Вадим Скуратівський. Біографічна довідка
Вадим Скуратівський – доктор мистецтвознавства, кандидат філологічних наук, член-кореспондент Академії мистецтв України, член Спілки кінематографістів України та Асоціації українських письменників.
Вадим Леонтійович народився у сім’ї вчителів. Вищу освіту здобував у Київському Державному університеті імені Тараса Шевченка на факультеті романо-германської філології. Там згодом був аспірантом, а потім викладачем кафедри зарубіжної літератури.
Вадим Скуратівський сім років працював редактором відділу критики журналу «Всесвіт». Пізніше – редактором відділу науки і культури журналу «Сучасність». Читав лекції у Київському художньому інституті, а також у Київському державному інституті театрального мистецтва імені Карпенка-Карого, в якому свого часу був старшим викладачем кафедри філології, викладачем кафедри літератури, доцентом кафедри кіно і телебачення, а згодом – професором кафедри телережисури.
Окрім того, Вадим Скуратівський читав курс української історії та історії української культури в Женевському університеті. І зовсім недавно працював доцентом кафедри історії та культурології у Національному університеті «Києво-Могилянська академія».
Ще Вадим Скуратівський відомий як автор понад тисячі публікацій із історії української, російської та західних літератур, загальної філософії, філософії історії, філософії кіно та театру.
Вадим Скуратівський був автором та ведучим циклів передач «Свіжий погляд на історію», «Монологи», «Надії і втрати» та «Бачу землю». Отримав Гран-прі актора фестивалю «Стожари» за найкраще виконання чоловічої ролі непрофесіоналом у 1995 у художньому фільмі «Співачка Жозефіна, або мишачий король», також він знімався в ігрових фільмах «Родимка», «Посмішка звіра» та «Шум вітру».
Володіє німецькою та французькою мовами, захоплюється гімнастикою і боротьбою.
– У передпасхальні дні є можливість, дякуючи сюжету свят, поговорити про те, що відбувається з самими людьми. Це непогана можливість зрозуміти їхній реальний моральний стан.
Моє перше питання, може, виглядає дивно, але це те, що мене турбує. Що сталося з українською інтелігенцією, що сталося з усіма тими людьми, які претендували на роль моральних авторитетів? Вони ніколи цими моральними авторитетами, чесно кажучи, не були, але це вже не від них залежало, це залежало від загального стану суспільства. Але вони навіть на цю роль перестали претендувати. Останні п’ять років кожний день – день наступної деградації.
Я можу пояснити, що я маю на увазі. У мене є прекрасна асоціація, пов’язана з вчорашньою участю в одному з телевізійних ефірів і з тим, що я згадав. Коли 1966 року був один із перших нелегальних, фактично, ризикованих мітингів в Бабиному яру на пам'ять загиблих євреїв, Ви знаєте, що влада не дозволяла таких мітингів, там поруч з активістами єврейських організацій, поруч з російським письменником Віктором Некрасовим був український літературознавець Іван Дзюба, який виступив із однією з найгостріших промов.
А вчора я бачив свого давнього приятеля, досить близьку для себе людину, депутата і політолога Олеся Донія, одного з організаторів студентського голодування початку 90-их років, який, немовби пояснюючи ситуацію з Дмитром Табачником, пояснюючи, чому націонал-демократи проти виступають, розповідав про те, що відбувається з українським народом як таким. Він сказав, що проблема українського народу в тому, що російське і єврейське населення в Україні набагато освіченіше. А от українське населення не мало таких можливостей.
І між Іваном Дзюбою – українським інтелектуалом свого покоління – та Олесем Донієм, українським інтелектуалом нашого вже покоління, до якого я належу, – виникла ця дистанція, дистанція, якщо хочете, моральної нерозбірливості.
– Вадим Скуратівський: Відверто кажучи, коли ми згадали Івана Михайловича Дзюбу, то я виходжу з того, що дуже багато людей навколо мене, – ну, воно нескромно сказано – багато людей нашої країни, представників, репрезентантів попередніх поколінь, вони не перемінилися. Включаючи Івана Михайловича Дзюбу.
