Маючи сумний досвід із першого туру виборів Президента, коли через незнання чи, радше, різне трактування Закону про вибори різні інстанції мене заганяли: від дільниці у Державний реєстр, звідти знову на дільницю, потім в Окружну виборчу комісію і, нарешті, в суд. За годину до кінця роботи суду я зрозуміла: скористатися конституційним правом я не зможу.
У другому турі я вирішила виправити ситуацію заздалегідь. Оскільки прописана я в місті Києві, але вже тривалий час працюю позаштатним кореспондентом Радіо Свобода в Чернівцях та журналістом міської телерадіокомпанії «Чернівці», я можу проголосувати не за місцем реєстрації, звернувшись зі скаргою до окружної виборчої комісії по місту.
Так і зробила. Скаргу написала рівно за п’ять днів до дня голосування. До скарги про включення в список виборців додала копію паспорта та довідку з роботи.
В комісії мені пообіцяли: проблем не буде, мовляв, завтра вашу «скаргу» розглянемо і винесемо рішення на вашу користь. Я й повірила, що все буде так, як мене запевнили в ОВК ТВК № 204.
Передвиборча страсна п’ятниця
До ОВК я навідувалася після того ще два рази – це вже по журналістській роботі: писала, як іде підготовка до другого туру виборів. Та паралельно запитувала, як там моя скарга – розглядається чи ні? Бо ж обіцяли «сьогодні»… потім «ще вчора»… ухвалити рішення.
«Остаточно приймемо завтра», – кажуть мені. Завтра – це п’ятниця, 5 лютого.
Настало «завтра» – п’ятниця, сьома година вечора. До виборів залишається вже фактично день, я телефоную до ОВК (хоча зателефонувати вони мені обіцяли самі, для цього номер мобільного писала у скарзі). Там відповідають: «Більшістю голосів ми ухвалили рішення, що ви не зможете проголосувати».
Питаю, як же це так – ви ж казали, що проблем не буде і що у мене достатньо мотивації для того, щоб ви могли задовольнити мою скаргу. «Добре, – кажу, – то ви хоч поясніть, чому ви ухвалили таке рішення?» «Комісія не коментує це», – пояснили мені в ОВК.
Знайшлася в комісії одна «добра людина» та й сказала мені: мовляв, не переживай, я тобі допоможу. Я тут заступник голови, а, крім того, місцевий депутат зовсім ні від одного з кандидатів. «Так що як депутатові, – говорить він, – мені навіть буде цікаво піти з тобою до суду і подивитися, як суд зреагує на твою заяву. Приходь до ОВК завтра, в суботу, і ми будемо вирішувати твою проблему».
Коли у всіх субота, у мене турбота: як же домогтися можливості проголосувати?
Прийшла в комісію. За дві години мені вже допомагали скласти адміністративний позов до суду. Секретар навіть самотужки набирав його на комп’ютері, щоб усе було юридично правильно.
Із позовом, де було викладено практично те саме, що й у скарзі до ОВК, що я живу за такою-то адресою в Чернівцях, бо працюю тривалий час тут, а прописана в Києві, хочу проголосувати, ОВК не задовольнила мою скаргу, – «прошу а) позовні вимоги задовольнити, б) зобов’язати дільничну комісію таку-то включити мене в список виборців».
Суд ухвалив «адміністративну позовну заяву такої-то про включення до списку виборців залишити без руху». Мотивували це тим, що я не написала позивача – виборчу дільницю, де я хочу проголосувати. Дали відчіпного, зрозуміла я, бо у заяві ж вказувала цього ж таки «позивача».
Потім мені трохи в тому ж дусі додали ще на ОВК. Відмовивши мені у включенні до списку виборців, знаючи, що суд також мені відмовив, – вони послали мене на дільницю, щоб там таки ухвалили потрібне мені рішення, навіть демонстративно телефонували голові дільниці на мобільний, домовлялися.
Це при тому, що згідно з Законом про вибори виборча дільниця не має права схвалювати рішення про включення до списку виборців тих, хто голосує не за місцем реєстрації. На ОВК про це не могли не знати. На біганину по судах, дільницях і комісіях пішов увесь день, а рішення про включення мене у список виборців я так і не отримала.
