(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Ірина Штогрін: Шевченківська премія цього року знайшла своїх лауреатів. І одна з них – це Галина Пагутяк, українська письменниця.
Я не знаю, що відчуває письменник, який отримує таку нагороду, чи митець, тому що мені ще не пощастило такої нагороди досягти.
Але думаю, що це все ж є певна радість, і ти відчуваєш, що все-таки це суспільство, ці люди, які живуть в цій країні, і, власне, Шевченківський комітет визнали те, як Ви працюєте, те, що Ви пишете, те, про що Ви пишете, варто високої нагороди.
Галина Пагутяк: Сподіваюся, що варте.
- Письменник пише і не думає про нагороди. Ви це хочете сказати?
- Так, саме так.
- Письменники – це такі люди дивні. От я зараз з Вами вже починаю розмовляти, а Ви сидите, закриті десь у своєму світі. Прошу: відкрийтеся!
Тому що ми всі: ті, хто не отримував ще премій, не написав своїх книжок, хочемо дізнатися цей секрет. Як писати так, щоби це слово або те, що Ви хочете розповісти, стало цікавим для багатьох людей, і щоби воно врешті-решт було визнаним чи отримало якусь відзнаку?
- Секрет тут у професіональності письменника.
До 35 років, маючи 5 книжок, я себе не вважала письменником.
Мені дивно, коли людина, зліпивши таку-сяку книжечку, видавши її за свої кошти, починає вважати себе письменником і претендувати на якийсь успіх, на якесь визнання, і пишатися тим.
Звичайно, що можна пишатися.
Але десь в 35 років я зрозуміла, що таке бути письменником? Це означає каторжна праця, цілковите самовідречення, жертви величезні.
- Жертви? Що Ви маєте на увазі під цим словом?
- Жертвуєш якоюсь діяльністю іншою, наприклад. Роботою можеш пожертвувати.
Не можна працювати, як віл, заробляти гроші і в той же час писати. Це можна в юності, коли ти маєш здоров’я, але це все рівно буде виснажувати тебе.
Ну, і жертви… Звичайно, в особистому житті певні є.
Слава Богу, що в мене є дочка. Але, буває, що й немає, буває, що, письменники ціле життя залишаються самотніми.
Вони можуть в жертву навіть своїх дітей віддати. Але в моєму випадку я би того ніколи не дозволила, бо для мене дочка - то таке ж саме творіння, як книжки, то є моя найкраща книжка.
- Я думаю, що Вас слухає певна кількість людей і з Вами не погоджуються.
Головний редактор кремлівського офіційного телеканалу Russia Today Маргарита Симоньян представила свою книгу «На Москву».
Там розповідається, як дівчина приїжджає з провінції у Москву, як вона здобуває собі місце під сонцем, олігархів, престижну роботу і так далі.
І працювати головним редактором телевізійного каналу, і писати книжку у цієї молодої пані вийшло.
- Я не зовсім зрозуміла, який може бути зв’язок між людиною, яка досягла успіху, і людиною, яка того успіху не досягла, але заслуговує на нього?
Я ніколи не читаю людей розкручених, розрекламованих. Я маю на увазі тих модних письменників, навіть європейських письменників.
Я їх прочитаю з часом. Але як правило, коли вже проходить років 5-3, то тоді вже немає кого читати – вони вже зникли.
- Ви їх витримуєте у шухляді. Якщо пройшли перевірку часом, тоді читаєте, якщо ж не пройшли, то не читаєте.
- Так.
В мене є кілька письменників. Я вважаю, що сучасна література зараз настільки занепала, що не можна куватися на жодну рекламу, на жоден піар. Я дуже насторожено до таких речей ставлюся.
- Кого читає Галина Пагутяк?
- Я вважаю, що останнім великим письменником цієї цивілізації є Джон Максвелл Кудзее. Це південноафриканець. Я його читала ще тоді, коли він не був Нобелівським лауреатом. Років 20 тому у Москві видали його збірник. Ця книжка до сих пір у мене, потріпана страшенно.
Він став певною мірою моїм вчителем і зразком того, як повинен жити письменник. Він завжди сидів тихо, не робив жодних заяв. Потім переїхав з ПАР в Австралію і зараз там живе.
Він ще отримав дві премії Букера до того всього.
Людина, яка не дає інтерв’ю практично, яка нікого не вчить, як йому треба жити, не є пророком, але він настільки глибоко відчуває біль свого народу, біль сучасної людей як чоловіків, так і жінок, так що я не зустрічала такого письменника-майстра і людину в одному числі.
- Когось з українських письменників Ви додасте до цього короткого переліку?
- Я навіть не знаю. Я колись дуже любила читати Валерія Шевчука. Він зараз, як усі генії, став трошки незрозумілим для мене.