Всупереч різним легендам довкола нього, і трохи підлим легендам-фальсифікаціям, що їх оприлюднив, зокрема, згаданий Табачник колись на телебаченні, Іван Михайлович Дзюба ніколи не міняв своїх поглядів, за що він і потрапив до буцегарні на початку 70-их років, його звідти звільнили. І вслід за тим він вже певний час не писав про українську культуру, українську історію, але він писав дуже ділові і точні роботи про культури – литовську, вірменську, єврейську, якутську. Ідеться про те, що ті люди, які перемінилися, ну що ж, на превеликий жаль, вони справді перемінилися.
Я згадую Табачника, який на початку 90-их разом із Танюком, разом із режисером Кузнецовим і вчителькою Світланою Петровською створював так званий «Меморіал». А відтак десь минулого року, 9 травня , він ішов разом із добродіями, які несли портрети Сталіна
Ідеться про інше. Нічого не поробиш. Ідеться про те, що Україна, зрештою, десь починаючи з кінця позаминулого століття, була розколота на місто і на село. І село було питомим українським, але воно не мало по суті ні своєї літератури, ні своєї школи, воно не мало якихось засобів до інтелектуального самовизначення. Воно мало прекрасний фольклор, здебільшого пісенний. Потім ситуація після 17-18-го ніби перемінилась, перемінилась десь років на 10, так звана українізація, трохи вона була і, сказати б, провокаційною, але зрештою було і багато зроблено десь в 1920-их роках.
А десь потому, десятиріччя потому виявилось, що ми маємо російськомовне місто і от питоме українське село, яке перебувало в дуже важкій соціальній та інтелектуальній ситуації. От за це ми зараз і розплачуємось. От, скажімо, оте саме російськомовне міщанство не в лайливому значенні цього слова, а жителі міст, вони якось звикли до того, що вони десь попереду української культури, яка для них все ж таки є дещо екзотичною і взагалі явищем не дуже переконливим.
І досі я іноді чую від російськомовних київських інтелігентів репліки такого типу: «А что такое украинский язык? А откуда украинский язык? Откуда вообще Украина». І це саме підленьке слово у відповідній фонетичній інтерпретації: «Где ваша «незалежнисть»?» Ідеться про те, що це якась реальність, але перепрошую, цю реальність треба долати, а не виходити з того, що хтось у цьому винен, хтось кращий, хтось гірший. І потому впродовж десятиріч витворювати націю.
Нація, будемо відверті, це поєднання села і міста, принаймні у Східній Європі. Я маю надію, що зрештою українська культура всіх її напрямів, починаючи від традиційної, яку звисока називають шароварщиною, і далі вже вишукані справді високі рівні сучасної української міської культури, вони, зрештою, поєднаються з іншими вимірами тутешньої культури. І ми матимемо якусь соціокультурну норму. Хоча це процес дуже важкий, дуже складний і треба бути дуже обережним при будь-якому маніпулюванні цього процесу і будь-якому несправедливому, сказати, переорієнтуванні.
На превеликий жаль, зараз ми є свідками цього переорієнтування. Я маю на увазі указ міністра освіти і культури Табачника стосовно долі української мови в українських вишах, маємо атаки на Інститут національної пам’яті. І взагалі, відверто кажучи, в Україні нагромадилася неймовірна кількість різного українофобства в різних жанрах, іноді дуже агресивних.
– Чи відчуваєте Ви відповідальність української інтелектуальної еліти за оту переорієнтацію і за ту байдужість суспільства до певних кроків влади? До речі, я вчора чув, що міністр пояснив, що там немає ніяких серйозних проблем із цими наказами, вони стосуються професійної української, так що давайте не будемо займатись пропагандою ідеологічного характеру.
– Я перепрошую, це не пропаганда. Пан Табачник помічений у десятках українофобських висловлювань. Добре, не будемо говорити про міністра Табачника. Десь наприкінці 1950-их в Києві був один маленький письменник, який для себе писав новели в один рядок такого типу: «Едут, едут, – радостно закричал кладбищенский сторож». Інший рядок: «Вампір прийшов на донорський пункт». Випадок з Табачником – патологічний випадок в адміністративному відношенні.
– Я не збираюся зараз займатися обговоренням певної посади і певної фігури, тому що абсолютно впевнений, що зосередження на одній посаді є ознакою небажання і суспільства, і опозиційних сил взагалі тверезо оцінювати ситуацію.
– Я перепрошую, це не одна фігура, це дуже багато фігур.