Черговий неуспіх
Замість того, щоб іти до ОВК з мікрофоном та камерою, як звично, я пішла як простий виборець, поки що, правда, без можливості проголосувати. Знову писала скаргу про включення мене до списку виборців, знову мою скаргу розглядала комісія. Щоправда, цього разу я була присутня і бачила на власні очі, як знову більшістю голосів та з особистою думкою секретаря комісії відмовити мені у включенні ухвалили рішення…
Щоправда, перед цим до мене ще були запитання. «А де, – питають мене окремі члени комісії, – гарантія, що ви не поїдете у Київ та не проголосуєте двічі?» На це я їм відповідала, що фізично у мене немає такої можливості, та й потреби такої нема.
«А ви ж можете літаком», – не вгавають члени комісії. «Якщо ви мені заплатите за дорогу, то, щоб не забирати у себе та у вас час, я з задоволенням би полетіла та проголосувала в Києві». «Що? І тут і там?» – вони мені. «Та ні, тільки там», – дивуюся я.
Очевидно, вони мені все одно не повірили і вирішили не на мою користь. Удруге.
Це при тому, що такій самій киянці, як я, яка також у день виборів перебувала в своєму рідному місті Чернівцях, комісія дозволила проголосувати. Я питаю: чому така несправедливість, адже Конституція гарантує нам рівні права? «Не може бути привілеїв чи обмежень… за місцем проживання», в тому числі. Комісія це не коментує – знову вони за своє.
Врятувала Конституція
Тоді довелося діставати Конституцію і читати: «Кожен повинен неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3).
Про те, що члени комісії як посадові особи на час виборів зобов’язані Конституцією утверджувати і забезпечувати права і свободи людини, вони знали, та почали його виконувати не одразу. Після того, як справа дійшла до сліз, бо я рознервувалася і розплакалася, і ще однієї заяви про те, що я бажаю проголосувати на виборах Президента та доказів заступника голови комісії і одночасно депутата про те, що суд «залишив без руху мою позовну заяву», знехотя вони таки проголосували «за».
Частина членів комісії – від Партії регіонів. Можливо, саме вони не хотіли вирішувати на мою користь. Принаймні ті, позицію яких я особисто бачила, – це люди радянського партійного ще гарту. Хіба їм до прав і свобод громадян, зараз, коли вирішується доля України, коли, можливо, для них вона здавалася вже вирішеною?
Не знаю, навіщо їм була потрібна моя неучасть у голосуванні, однак я знаю, що вона могла б значити для мене: я б постійно відчувала, що не змогла жодним чином вплинути на майбутній шлях розвитку моєї країни.
У другому турі я вирішила виправити ситуацію заздалегідь. Оскільки прописана я в місті Києві, але вже тривалий час працюю позаштатним кореспондентом Радіо Свобода в Чернівцях та журналістом міської телерадіокомпанії «Чернівці», я можу проголосувати не за місцем реєстрації, звернувшись зі скаргою до окружної виборчої комісії по місту.
Так і зробила. Скаргу написала рівно за п’ять днів до дня голосування. До скарги про включення в список виборців додала копію паспорта та довідку з роботи.
В комісії мені пообіцяли: проблем не буде, мовляв, завтра вашу «скаргу» розглянемо і винесемо рішення на вашу користь. Я й повірила, що все буде так, як мене запевнили в ОВК ТВК № 204.
Передвиборча страсна п’ятниця
До ОВК я навідувалася після того ще два рази – це вже по журналістській роботі: писала, як іде підготовка до другого туру виборів. Та паралельно запитувала, як там моя скарга – розглядається чи ні? Бо ж обіцяли «сьогодні»… потім «ще вчора»… ухвалити рішення.
«Остаточно приймемо завтра», – кажуть мені. Завтра – це п’ятниця, 5 лютого.
Настало «завтра» – п’ятниця, сьома година вечора. До виборів залишається вже фактично день, я телефоную до ОВК (хоча зателефонувати вони мені обіцяли самі, для цього номер мобільного писала у скарзі). Там відповідають: «Більшістю голосів ми ухвалили рішення, що ви не зможете проголосувати».
Питаю, як же це так – ви ж казали, що проблем не буде і що у мене достатньо мотивації для того, щоб ви могли задовольнити мою скаргу. «Добре, – кажу, – то ви хоч поясніть, чому ви ухвалили таке рішення?» «Комісія не коментує це», – пояснили мені в ОВК.
Знайшлася в комісії одна «добра людина» та й сказала мені: мовляв, не переживай, я тобі допоможу. Я тут заступник голови, а, крім того, місцевий депутат зовсім ні від одного з кандидатів. «Так що як депутатові, – говорить він, – мені навіть буде цікаво піти з тобою до суду і подивитися, як суд зреагує на твою заяву. Приходь до ОВК завтра, в суботу, і ми будемо вирішувати твою проблему».