Я дуже люблю українську поезію. Вважаю, що вона в нас найкраще, що ми маємо. Але теж в тому переліку померлий Василь Мисик, якого я вважаю одним з найбільших українських поетів, недооцінений.
З сучасних? Звичайно, Герасим’юк, Римарук.
А про своїх колег, які зараз живуть, здраствують, то я волію зараз не говорити.
- У нас для Вас є сюрприз. Я думаю, що Галина Пагутяк спробує впізнати по голосу, хто це. Чи підказати?
Це Ваша однокурсниця. Тодорашко. Так було Ваше дівоче прізвище, пані Людмило?
Пані Людмила: Я і думкою, і словом хочу долучити до тих, хто вітає і радіє щиро за тебе, Галочко, Галино Василівно, і за твої успіхи, і за визнання твого таланту, твоєї праці, титанічної праці.
Я вважаю, що сьогодні не тільки мій голос в ефірі і не тільки мій голос для тебе. Ми так спілкуємося з однокурсниками і завжди згадуємо про тебе, тішимося твоїми успіхами, особливо на сьогодні.
Якщо когорта Шевченківських лауреатів поповнилася твоїм іменем, твоїм доробком, твоєю працею, то, мабуть, в тій когорті без тебе було трохи самотньо, трохи сумно.
І нехай надалі не покидає тебе ні творчість, ні творча наснага. Це тяжка праця. Я розумію, хоча не уявляю, тому що трошки іншого напрямку маю роботу.
- Пані Людмило, Ви викладаєте, так?
Пані Людмила: Так, я викладач.
А з Галиною ми вчилися у Київському національному тепер, а тоді державному університеті імені Шевченка на українській філології.
І хочеться ще Галі сказати таке. Колись вона в одному зі своїх творів писала, що у нашому світі немає дверей, а якщо ж є ці двері, то вони, мабуть, або в божевільню, або ще кудись, туди, де людині обмежується свобода.
Так от, хочеться сказали, щоб твої двері завжди були відчинені, і ніхто, ніщо й ніколи нехай не веде тебе туди, де є справжні двері.
- Галю, коли Ви навчалися в університеті, Ви були такою ж потаємною, закритою в собі? Чи, можливо, різко помінявся характер?
- Я думаю, що я не змінилася з тих пір. Я яка була нонконформістка, така й залишилася.
Але в мене завжди були з однокурсниками нормальні стосунки. Вони дивилися на мене, як на якесь чудо природи, але ніхто ніколи не сміявся наді мною. Я завжди була я якась не така…
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
Ірина Штогрін: Шевченківська премія цього року знайшла своїх лауреатів. І одна з них – це Галина Пагутяк, українська письменниця.
Я не знаю, що відчуває письменник, який отримує таку нагороду, чи митець, тому що мені ще не пощастило такої нагороди досягти.
Але думаю, що це все ж є певна радість, і ти відчуваєш, що все-таки це суспільство, ці люди, які живуть в цій країні, і, власне, Шевченківський комітет визнали те, як Ви працюєте, те, що Ви пишете, те, про що Ви пишете, варто високої нагороди.
Галина Пагутяк: Сподіваюся, що варте.
- Письменник пише і не думає про нагороди. Ви це хочете сказати?
- Так, саме так.
- Письменники – це такі люди дивні. От я зараз з Вами вже починаю розмовляти, а Ви сидите, закриті десь у своєму світі. Прошу: відкрийтеся!
Тому що ми всі: ті, хто не отримував ще премій, не написав своїх книжок, хочемо дізнатися цей секрет. Як писати так, щоби це слово або те, що Ви хочете розповісти, стало цікавим для багатьох людей, і щоби воно врешті-решт було визнаним чи отримало якусь відзнаку?
Дивно, коли людина, зліпивши таку-сяку книжечку починає вважати себе письменником.
- Секрет тут у професіональності письменника.
До 35 років, маючи 5 книжок, я себе не вважала письменником.
Мені дивно, коли людина, зліпивши таку-сяку книжечку, видавши її за свої кошти, починає вважати себе письменником і претендувати на якийсь успіх, на якесь визнання, і пишатися тим.
Звичайно, що можна пишатися.
Але десь в 35 років я зрозуміла, що таке бути письменником? Це означає каторжна праця, цілковите самовідречення, жертви величезні.
- Жертви? Що Ви маєте на увазі під цим словом?
- Жертвуєш якоюсь діяльністю іншою, наприклад. Роботою можеш пожертвувати.
Не можна працювати, як віл, заробляти гроші і в той же час писати. Це можна в юності, коли ти маєш здоров’я, але це все рівно буде виснажувати тебе.
Ну, і жертви… Звичайно, в особистому житті певні є.
Слава Богу, що в мене є дочка. Але, буває, що й немає, буває, що, письменники ціле життя залишаються самотніми.