– Але я хотів би, щоб ми поговорили про особисту відповідальність українських інтелігентів за останні п’ять років, за безоглядну підтримку такої ж влади, яка і прийшла сьогодні, за ту переорієнтацію. Якщо починати критикувати – почати критикувати з цієї самої верстви, яка абсолютно не хотіла бачити, що та українська номенклатура, яка прийшла до влади 2004 року, не тільки не розвиває українську культуру і українську державність, а робить все для того, щоб така переорієнтація відбулася.
Попри нормальний, я б сказав, моральний термін, яким такі люди займалися, «наші» – і хай вони збільшують рівень корупції, хай вони не вміють керувати державою, хай вони абсолютно спокійно займаються всіма тими справами, якими займалися їхні попередники, тільки хай займаються цим під глузливими прапорами допомоги українській культурі і українській мові, і ми все стерпимо, будемо мовчати, ми будемо продовжувати їх славити, ми будемо прийти з їх рук нагороди, а потім знову почнемо боротися за цю українську культуру і цю українську мову. Я б сказав, що це все кроки, які можна схарактеризувати одним-єдиним словом – це антиукраїнські кроки, пане Вадиме, якщо вже говорити в цій тональності.
Десь кілька років тому назад добродій Литвин в ролі історика потрапив в доволі неприємну для нього ситуацію. Зрештою, виявилось, що він як історик, м’яко кажучи, позичав тексти у тих чи тих своїх колег. І, приміром, найвидатніший український сучасний історик, на мою думку, пані Наталя Яковенко, керівник кафедри історії Києво-Могилянської академії, написала про це дуже серйозну роботу.
Вона написала роботу серйозну, але реакція на це все була гранично несерйозна. Десь у західному світі такий скандал зрештою скінчився б тим, що зрештою цей самий добродій мав би залишити принаймні своє місце в академічній науці.
– Це тому, що в іншому світі є наукове середовище.
– Перепрошую, де взятися у великій кількості і якості науковому середовищу у цьому самому світі, де, починаючи з 1929 року і далі десь до середини 50-их років, інтелектуальне середовище українське винищувалось у різних жанрах – фізично, зрештою, за цим табори і тюрми, заслання, і третє, звичайно, – залишилась жменька переляканих, дуже обдарованих людей, але безкінечно переляканих. Я маю на увазі, приміром, або Максима Тадейовича Рильського, або Павла Григоровича Тичину.
Сказати б про іншу якусь інтелігенцію – і говорити не доводиться, тому що будь-яка спроба інтелектуального само здійснення – до війни і говорить не доводиться, по війні, зрештою, аж до доби Щербицького – вона була фактично неможлива. Все нищилося на кожному кроці, повторюю, в десятках жанрів. І, на превеликий жаль, ми під кінець цього самого століття, тепер уже минулого, увійшли в оце саме безглуздя. Ми насправді не маємо інтелігенції такого високого класу, не те що польської якості, а бодай естонської чи литовської.
– А що, естонських інтелектуалів не висилали і не нищили? Про що Ви говорите?
– Навіть процентно, тут не можна порівняти, що робилося з естонцями, хай вони не ображаються, і що робилося з українцями. Першим прем’єром радянської Естонії був першокласний поет Сеппер. А що тут робилося в Україні? Певний час міністром освіти був Павло Григорович Тичина.
– Він був навіть головою Верховної Ради. Але ж я не про це кажу. Я кажу про саме ставлення комуністичної влади до інтелектуальної думки. Воно і в Естонії, і в Латвії, і в Литві, і в Україні було майже однаковим.
– В жодному разі. Естонський функціонер – це було щось інше. Можна пригадати ситуацію Тартуського університету, колись Дерптського університету, і офіційна Естонія або закривала очі на те, як там громадилися інтелектуальні потенціали надзвичайно високого класу. Тут же, в Україні, цього не було. Десь починаючи в епоху так званої «відлиги», якої фактично в Україні і не було, щороку мав місце погром української інтелігенції в тих чи тих жанрах.
– Пане Вадиме, тут уже два десятиліття ніхто нікого не громить. Здається, величезний термін для побудови принаймні морального фундаменту держави.
– Ви уявляєте, археолог й історик Толочко, він що, міг перемінитися внаслідок цього всього. Маю на увазі Толочка-старшого, який іноді несе, перепрошую за різкість, певну політичну ахінею. Він серйозний археолог, все інше у нього дуже і дуже несерйозне. Ми потрапили у дуже важку ситуацію. Ви говорите про ту саму зустріч у Бабиному яру.
