На Одеській кіностудії кіна не буде?
Лакмусовим папірцем сучасного стану українського кінематографу є ситуація на Одеській кіностудії – найстарішій в Україні (торік вона відзначила 90-річний ювілей). Тут зняв свою першу стрічку Олександр Довженко, тут випустили свої фільми режисер Кіра Муратова, Сергій Ашкеназі, саме тут знімали один із найвідоміших телесеріалів «Місце зустрічі змінити не можна». Останнім часом на Одеській кіностудії робота не кипить. Торік випустили лише два власних повнометражних фільми. Хоча 20-30 років тому продуктивність була в кілька разів більшою. Свою версію причин такого регресу наводить кінорежисер, голова Одеської спілки кінематографістів Ярослав Лупій.
«Інвестори, які прийшли на кіностудію, не виконують заявлених ними планів із розвитку кіно, бо ці плани від початку були фіктивними. 31 мільйон гривень, які вони вклали, пішли на реконструкцію фасаду студії, а не на технічну базу кіновиробництва. І головна їхня мета – привласнити землю кіностудії, сім гектарів морського узбережжя», – каже кінематографіст.
Одеську студію намагаються приватизувати, викупивши у держави контрольний пакет акцій, зазначає голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль.
«Кіновиробництво не є рентабельним, і для 7 гектарів шукають іншого застосування. Хоча в умовах акціонування є пряма заборона змінювати профіль діяльності кіностудії. Сьогодні рішення фонду Держмайна про продаж акцій Одеської кіностудії зупинене, після того, як ми звернулися до уряду і парламенту. Але загроза остаточно не зникла», – сказала Ганна Чміль.
Три повнометражних фільми на всю Україну
«Пацієнт радше мертвий ніж живий», таким чином описує кінокритик Володимир Войтенко стан українського кіно. Для підтвердження своєї думки він відразу наводить статистику – торік в Україні зняли тільки три повнометражних кінофільми (для порівняння, у Росії лише на «Мосфільмі» щороку знімають 170 кінострічок, а загалом у сусідній державі - до 300 фільмів на рік).
«Пожвавлення було кілька років тому, коли років 2-3 підряд виходило 10 повнометражних ігрових фільмів. Нажаль, минулий рік скасував цю тенденцію. Проте останні роки деякі є позитивні процеси в організації молодих, які зараз процесно роблять безбюджетний соціальний проект», - пояснив Володимир Войтенко.
До цих пір не було напрацьовано осмисленої системної державної кіно-політики, говорить Володимир Войтенко. Кінокритик не покладає надії, що новоспечений закон зможе зрушити цю державну машину.
Не податками єдиними…
Говорячи про умови відродження українського кінематографу загалом, член парламентського комітету з питань культури і духовності Павло Мовчан вважає, що лише запровадженням пільг підняти його з колін не вдасться. Треба також не шкодувати грошей для розвитку кіно, як роблять це, наприклад, Росія, Хорватія та Угорщина.
«Цими податками задавлена вся сфера виробництва кіно: починаючи від того, що гонорар на сценарій, як основа майбутнього фільму, оподатковувався дуже великими податками і закінчуючи найдрібнішими послугами. Державна допомога може бути не лише в пільговому оподаткуванні, а й в збиранні коштів на організацію фондів, адже державне регулювання, як ми бачимо, непродуктивне. Якщо я вкладаю, як інвестор, у виробництво, що має місце в Росії, то для мене є ціла низка преференцій», - говорить Павло Мовчан.
Доки держава не усвідомить, що кіно це – не просто бізнес, ніякі фінансові вливання йому не допоможуть, констатує український актор Богдан Бенюк. (Одна з останніх ролей його – у новому російському блокбастері «Кандагар»).
«Потрібне усвідомлення держави в тому, що їй потрібне кіно для виховання громадян України. Якщо держав вважає, що воно не потрібне чи стоїть на якомусь іншому плані (так би мовити, подальшої перспективи) - про кіно не треба говорити. Воно собі буде існувати або, як кажуть, як ведмідь у барлозі буде спати», - зазначає Богдан Бенюк.