Вони можуть в жертву навіть своїх дітей віддати. Але в моєму випадку я би того ніколи не дозволила, бо для мене дочка - то таке ж саме творіння, як книжки, то є моя найкраща книжка.
- Я думаю, що Вас слухає певна кількість людей і з Вами не погоджуються.
Головний редактор кремлівського офіційного телеканалу Russia Today Маргарита Симоньян представила свою книгу «На Москву».
Там розповідається, як дівчина приїжджає з провінції у Москву, як вона здобуває собі місце під сонцем, олігархів, престижну роботу і так далі.
І працювати головним редактором телевізійного каналу, і писати книжку у цієї молодої пані вийшло.
- Я не зовсім зрозуміла, який може бути зв’язок між людиною, яка досягла успіху, і людиною, яка того успіху не досягла, але заслуговує на нього?
Я ніколи не читаю людей розкручених, розрекламованих. Я маю на увазі тих модних письменників, навіть європейських письменників.
Я їх прочитаю з часом. Але як правило, коли вже проходить років 5-3, то тоді вже немає кого читати – вони вже зникли.
- Ви їх витримуєте у шухляді. Якщо пройшли перевірку часом, тоді читаєте, якщо ж не пройшли, то не читаєте.
- Так.
В мене є кілька письменників. Я вважаю, що сучасна література зараз настільки занепала, що не можна куватися на жодну рекламу, на жоден піар. Я дуже насторожено до таких речей ставлюся.
- Кого читає Галина Пагутяк?
Він став певною мірою моїм вчителем і зразком того, як повинен жити письменник. Він завжди сидів тихо, не робив жодних заяв. Потім переїхав з ПАР в Австралію і зараз там живе.
Він ще отримав дві премії Букера до того всього.
Людина, яка не дає інтерв’ю практично, яка нікого не вчить, як йому треба жити, не є пророком, але він настільки глибоко відчуває біль свого народу, біль сучасної людей як чоловіків, так і жінок, так що я не зустрічала такого письменника-майстра і людину в одному числі.
- Когось з українських письменників Ви додасте до цього короткого переліку?
- Я навіть не знаю. Я колись дуже любила читати Валерія Шевчука. Він зараз, як усі генії, став трошки незрозумілим для мене.
Я дуже люблю українську поезію. Вважаю, що вона в нас найкраще, що ми маємо. Але теж в тому переліку померлий Василь Мисик, якого я вважаю одним з найбільших українських поетів, недооцінений.
З сучасних? Звичайно, Герасим’юк, Римарук.
А про своїх колег, які зараз живуть, здраствують, то я волію зараз не говорити.
- У нас для Вас є сюрприз. Я думаю, що Галина Пагутяк спробує впізнати по голосу, хто це. Чи підказати?
Це Ваша однокурсниця. Тодорашко. Так було Ваше дівоче прізвище, пані Людмило?
Пані Людмила: Я і думкою, і словом хочу долучити до тих, хто вітає і радіє щиро за тебе, Галочко, Галино Василівно, і за твої успіхи, і за визнання твого таланту, твоєї праці, титанічної праці.
Я вважаю, що сьогодні не тільки мій голос в ефірі і не тільки мій голос для тебе. Ми так спілкуємося з однокурсниками і завжди згадуємо про тебе, тішимося твоїми успіхами, особливо на сьогодні.
Якщо когорта Шевченківських лауреатів поповнилася твоїм іменем, твоїм доробком, твоєю працею, то, мабуть, в тій когорті без тебе було трохи самотньо, трохи сумно.
І нехай надалі не покидає тебе ні творчість, ні творча наснага. Це тяжка праця. Я розумію, хоча не уявляю, тому що трошки іншого напрямку маю роботу.
- Пані Людмило, Ви викладаєте, так?
Пані Людмила: Так, я викладач.
А з Галиною ми вчилися у Київському національному тепер, а тоді державному університеті імені Шевченка на українській філології.
І хочеться ще Галі сказати таке. Колись вона в одному зі своїх творів писала, що у нашому світі немає дверей, а якщо ж є ці двері, то вони, мабуть, або в божевільню, або ще кудись, туди, де людині обмежується свобода.
Так от, хочеться сказали, щоб твої двері завжди були відчинені, і ніхто, ніщо й ніколи нехай не веде тебе туди, де є справжні двері.
- Галю, коли Ви навчалися в університеті, Ви були такою ж потаємною, закритою в собі? Чи, можливо, різко помінявся характер?
- Я думаю, що я не змінилася з тих пір. Я яка була нонконформістка, така й залишилася.
Але в мене завжди були з однокурсниками нормальні стосунки. Вони дивилися на мене, як на якесь чудо природи, але ніхто ніколи не сміявся наді мною. Я завжди була я якась не така…
(Скорочена версія. Повну версію «Вашої Свободи» слухайте в аудіозапису)