Так от там був ще один персонаж, дуже добрий український і російський письменник Снєгірьов, який все це знімав як головний редактор київської документально-хронікальної студії. Це закінчилося тим, що він перестав бути таким редактором, до нього придивлялися, придивлялися, в 74-му році його звільнили з усіх посад і так далі, а через кілька років взагалі заарештували, потім напівмертвого винесли з тюрми КДБ. І справа в тім, що не один він такий. Можна пригадати погроми в українському кіно, погроми в українських образотворчих мистецтвах. Ви кажете, що зараз тепер вже цього немає.
– Ви були в Албанії?
– В Албанії я не був.
– Я хочу сказати, що українцям дуже пощастило ще.
– Я знаю албанську мову, я знаю цього самого автора. І тому давайте виходити з того, що навпаки Албанії пощастило в порівнянні з Україною.
– Не буду з цього виходити, тому що це неправда. Я ще раз повторюю, коли я бачу, в що перетворився албанський народ в наслідок цього правління, то жодна книжка не дозволяла б йому одужати.
– Албанська нація виглядала консервативно, патріархально протягом століття, і вона ще століття так буде виглядати. Там були такі письменники, які друкували таке, що не можна було собі уявити в Україні.
– Ми можемо довго сперечатися, але скажу Вам головне, що фактично, коли 42-го чи 43-го року відновили патріаршество в Російській православній церкві тут в Україні, буквально відразу 80% чи 90% знову з’явилося. Це говорить про стан народу, про стан його моральної культури. А в Албанії розстріляли всіх представників і мусульманської, і православної, католицької церкви в один рік. Не стало цього всього.
– Те, що залишилося, дозволило Албанії перейти в зовсім інший вимір. Річ у тім, що от вони більше вже перебувають в Європі, більш переконливо перебувають там, аніж ми з вами.
– Але це не тому що їм було добре.
– Я не хочу сказати, що там було добре. Але я хочу сказати, що Ізмаель Кадере у Тирані, та й у Парижі друкував те, що неможливо було видрукувати тут.
– Багряний теж багато чого друкував закордоном.
– Він друкував це спочатку в Тирані, а потім все це один парижанин перекладав французькою мовою. От давайте виходити з того, що, на превеликий жаль, у світі є ієрархія якогось тягаря, Україна пройшла через особливо страшний.
– Я знову повторюю, я був в Албанії, і В Україні. Я вважаю, що порівнювати ці соціальні ситуації, в які потрапили ці країні і моральні, і етичні – це недоречно. Те, що сталося з албанським народом – просто є Косово, є албанська діаспора, все це врятувало албанців, більше, можливо, культурно, ніж українців. Але в самій Албанії стан занепаду народу… Я коли приїхав в Албанію, мені здалося, що я потрапив у 18-е століття, у сталінський Радянський Союз.
– Албанці звикли жити в патріархальному світі. Щоб чоловік прибирав кімнату? Має прибирати кімнату, квартиру, двір тільки жінка. Вам подав тільки один приклад, що при страшному диктаторі там були кілька письменників. Потім диктатор з ними пересварився, але їх не розстріляв. А тут у Києві геніальний кінематографіст Параджанов потрапляє в тюрму, геніальний письменник Григір Тютюнник потрапляє в ситуацію, внаслідок якої вішається.
– 3 не розстріляв, а 45 розстріляв. Албанську культуру знищено фактично, албанських дисидентів було посаджено на 20-25 років в тюрми.
– Давайте виходити з інших речей. У мене інше уявлення про Албанію, далеко не ідеальне. Але ідеться про інше, ідеться про те, що треба говорити про ту саму країну, де ми перебуваємо, де було знищено кіно, де була знищена література, де в 1973 році почалось інтелектуальне нищення української науки в системі Академії наук.
– Це не виправдання для тих двох десятиріч професійного безладу, який ми відчули після проголошення незалежності. Це просто говорить не про те, що було, а про те, що сталося потім. Виявляється, що ті люди, які залишилися, на яких покладалися надії, які були моральними авторитетами народу, виявилися фахово і професійно безпорадними для будівництва нової держави.