Коли у всіх субота, у мене турбота: як же домогтися можливості проголосувати?
Прийшла в комісію. За дві години мені вже допомагали скласти адміністративний позов до суду. Секретар навіть самотужки набирав його на комп’ютері, щоб усе було юридично правильно.
Із позовом, де було викладено практично те саме, що й у скарзі до ОВК, що я живу за такою-то адресою в Чернівцях, бо працюю тривалий час тут, а прописана в Києві, хочу проголосувати, ОВК не задовольнила мою скаргу, – «прошу а) позовні вимоги задовольнити, б) зобов’язати дільничну комісію таку-то включити мене в список виборців».
Суд ухвалив «адміністративну позовну заяву такої-то про включення до списку виборців залишити без руху». Мотивували це тим, що я не написала позивача – виборчу дільницю, де я хочу проголосувати. Дали відчіпного, зрозуміла я, бо у заяві ж вказувала цього ж таки «позивача».
Потім мені трохи в тому ж дусі додали ще на ОВК. Відмовивши мені у включенні до списку виборців, знаючи, що суд також мені відмовив, – вони послали мене на дільницю, щоб там таки ухвалили потрібне мені рішення, навіть демонстративно телефонували голові дільниці на мобільний, домовлялися.
Це при тому, що згідно з Законом про вибори виборча дільниця не має права схвалювати рішення про включення до списку виборців тих, хто голосує не за місцем реєстрації. На ОВК про це не могли не знати. На біганину по судах, дільницях і комісіях пішов увесь день, а рішення про включення мене у список виборців я так і не отримала.
Черговий неуспіх
Замість того, щоб іти до ОВК з мікрофоном та камерою, як звично, я пішла як простий виборець, поки що, правда, без можливості проголосувати. Знову писала скаргу про включення мене до списку виборців, знову мою скаргу розглядала комісія. Щоправда, цього разу я була присутня і бачила на власні очі, як знову більшістю голосів та з особистою думкою секретаря комісії відмовити мені у включенні ухвалили рішення…
Щоправда, перед цим до мене ще були запитання. «А де, – питають мене окремі члени комісії, – гарантія, що ви не поїдете у Київ та не проголосуєте двічі?» На це я їм відповідала, що фізично у мене немає такої можливості, та й потреби такої нема.
«А ви ж можете літаком», – не вгавають члени комісії. «Якщо ви мені заплатите за дорогу, то, щоб не забирати у себе та у вас час, я з задоволенням би полетіла та проголосувала в Києві». «Що? І тут і там?» – вони мені. «Та ні, тільки там», – дивуюся я.
Очевидно, вони мені все одно не повірили і вирішили не на мою користь. Удруге.
Це при тому, що такій самій киянці, як я, яка також у день виборів перебувала в своєму рідному місті Чернівцях, комісія дозволила проголосувати. Я питаю: чому така несправедливість, адже Конституція гарантує нам рівні права? «Не може бути привілеїв чи обмежень… за місцем проживання», в тому числі. Комісія це не коментує – знову вони за своє.
Врятувала Конституція
Тоді довелося діставати Конституцію і читати: «Кожен повинен неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей» (ст. 68). «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3).
Про те, що члени комісії як посадові особи на час виборів зобов’язані Конституцією утверджувати і забезпечувати права і свободи людини, вони знали, та почали його виконувати не одразу. Після того, як справа дійшла до сліз, бо я рознервувалася і розплакалася, і ще однієї заяви про те, що я бажаю проголосувати на виборах Президента та доказів заступника голови комісії і одночасно депутата про те, що суд «залишив без руху мою позовну заяву», знехотя вони таки проголосували «за».
Частина членів комісії – від Партії регіонів. Можливо, саме вони не хотіли вирішувати на мою користь. Принаймні ті, позицію яких я особисто бачила, – це люди радянського партійного ще гарту. Хіба їм до прав і свобод громадян, зараз, коли вирішується доля України, коли, можливо, для них вона здавалася вже вирішеною?
Не знаю, навіщо їм була потрібна моя неучасть у голосуванні, однак я знаю, що вона могла б значити для мене: я б постійно відчувала, що не змогла жодним чином вплинути на майбутній шлях розвитку моєї країни.
