Любош Палата
Прага – Бандера, Пілсудський, Хорті, Глінка, Бенеш – майже кожний середньоєвропейський народ у 20 столітті має героїв, возвеличення яких викликає в сусідніх країнах сумніви чи навіть мороз по спині.
Степан Бандера (1909 – 1959)У 1927 році, після закінчення гімназії Степан Бандера збирався до Чехії. Хотів навчатись у полабських Подєбрадах у тамтешній Українській Господарській Академії. В найвидатнішому українському емігрантському університеті, заснованому українськими фахівцями, які втекли після поразки Західно-Української Республіки до Масариківської Чехословаччини. Якщо б тоді польське міністерство внутрішніх справ своєю невидачею паспорту не заборонило Бандері від’їзд і навчання в Чехії, могла б біографія Бандери, але й вся українська історія виглядати інакше. В ліберальному чеському середовищі, оточений політично поміркованими представниками української «поставстрійської» інтелігенції, можливо, ніколи не склалася б із Бандери настільки радикальна постать боротьби українців за незалежність. Постать своєю бурхливою долею й думками рівною мірою як темна, так і романтична.
Присвоєння Степану Бандері звання Героя України Президентом Віктором Ющенком, який відходить, розділяє й не може не розділяти як українців, так і навколишні країни. Українців тому, що ця країна має дві відмінні традиції: Схід – російську і радянську, де досі дбають про пам’ятники Леніна, й Захід, який до 1918 року належав Австро-Угорщині, а потім Польщі, де традиції боротьби за українську незалежність символізує саме ім’я Бандери і партизан з Української повстанської армії.
Акція «Вісла» й різня на Волині. Бандера і «бандерівці» були для великої частини громадян Західної України героями завжди. Я сам весною 1990 року, ще за Горбачова і Радянського Союзу, бачив у Львові «бандерівські» збори під їхніми чорно-червоними прапорами.. Так само, як три роки тому я був змушений покладати квіти до пам’ятників радянським червоноармійцям в містечках на сході України, тим радянським воїнам, проти яких воювали «бандерівці» в галицьких лісах ще в 50-х роках.
Кілька років тому, в нинішніх польських Бескидах я їхав на велосипеді поблизу величавого пам’ятника польському генералові Каролю Свєрчевскому, якого вбили українські партизани в березні 1947 року, це вбивство стало приводом до акції «Вісла». В її рамках у Бескидах були випалені села тамтешніх українських бойків і лемків, а їхні жителі (майже 15 тисяч осіб) були вивезені на захід Польщі або до Радянського Союзу. Рештки українських партизанів потім через Словаччину і Мораву тікали на Захід, а чехословацька армія та служба безпеки, вже під радянським командуванням їх переслідувала і стріляла так само жорстоко і безжалісно, немов би то були нацисти. Цьому відповідала і тодішня пропаганда, яка значною мірою дожила до нинішнього дня.
У Польщі «бандерівці» були не тільки ворогами комуністів, але й поляків як народу. Західна Україна до кінця Другої світової війни була національно змішаним тереном, так само як її столиця Львів була головним центром як польської, так і української освіти і культури. В міжвоєнний період, вже в 1936 році поляки засудили Степана Бандеру до страти за участь у терористичних акціях українських націоналістів. Ще більшої шкоди завдало йому те, що під час суду він відмовився розмовляти польською мовою й захищався тільки українською. З тюрми вийшов аж на початку війни і до нападу Радянського Союзу активно співпрацював із нацистами. Коли українські загони, сформовані з його ініціативи, разом із нацистами увійшли до Львова, виголосив Бандера самостійну державу, яка проіснувала лише дванадцять днів. Потім нацисти весь уряд заарештували, Бандеру ув’язнили в концентраційному таборі, а велику частину його родини вбили в Освєнцімі.
В час, коли Бандера перебував у концтаборі Заксенгаузені, в Галичині воювали всі проти всіх. Поляки, українці, нацисти, сов’єти. Найстрашніші речі діялись на Волині, де під час українсько-польської різні загинуло десь 150 тисяч поляків, десятки тисяч українців, сотні чехів, тисячі євреїв. Бандера, якого з цим безжалісним «боєм за землю» поєднують, несе все ж дещо більшу, ніж опосередковану відповідальність. «Волинь» так само, як «акція Вісла» для поляків і українців є трагічним загостренням їхніх відносин, обидва народи його долають подібно тяжко, як чехи і німці «Мюнхен» – окупацію й вигнання. Тому не дивно, що стосовно нагородження Бандери польський президент Лєх Качинскі висловив розчарування.
Едвард Бенеш (1884 – 1948)Бенеш, для німців – злочинець. Такі розчарування ми собі робимо доволі часто. Наші герої з часів, коли створювались наші національні держави, – маршал Йозеф Пілсудський, адмірал Міклош Хорті, священик Андрій Глінка чи міністр закордонних справ, а згодом президент Едвард Бенеш – із багатьох кутів зору, передусім для навколишніх народів, є подібно проблематичними постатями, яким нам вбачається і українець Степан Бандера. Тільки дуже винятково серед цих постатей знайдуться такі майже однозначно позитивні постаті, як Томаш Ґаррік Масарик – хоча, спробуйте поговорити про нього, скажімо, з віденцям або з якимось трохи націоналістично настроєним словаком.
