Тоненька книжечка – перша збірка поезій Максима Рильського «На білих остовах» – вперше вийшла друком у Києві 1910 року. Мистецьке товариство, в якому формувався юний поет, зустріло його творчість схвально. Публіцист, педагог, громадська діячка Софія Русова, перекладач Микола Євшан, учений та критик Микола Сріблянський і поет Микола Зеров – написали позитивні рецензії.
І ось, через 100 років, родинний фонд Максима Рильського «Троянди й виноград» – з ініціативи правнука поета, повного його тезки Максима Рильського й за підтримки газети «Голос України» – видав точну копію збірки.
Рильський був «наймолодшим неокласиком»
Атмосферу, в якій з’явилися перші поезії Рильського, досліджував професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко.
Він розповів: «У ту пору Максим Рильський був 15-літнім київським гімназистиком. Він ходив до гімназії Володимира Науменка, одного з найкращих навчальних закладів Києва. Мешкав Рильський у Миколи Лисенка, а свої перші вірші друкував у журналі «Українська хата».
У цьому журналі працювали такі ідеологи українського модернізму, як Микола Євшан і Микита Шаповал. Усе товариство сповідувало принципи Пантелеймона Куліша. Сам юний Рильський позначив свою першу збірку епіграфом із Куліша. Також у книжечці «На білих островах» було багато присвят, які пізніше зникли. Зокрема, зникла присвята Микиті Шаповалу, ім'я якого стало табуйованим у радянську добу.
«Але насправді самі ці люди й складали літературне коло, що сформувало юного Рильського», – наголошує професор Панченко.
Згодом Микола Зеров назве Максима Рильського «наймолодшим з неокласиків» і кожному з поетів доведеться сплатити радянському тоталітарному режиму свою данину. Зеров загине на Соловках, а Максима Рильського врятує від такої долі Хрущов, особисто зателефонувавши Сталіну.
Стебун: «А ви син якої з Рад, бо ще ж була Центральна?»
Красномовні свідчення про той час можна прочитати у літературно-документальній праці «З трудів і днів Максима Рильського», виданої за програмою «Українська книга».
До книги увійшли спогади Михайла Токаревського про спільне перебування з Рильським у камері Лук’янівської тюрми у 1931 році. Токаревський наводить два вірші Рильського, написані для камерної газети «Наша балагула» і раніше не публіковані.
Розділ «Автобіографія» публікує матеріали слідчої справи №272, що 60 років зберігалася в архіві НКВС-КДБ і була передана на постійне зберігання до фондів Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.
Одну з історій про сумнозвісний 47-й пленум ЦК переповів упорядник книги професор Сергій Гальченко: «Професор Кобилецький розповідав мені, ще тоді студентові, про 47-й пленум ЦК, на якому він був. Взяв слово Ілля Стебун і каже: «Максиме Тадейовичу, от у Вашій контрреволюційній поемі «Слово про рідну матір», Ви починаєте так: «Я син країни Рад, ви чуєте, іуди!?». Так дозвольте ж Вас запитати, якої країни Рад? Адже ж була й Центральна Рада?».
Ця історія знайшла своє документальне підтвердження й буде опублікована у наступних літературознавчих розвідках. А до презентованої книги увійшли також мемуари Юрія Клена та сина Максима Рильського – Богдана. Окрім спогадів видання містить найпопулярніші поеми та переклади.
Обидві книги розповсюдять по бібліотеках.
І ось, через 100 років, родинний фонд Максима Рильського «Троянди й виноград» – з ініціативи правнука поета, повного його тезки Максима Рильського й за підтримки газети «Голос України» – видав точну копію збірки.
Рильський був «наймолодшим неокласиком»
Атмосферу, в якій з’явилися перші поезії Рильського, досліджував професор Києво-Могилянської академії Володимир Панченко.
Він розповів: «У ту пору Максим Рильський був 15-літнім київським гімназистиком. Він ходив до гімназії Володимира Науменка, одного з найкращих навчальних закладів Києва. Мешкав Рильський у Миколи Лисенка, а свої перші вірші друкував у журналі «Українська хата».
У цьому журналі працювали такі ідеологи українського модернізму, як Микола Євшан і Микита Шаповал. Усе товариство сповідувало принципи Пантелеймона Куліша. Сам юний Рильський позначив свою першу збірку епіграфом із Куліша. Також у книжечці «На білих островах» було багато присвят, які пізніше зникли. Зокрема, зникла присвята Микиті Шаповалу, ім'я якого стало табуйованим у радянську добу.
«Але насправді самі ці люди й складали літературне коло, що сформувало юного Рильського», – наголошує професор Панченко.
Згодом Микола Зеров назве Максима Рильського «наймолодшим з неокласиків» і кожному з поетів доведеться сплатити радянському тоталітарному режиму свою данину. Зеров загине на Соловках, а Максима Рильського врятує від такої долі Хрущов, особисто зателефонувавши Сталіну.
Стебун: «А ви син якої з Рад, бо ще ж була Центральна?»
Красномовні свідчення про той час можна прочитати у літературно-документальній праці «З трудів і днів Максима Рильського», виданої за програмою «Українська книга».
До книги увійшли спогади Михайла Токаревського про спільне перебування з Рильським у камері Лук’янівської тюрми у 1931 році. Токаревський наводить два вірші Рильського, написані для камерної газети «Наша балагула» і раніше не публіковані.
Розділ «Автобіографія» публікує матеріали слідчої справи №272, що 60 років зберігалася в архіві НКВС-КДБ і була передана на постійне зберігання до фондів Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського.
Одну з історій про сумнозвісний 47-й пленум ЦК переповів упорядник книги професор Сергій Гальченко: «Професор Кобилецький розповідав мені, ще тоді студентові, про 47-й пленум ЦК, на якому він був. Взяв слово Ілля Стебун і каже: «Максиме Тадейовичу, от у Вашій контрреволюційній поемі «Слово про рідну матір», Ви починаєте так: «Я син країни Рад, ви чуєте, іуди!?». Так дозвольте ж Вас запитати, якої країни Рад? Адже ж була й Центральна Рада?».
Ця історія знайшла своє документальне підтвердження й буде опублікована у наступних літературознавчих розвідках. А до презентованої книги увійшли також мемуари Юрія Клена та сина Максима Рильського – Богдана. Окрім спогадів видання містить найпопулярніші поеми та переклади.
Обидві книги розповсюдять по бібліотеках.