Без скасування пільг підняти національне кіновиробництво неможливо та й абсолютних законів немає, зазначає голова Української кінофундації Андрій Халпахчі.
«Найкращим у світі вважається «Закон про кіно» в Угорщині, який був прийнятий 5 років тому. Сьогодні в адресу цього закону дуже багато критики, але він існує, існує і угорський кінематограф, де знімають досить багато фільмів високої якості. Тому, вважаю, що прийнятий закон є дуже важливим, а далі він може коригуватися. Він може допомогти, бо ПДВ дійсно забирає дуже багато грошей з кіновиробництва», - каже Андрій Халпахчі.
Щоб відродити національний кінематограф, Україні не варто вигадувати велосипед, достатньо подивитися на досвід інших держав, переконує Ганна Чміль, голова Державної служби кінематографії України. Вперше, за роки незалежності, Україна запроваджує політику підтримки вітчизняного кіновиробництва.
«Запроваджується система протекціонізму по відношенню до національного фільму, зняттям податку на додану вартість – це уже створює ситуацію, за якою буде збільшуватися кількість вироблених фільмів навіть за існуючих бюджетних асигнувань», - сказала Ганна Чміль.
За її словами, у минулому році на потреби національного кіновиробництва було виділено 4,3 мільйона гривень, із яких до бюджету було повернено 720 тисяч у вигляді податків. «Це означає, що насправді було отримано таку кількість коштів, яких практично не вистачило навіть на покриття боргів за виконані роботи в минулому році»,- розповіла Ганна Чміль.
Зі свого боку, кінорежисер Юрій Іллєнко запитує: чи є сенс збільшувати бюджетне фінансування кіновиробництва в Україні, якщо потім неможливо повернути ці гроші, реалізувавши продукт? Тому головне завдання — повернути українському продукту кіно- теле- та відеоринок. (Про це Юрій Іллєнко заявив «Львівській газеті»).
Лакмусовим папірцем сучасного стану українського кінематографу є ситуація на Одеській кіностудії – найстарішій в Україні (торік вона відзначила 90-річний ювілей). Тут зняв свою першу стрічку Олександр Довженко, тут випустили свої фільми режисер Кіра Муратова, Сергій Ашкеназі, саме тут знімали один із найвідоміших телесеріалів «Місце зустрічі змінити не можна». Останнім часом на Одеській кіностудії робота не кипить. Торік випустили лише два власних повнометражних фільми. Хоча 20-30 років тому продуктивність була в кілька разів більшою. Свою версію причин такого регресу наводить кінорежисер, голова Одеської спілки кінематографістів Ярослав Лупій.
«Інвестори, які прийшли на кіностудію, не виконують заявлених ними планів із розвитку кіно, бо ці плани від початку були фіктивними. 31 мільйон гривень, які вони вклали, пішли на реконструкцію фасаду студії, а не на технічну базу кіновиробництва. І головна їхня мета – привласнити землю кіностудії, сім гектарів морського узбережжя», – каже кінематографіст.
Одеську студію намагаються приватизувати, викупивши у держави контрольний пакет акцій, зазначає голова Державної служби кінематографії Ганна Чміль.
«Кіновиробництво не є рентабельним, і для 7 гектарів шукають іншого застосування. Хоча в умовах акціонування є пряма заборона змінювати профіль діяльності кіностудії. Сьогодні рішення фонду Держмайна про продаж акцій Одеської кіностудії зупинене, після того, як ми звернулися до уряду і парламенту. Але загроза остаточно не зникла», – сказала Ганна Чміль.
Три повнометражних фільми на всю Україну
«Пацієнт радше мертвий ніж живий», таким чином описує кінокритик Володимир Войтенко стан українського кіно. Для підтвердження своєї думки він відразу наводить статистику – торік в Україні зняли тільки три повнометражних кінофільми (для порівняння, у Росії лише на «Мосфільмі» щороку знімають 170 кінострічок, а загалом у сусідній державі - до 300 фільмів на рік).