– У мене трохи інше уявлення про сучасний український інтелектуальний процес. З одного боку, отой самий нульовий простір, я не буду говорити про добродіїв, які самі себе перетворили на героїв, але, скажімо, майже 300 примірників журналу «Сучасність», що в ньому я працював майже 20 років – що, це порожньо? Журнал «Всесвіт», який почав безцензурно друкувати все найкраще, що є у світовій літературі. Серія українською мовою, десятки уже творів там видрукувано, блискучі переклади, скажімо, французької літератури від Рабле до Пруста – це пусто? Вслід за тим, блискучі переклади Григорія Порфирійовича Кучерова, Миколи Олексійовича Лукаша і дуже добрі коментарі до них – це ж теж не так просто
– Безумовно. Я Вам можу, пане Вадиме, навести десятки таких прикладів та інших з молодої української культури, і поетів, і письменників, і музикантів. Все це є. Питання в кількості аудиторії споживання для цього.
– Слухачка (переклад): От мені цікаво. Ви в ефір вийшли й сперечаєтесь двоє, грамотні…
– Тому що ми любимо один одного. Ми дискутуємо, а не сваримось. Яка сварка?
– Слухачка (переклад): Я хочу сказати, де ж у нас розумні, грамотні люди бувають, коли ви отак самі себе поводите. Ви самі все запороли, далі нікуди.
– Правильно, ми винні в цьому, а Ви де були?
– Бачите, у нас люди, на жаль, не звикли до різноманітності позицій. Вони вважають, якщо люди мають різні позиції, вони повинні розстріляти один одного прямо в ефірі.
– Просто дійсно питання в тому, що кон’юнктура іноді призводить до того, що люди, які були одними з найбільш відданих учнів попереднього правління і попереднього режиму, вони готові стати найбільш відданими учнями при будь-якій іншій конфігурації влади.
– Не будемо мазати їх скопом. Не всі ж вони такі. Не будемо говорити про гуманітарного недавнього міністра, віце-прем’єр-міністра і добродія, який вчора перейшов до команди Януковича. То, звичайно, його справа. Але і не зовсім його. Ідеться про те, що я з цим гуманітарним віце-прем’єром міг говорити про речі дуже складні інтелектуальні. І я відчував, що він може щось сказати з цього приводу. Я не можу те ж саме сказати про добродія Семиноженка, особливо після певних його реплік. Тільки давайте не будемо говорити знову про особи, хоча, звичайно, належить говорити про особи.
– Проблема в тому, якщо ми вже говоримо про політику, що українська політика таким чином вибудовується, що тут у людей немає поглядів як таких. Ми з Вами, до речі, можемо обговорювати постать Дмитра Табачника, тому що він писав статті, висловлював погляди, виступав з якимись своїми заявками. Більшість українських політиків ніяких таких самостійних заяв не роблять, тому вони можуть спокійно ходити з табору в табір, сьогодні бути у Кучми, завтра у Ющенка, післязавтра у Тимошенка, після-післязавтра – Януковича. Ніхто навіть не помічає цього дрейфу.
– Ради Бога. Але давайте не будемо доводити партійні усобиці до якогось краю. Я Вам скажу, що у добродія Кучми було дуже багато позитивних політичних жестів, і господарчих жестів теж. На інше його не вистачило. Ну що ж, так його виховала радянська система. Щось було у попереднього, першого Президента позитивного, і було дуже багато мінусів. Щось було у добродія Ющенка. От Ви говорите про попередній режим. Я був свідком того, як Ющенко представляв фільм Вайди «Катинь» в одному з київських кінотеатрів.
І добродій, його якийсь ад’ютант, він підсунув йому на самому початку не той листочок. І колишній Президент подивився на цей листок, видно, що розлютився, віддає його цьому добродію, той покрився потом і побіг в автомобіль шукати відповідний файл. А Ющенко заговорив, десь кілька хвилин він говорив про польське кіно, про своє враження від цього кінематографу. Ви знаєте, він говорив дуже інтелігентно і дуже точно. Він десь запам’ятав біля 10 польських фільмів дуже серйозних, і він дуже серйозно говорив про них. І я бачив, як потепліло обличчя у пана Анджея Вайди, режисера цього фільму. Думаю, що і в нинішнього Президента є свої плюси. Все одно це наші громадяни, давайте уже з ними знаходити спільну мову. Але бажано, щоб вони з нами знаходили спільну мову, а не перебували при якихось ексцентричних кадрових призначеннях.
