На вітання священика Ростислава, «Христос Воскрес!», нечуючі віруючі жестами урочисто відповідають: «Воістину Воскрес!».
Отець Ростислав прийшов із пасхальним пасторським словом до палацу культури Харківського товариства глухих.
Зустрічі зі священиком тут відбуваються напередодні великих церковних свят. Були часи, коли нечуючі миряни їздили в церкву до батюшки, але тепер у храмі Іоана Хрестителя немає постійного сурдоперекладача, людини, яка б розумілася на законі Божому. Більше у Харкові православних храмів для нечуючих людей немає.
Отець Ростислав готовий сповідати, помолитися разом із особливими християнами. Головне, аби у глухих людей на це було бажання, зазначає священик.
«Я думаю, якщо буде бажання у таких людей молитися, служити в храмі, то це все можливе в нашому приході і, напевно, в інших харківських», – каже отець Ростислав.
На всю Україну лише чотири міста
В Україні більше 100 тисяч глухих людей, і лише в чотирьох містах нечуючі люди мають можливість без обмежень брати участь у богослужіннях: причащатися і хрестити своїх дітей, вінчатися і сповідатися. Служби з сурдоперекладом відбуваються у Запорізькому, Львівському, Сімферопольському та Київському православних храмах.
Один із таких приходів у Троїцькому Іонінському монастирі в Києві. Щонеділі о дев’ятій ранку Божа літургія перекладається на мову жестів, розповідає архімандрит Іоасаф, який в цьому монастирі займається соціальними питаннями.
«У нас є отці, які володіють жестовою мовою, але під час служб їм допомагають звичайні сурдоперекладачі-парафіяни. Молимося усі разом. Для глухих віруючих є спеціальне місце в передній частині храму, аби нечуючим було добре видно сурдоперекладача», – зауважує архімандрит.
Після Божої служби глухі парафіяни спілкуються зі священиком. Для них організована недільна школа. До сповіді нечуючі люди готуються напередодні вдома. На папері пишуть, у чому хочуть покаятися, і цей аркуш віддають священику, потім спілкуються і разом моляться.
У тернопільських глухих греко-католиків теж є храм для молитви із сурдоперекладом. Отець Ігор один із небагатьох священиків, який веде службу жестами. Цю мову він вивчив через родинні обставини. Його старша донька, коли їй виповнився рік, втратила слух. Розповідаючи їй про Бога, якось батько збагнув, що у духовному хлібі має потребу й решта нечуючих тернополян.
«Напевно, що якби Ісус Христос був живий, то він би до тих людей говорив мовою жестів, бо коли я почав її освоювати, зрозумів, наскільки вона може бути гарна, емоційна, може передавати багато тепла», – говорить священник Ігор Шкодзинський.
Водночас у середовищі глухих визнають, що найактивніші на пастирській ниві – представники західних церков, або нетрадиційних для України християнських релігійних течій. Так, наприклад, євангелісти й свідки Єгови. Останні у кожному великому місті створюють окремі спеціальні зібрання для глухих. У слобожанському – майже 150 членів зібрання «Харків жести».
Старійшина зібрання Андрій Балак особисто веде проповіді жестовою мовою. «Тут ми подаємо промови з урахуванням культури, психології глухої людини, враховуючи сприйняття побудови речень нечуючими людьми», – зауважує він.
Отець Ростислав прийшов із пасхальним пасторським словом до палацу культури Харківського товариства глухих.
Зустрічі зі священиком тут відбуваються напередодні великих церковних свят. Були часи, коли нечуючі миряни їздили в церкву до батюшки, але тепер у храмі Іоана Хрестителя немає постійного сурдоперекладача, людини, яка б розумілася на законі Божому. Більше у Харкові православних храмів для нечуючих людей немає.
Отець Ростислав готовий сповідати, помолитися разом із особливими християнами. Головне, аби у глухих людей на це було бажання, зазначає священик.
«Я думаю, якщо буде бажання у таких людей молитися, служити в храмі, то це все можливе в нашому приході і, напевно, в інших харківських», – каже отець Ростислав.
На всю Україну лише чотири міста
В Україні більше 100 тисяч глухих людей, і лише в чотирьох містах нечуючі люди мають можливість без обмежень брати участь у богослужіннях: причащатися і хрестити своїх дітей, вінчатися і сповідатися. Служби з сурдоперекладом відбуваються у Запорізькому, Львівському, Сімферопольському та Київському православних храмах.
Один із таких приходів у Троїцькому Іонінському монастирі в Києві. Щонеділі о дев’ятій ранку Божа літургія перекладається на мову жестів, розповідає архімандрит Іоасаф, який в цьому монастирі займається соціальними питаннями.
«У нас є отці, які володіють жестовою мовою, але під час служб їм допомагають звичайні сурдоперекладачі-парафіяни. Молимося усі разом. Для глухих віруючих є спеціальне місце в передній частині храму, аби нечуючим було добре видно сурдоперекладача», – зауважує архімандрит.
Після Божої служби глухі парафіяни спілкуються зі священиком. Для них організована недільна школа. До сповіді нечуючі люди готуються напередодні вдома. На папері пишуть, у чому хочуть покаятися, і цей аркуш віддають священику, потім спілкуються і разом моляться.
У тернопільських глухих греко-католиків теж є храм для молитви із сурдоперекладом. Отець Ігор один із небагатьох священиків, який веде службу жестами. Цю мову він вивчив через родинні обставини. Його старша донька, коли їй виповнився рік, втратила слух. Розповідаючи їй про Бога, якось батько збагнув, що у духовному хлібі має потребу й решта нечуючих тернополян.
«Напевно, що якби Ісус Христос був живий, то він би до тих людей говорив мовою жестів, бо коли я почав її освоювати, зрозумів, наскільки вона може бути гарна, емоційна, може передавати багато тепла», – говорить священник Ігор Шкодзинський.
Водночас у середовищі глухих визнають, що найактивніші на пастирській ниві – представники західних церков, або нетрадиційних для України християнських релігійних течій. Так, наприклад, євангелісти й свідки Єгови. Останні у кожному великому місті створюють окремі спеціальні зібрання для глухих. У слобожанському – майже 150 членів зібрання «Харків жести».
Старійшина зібрання Андрій Балак особисто веде проповіді жестовою мовою. «Тут ми подаємо промови з урахуванням культури, психології глухої людини, враховуючи сприйняття побудови речень нечуючими людьми», – зауважує він.
