За п’ять років позитивна і радісна енергія українських майданів перетворилася на певний параліч колись бурхливої фантазії. Вуличне піднесення закінчилося безпомічним оціпенінням. Це те, що насправді є, чи лише зовнішня оболонка?
Враження песимізму додає істерія, розгорнута в Росії по відношенню до ледве не усього українського. Телеканали, газети, політологічна і державна братія – усі майже в єдиний голос ліплять із України ворога.
Закидається не лише минуле, а й майбутнє. Із неабиякою осатанілістю диктор каналу РТР накидався на те, що в Україні не хочуть, щоб російські війська залишалися в Криму. Яке, мовляв, диявольське бажання!
Так приблизно накидалися на чехів і поляків у 1938-39 роках нацисти, звалюючи купи гною на своїх безпомічних сусідів.
Усі знають, чим закінчилася це цькування. Уже невдовзі гітлерівські танки окупували і приєднали привабливі для себе території.
Дайте їм помріяти
Ще раз із такою вражаючою очевидністю демонструє Росія свій ледве не космічний біль від втрати для себе України.
Ще раз не приховує свого піднесення і бажання якось спробувати вгамувати цей біль після президентських виборів. Якими будуть ці спроби?
Демократичний Захід поки що не втручається. Демократичний Захід схоже цілком задоволений тим, як відбуваються українські вибори.
Західні лідери перебувають у деякій солодкому заспокоєнні від того, що бодай одна країна з усього пострадянського господарства спромоглася не піддатися загальній тенденції регіону залишатися в лоні авторитаризму.
На цей спротив тенденції були витрачені усі п’ять останніх років. Це уже саме по собі залишається найбільшим активом країни.
Енергія майданів нікуди не щезла. Вона не віддає країну на поталу жодному з можливих режимів. Україна виробила в собі імунітет по відношенню до авторитаризму.
Це уже зовсім інша історія
У народу завжди залишається вибір не між двома кандидатами, не між двома партіями. Жодна з цих сил теперішньому народові, народженому майданами, майже нічим суттєвим не загрожує.
І кожний із кандидатів, отримавши посаду Президента, матиме з цим із цим чимало мороки. Якщо людей, в принципі, вже не лякає Росія, як те, що може проковтнути країну, то як цих людей може налякати якийсь кандидат!?
Це ще велике питання: хто кого повинен більше боятися – народ Президента, чи навпаки? Життя не закінчилося на жодному з кандидатів.
Дуже скоро пройде тимчасове напруження, створене скоріш за все метушнею політиків, особливо тих, які вже щось втратили.
На зміну знову з’явиться оте безстрашшя, яке вибухнуло наприкінці 2004 року, і котре нікуди відтоді не щезало. В людях прокинувся народ.
Не в сенсі натовпу. А в усвідомленні сили кожного громадянина, який втратив страх. А це вже інша Україна.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Враження песимізму додає істерія, розгорнута в Росії по відношенню до ледве не усього українського. Телеканали, газети, політологічна і державна братія – усі майже в єдиний голос ліплять із України ворога.
Закидається не лише минуле, а й майбутнє. Із неабиякою осатанілістю диктор каналу РТР накидався на те, що в Україні не хочуть, щоб російські війська залишалися в Криму. Яке, мовляв, диявольське бажання!
Так приблизно накидалися на чехів і поляків у 1938-39 роках нацисти, звалюючи купи гною на своїх безпомічних сусідів.
Усі знають, чим закінчилася це цькування. Уже невдовзі гітлерівські танки окупували і приєднали привабливі для себе території.
Дайте їм помріяти
Ще раз із такою вражаючою очевидністю демонструє Росія свій ледве не космічний біль від втрати для себе України.
Ще раз не приховує свого піднесення і бажання якось спробувати вгамувати цей біль після президентських виборів. Якими будуть ці спроби?
Демократичний Захід поки що не втручається. Демократичний Захід схоже цілком задоволений тим, як відбуваються українські вибори.
Західні лідери перебувають у деякій солодкому заспокоєнні від того, що бодай одна країна з усього пострадянського господарства спромоглася не піддатися загальній тенденції регіону залишатися в лоні авторитаризму.
На цей спротив тенденції були витрачені усі п’ять останніх років. Це уже саме по собі залишається найбільшим активом країни.
Енергія майданів нікуди не щезла. Вона не віддає країну на поталу жодному з можливих режимів. Україна виробила в собі імунітет по відношенню до авторитаризму.
Це уже зовсім інша історія
У народу завжди залишається вибір не між двома кандидатами, не між двома партіями. Жодна з цих сил теперішньому народові, народженому майданами, майже нічим суттєвим не загрожує.
І кожний із кандидатів, отримавши посаду Президента, матиме з цим із цим чимало мороки. Якщо людей, в принципі, вже не лякає Росія, як те, що може проковтнути країну, то як цих людей може налякати якийсь кандидат!?
Це ще велике питання: хто кого повинен більше боятися – народ Президента, чи навпаки? Життя не закінчилося на жодному з кандидатів.
Дуже скоро пройде тимчасове напруження, створене скоріш за все метушнею політиків, особливо тих, які вже щось втратили.
На зміну знову з’явиться оте безстрашшя, яке вибухнуло наприкінці 2004 року, і котре нікуди відтоді не щезало. В людях прокинувся народ.
Не в сенсі натовпу. А в усвідомленні сили кожного громадянина, який втратив страх. А це вже інша Україна.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