– Я, чесно кажучи, інакше на це дивлюсь. Мене цікавлять не епізоди в діяльності політика чи якісь моменти, позитивні чи негативні, а модель. От модель, яку ми бачили за часів правління Кучми, яка була фактично змонтована на наших очах, це модель корпоративної держави – держави для номенклатури, а не для населення, держави, корумпованої за сутністю існування, – вона так законодавчо побудована, – для певної кількості людей і сімей.
Яка вона там вже – україномовна чи російськомовна, це особливого значення, як виявилося, немає. Тому що вона була двомовна за часів Леоніда Кучми, вона ставала україномовною за часів Віктора Ющенка, і вона може знову стати двомовною зараз, за Віктора Януковича. Але вона все одно буде корпоративно-корумпованою. І оце проблема краху цієї держави – що вона вибудувана для того, щоб одна група людей просто її обкрадала і обсмикувала і жила за її рахунок, а всі інші прислуговували цій групі людей.
– Бачите, давайте не будемо по-гегелівськи отак аж занадто узагальнювати. Російські школярі і не тільки школярі: «Не нужно ваще». Ідеться про те, що різне ця країна нагромадила протягом останніх 20 років. Але вона нагромадила і щось позитивне, це без всякого сумніву.
– Позитивне те, що вона є.
– Скажімо так, це вже плюс. І нарешті ще одне в зв’язку з цими обставинами. Чи вона двомовна, хай вона буде десятимовна, тут ідеться про інше. Тут ідеться про те, що зрештою ніхто не має права примушувати українських громадян російськомовних говорити тільки українською мовою – безглуздя. Але, перепрошую, нинішні покоління, од тих, які виростають в дитячому садку, і тих, які мають здавати бакалаврські екзамени, вони відповідним чином мають навчатися час від часу українській мові.
– Так поки українці вивчать англійську, і німецьку, і будуть пам’ятати російську, то прийде час вивчити китайську, цивілізація змінюється.
– Не будемо при есхатології, і найголовніше, при есхатології цього самого дня, переходити до Апокаліпсису.
– Вивчити китайську мову – це не апокаліпсис, це просто економічний розвиток частини світу, і тільки.
– Бачите, я вірю, що весь Китай може бути англомовним, але щоб вся Європа була китайськомовною – це непереконливо, тому що це дуже важка мова для європейця, а китаєць будь-якою іншою мовою індоєвропейською оволодіває майже блискавично. Це така доля фонетична цієї мови. Але ідеться про інше. Хай вивчатимуть і китайську мову, чому б і ні.
Зрештою, з деякого часу, після 91-го, в Києві є своя китаїстика і, до речі, непогана китаїстика – кілька десятків людей, які бездоганно володіють цим матеріалом. Йдеться про те, що у сучасному світі багато намішано і того, й іншого. Але виходити з того, що от ми цілком занепадаємо – не треба іти за чорносотенною російською пропагандою, яка каже, що, мовляв, Україна рано чи пізно геополітично скінчиться, її треба розділити на 4 частини.
– Слухач: Я взагалі не розумію, хлопці, навколо чого ми дискутуємо. Ви подивіться, які зараз передачі в нашому ефірі – Савіка Шустера. Я зараз перед собою тримаю газету, більше 10 років тому – у 1991 році російська газета «Свободное слово» опублікувала «Сповідь надлюдини». Розумієте, оцими всіма діяннями, цими негараздами управляє масонська ложа.
– Вадим Скуратівський: При всій моїй абсолютній негації Шустера, я не думаю, що він масон. Тут треба згадати інше слівце, є таке литовське слівце, він за погодженням з Литви, – «рагана». Я Вам раджу от що. Якщо Вам не подобаються всі ці шустери, а їх доволі багато, тоді треба пригадати, що говорив про радіо один польський поет 30-их років: що один поворот регулятора – і великий винахід радіо – і нічого не чути. Не слухайте і не дивіться цих самих добродіїв, є інші канали, більш інтелігентні, розумні. Канали, присвячені українській культурі, які спокійно, без будь-якої агресії переповідають, що було з нами. Є канали, які, зрештою, показують щось ділове, пов’язане зі світовою культурою. Так що треба виходити з цього, а не шукати слідів якихось масонів.
