів на німецьких окупантів. СРСР спробував був інкримінувати цей злочин нацистам на Нюрнберзькому трибуналі; однак захист легко довів непричетність німецької сторони до розстрілів польських офіцерів. Видається, це стало однією з головних причин того, що матеріали Нюрнберзького процесу так ніколи повністю і не були опубліковані в СРСР: адже в них, з одного боку, зафіксований факт масового розстрілу польських офіцерів у Катинському лісі, з іншого боку – непричетність нацистів до цього тяжкого злочину. 1951 року була створена спеціальна комісія Палати представників Конгресу США з питань Катині, яка дійшла однозначного висновку про приналежність злочину радянській стороні.
Керівництво СРСР до 1990 року заперечувало свою причетність до згаданих розстрілів (які у свідомості польського народу об’єдналися словом-символом «Катинь»). Лише під тиском політичних змін, бажаючи зберегти нормальні відносини з уже не комуністичною Польщею спершу президент Радянського Союзу Михайло Горбачов, а потім президент Російської Федерації Борис Єльцин визнали факт знищення польських офіцерів і розсекретили частину документів тієї доби. Проте в останні роки матеріали «Катинської справи» знову були засекречені, впливові російські політики знову заговорили про «німецьку версію» розстрілів, а Володимир Путін публічно прирівняв долю польських офіцерів до долі полонених червоноармійців у польських таборах у 1920-21 роках. Мовляв, ці долі «мають стати символами спільної скорботи і взаємного прощення». Ця теза була підхоплена цілою низкою російських політиків і публіцистів та доведена до свого логічного завершення: Катинь, на їхню думку, стала помстою за знищення поляками 120 тисяч полонених під час радянсько-польської війни 1920 року червоноармійців.
Нові часи – нові ігри
Сьогодні остання лінія оборони прихильників «німецької версії» – це те, що польські офіцери були розстріляні з пістолетів марки «Вальтер». Та причина цього елементарна: радянська зброя дуже перегрівалася, тому чекісти воліли використовувати куплену (в межах тодішньої дружби між тоталітарними режимами Москви і Берліна) якіснішу німецьку стрілецьку зброю.
Ну, а щодо «помсти за 120 тисяч знищених полонених червоноармійців», то всіх цих полонених разом із пропалими безвісти і дезертирами у 1920 році, за офіційними даними, було істотно менше. 9-12 тисяч – ось реальне число тих, хто помер у польських таборах, передусім від тифу та «іспанки». А ці хвороби нищили тоді і польське, і червоне військо на фронті та в тилу…
Одне слово, нісенітниці можна успішно продукувати лише в тоталітарних державах і за відсутності Інтернету. Очевидно, усвідомивши це, російське керівництво санкціонувало показ по телебаченню фільму знаного режисера, сина розстріляного офіцера Анджея Вайди «Катинь» і позбавило трибун надто ревних борців із «ляхами». Та буквально в останні дні з’явилися нові сюжети: виявляється, у Катині у 1920-30-х роках розстріляно значно більше росіян, ніж поляків у 1940-му році, тож це символ радше російської, а не польської трагедії. І друге: певні польські і російські кола сьогодні рушили дружним походом на український націоналізм і, зокрема, на Степана Бандеру.
Невже ж у Польщі хтось здатен зробити Катинь частиною політичної гри?
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