«Пожвавлення було кілька років тому, коли років 2-3 підряд виходило 10 повнометражних ігрових фільмів. Нажаль, минулий рік скасував цю тенденцію. Проте останні роки деякі є позитивні процеси в організації молодих, які зараз процесно роблять безбюджетний соціальний проект», - пояснив Володимир Войтенко.
До цих пір не було напрацьовано осмисленої системної державної кіно-політики, говорить Володимир Войтенко. Кінокритик не покладає надії, що новоспечений закон зможе зрушити цю державну машину.
Не податками єдиними…
Говорячи про умови відродження українського кінематографу загалом, член парламентського комітету з питань культури і духовності Павло Мовчан вважає, що лише запровадженням пільг підняти його з колін не вдасться. Треба також не шкодувати грошей для розвитку кіно, як роблять це, наприклад, Росія, Хорватія та Угорщина.
«Цими податками задавлена вся сфера виробництва кіно: починаючи від того, що гонорар на сценарій, як основа майбутнього фільму, оподатковувався дуже великими податками і закінчуючи найдрібнішими послугами. Державна допомога може бути не лише в пільговому оподаткуванні, а й в збиранні коштів на організацію фондів, адже державне регулювання, як ми бачимо, непродуктивне. Якщо я вкладаю, як інвестор, у виробництво, що має місце в Росії, то для мене є ціла низка преференцій», - говорить Павло Мовчан.
Доки держава не усвідомить, що кіно це – не просто бізнес, ніякі фінансові вливання йому не допоможуть, констатує український актор Богдан Бенюк. (Одна з останніх ролей його – у новому російському блокбастері «Кандагар»).
«Потрібне усвідомлення держави в тому, що їй потрібне кіно для виховання громадян України. Якщо держав вважає, що воно не потрібне чи стоїть на якомусь іншому плані (так би мовити, подальшої перспективи) - про кіно не треба говорити. Воно собі буде існувати або, як кажуть, як ведмідь у барлозі буде спати», - зазначає Богдан Бенюк.
Без скасування пільг підняти національне кіновиробництво неможливо та й абсолютних законів немає, зазначає голова Української кінофундації Андрій Халпахчі.
«Найкращим у світі вважається «Закон про кіно» в Угорщині, який був прийнятий 5 років тому. Сьогодні в адресу цього закону дуже багато критики, але він існує, існує і угорський кінематограф, де знімають досить багато фільмів високої якості. Тому, вважаю, що прийнятий закон є дуже важливим, а далі він може коригуватися. Він може допомогти, бо ПДВ дійсно забирає дуже багато грошей з кіновиробництва», - каже Андрій Халпахчі.
Щоб відродити національний кінематограф, Україні не варто вигадувати велосипед, достатньо подивитися на досвід інших держав, переконує Ганна Чміль, голова Державної служби кінематографії України. Вперше, за роки незалежності, Україна запроваджує політику підтримки вітчизняного кіновиробництва.
«Запроваджується система протекціонізму по відношенню до національного фільму, зняттям податку на додану вартість – це уже створює ситуацію, за якою буде збільшуватися кількість вироблених фільмів навіть за існуючих бюджетних асигнувань», - сказала Ганна Чміль.
За її словами, у минулому році на потреби національного кіновиробництва було виділено 4,3 мільйона гривень, із яких до бюджету було повернено 720 тисяч у вигляді податків. «Це означає, що насправді було отримано таку кількість коштів, яких практично не вистачило навіть на покриття боргів за виконані роботи в минулому році»,- розповіла Ганна Чміль.
Зі свого боку, кінорежисер Юрій Іллєнко запитує: чи є сенс збільшувати бюджетне фінансування кіновиробництва в Україні, якщо потім неможливо повернути ці гроші, реалізувавши продукт? Тому головне завдання — повернути українському продукту кіно- теле- та відеоринок. (Про це Юрій Іллєнко заявив «Львівській газеті»).