Багато чехів підніме брови, коли в нашому списку проблематичних національних героїв побачить Едварда Бенеша. Та вже тільки його участь у Версальській мирній конференції, його репутація як духовного батька Тріанонського договору, але передусім левова доля участі у вигнанні (а також в убивстві) трьох мільйонів чеських і моравських німців роблять з нього одну з найбільше проблемних постатей середньої Європи 20 століття. Я вже не говорю про Бенешеве «сватання» зі Сталіним, яке досягло вершини 25 лютого 1948 року, коли Бенеш своїм «нічогонеробінням» легалізував комуністичний путч.
Двадцяте століття, яке тільки на своєму кінці принесло незалежність, свободу і демократію всім «національним» країнам у Центрально-Східній Європі, було часом, коли ціною незліченних жертв, несправедливості й, не побоїмося сказати – злочинів, ці країни формувались. У цей час, повний поворотів, трагедій та історичних випадковостей знайдеться тільки дуже мало особистостей, які водночас представляють «національні цінності» й також можуть бути героями. І не тільки для свого народу, але особистостями, які мають авторитет і пошану також серед народів, із якими суперничали, сперечались і воювали.
Західна Європа винесла з Другої світової війни урок, що дорога необмежених національних держав, національних міфів і національних героїв є тупиковою вуличкою європейської історії. Середня й Східна Європа на таке прозріння ще тільки чекає.
Любош Палата, чеський журналіст, політолог, есеїст
Передрук статті з чеської газети «Lidové noviny». (Переклад Оксани Пеленської)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Прага – Бандера, Пілсудський, Хорті, Глінка, Бенеш – майже кожний середньоєвропейський народ у 20 столітті має героїв, возвеличення яких викликає в сусідніх країнах сумніви чи навіть мороз по спині.
Присвоєння Степану Бандері звання Героя України Президентом Віктором Ющенком, який відходить, розділяє й не може не розділяти як українців, так і навколишні країни. Українців тому, що ця країна має дві відмінні традиції: Схід – російську і радянську, де досі дбають про пам’ятники Леніна, й Захід, який до 1918 року належав Австро-Угорщині, а потім Польщі, де традиції боротьби за українську незалежність символізує саме ім’я Бандери і партизан з Української повстанської армії.
Акція «Вісла» й різня на Волині. Бандера і «бандерівці» були для великої частини громадян Західної України героями завжди. Я сам весною 1990 року, ще за Горбачова і Радянського Союзу, бачив у Львові «бандерівські» збори під їхніми чорно-червоними прапорами.. Так само, як три роки тому я був змушений покладати квіти до пам’ятників радянським червоноармійцям в містечках на сході України, тим радянським воїнам, проти яких воювали «бандерівці» в галицьких лісах ще в 50-х роках.
Кілька років тому, в нинішніх польських Бескидах я їхав на велосипеді поблизу величавого пам’ятника польському генералові Каролю Свєрчевскому, якого вбили українські партизани в березні 1947 року, це вбивство стало приводом до акції «Вісла». В її рамках у Бескидах були випалені села тамтешніх українських бойків і лемків, а їхні жителі (майже 15 тисяч осіб) були вивезені на захід Польщі або до Радянського Союзу. Рештки українських партизанів потім через Словаччину і Мораву тікали на Захід, а чехословацька армія та служба безпеки, вже під радянським командуванням їх переслідувала і стріляла так само жорстоко і безжалісно, немов би то були нацисти. Цьому відповідала і тодішня пропаганда, яка значною мірою дожила до нинішнього дня.
У Польщі «бандерівці» були не тільки ворогами комуністів, але й поляків як народу. Західна Україна до кінця Другої світової війни була національно змішаним тереном, так само як її столиця Львів була головним центром як польської, так і української освіти і культури. В міжвоєнний період, вже в 1936 році поляки засудили Степана Бандеру до страти за участь у терористичних акціях українських націоналістів. Ще більшої шкоди завдало йому те, що під час суду він відмовився розмовляти польською мовою й захищався тільки українською. З тюрми вийшов аж на початку війни і до нападу Радянського Союзу активно співпрацював із нацистами. Коли українські загони, сформовані з його ініціативи, разом із нацистами увійшли до Львова, виголосив Бандера самостійну державу, яка проіснувала лише дванадцять днів. Потім нацисти весь уряд заарештували, Бандеру ув’язнили в концентраційному таборі, а велику частину його родини вбили в Освєнцімі.
В час, коли Бандера перебував у концтаборі Заксенгаузені, в Галичині воювали всі проти всіх. Поляки, українці, нацисти, сов’єти. Найстрашніші речі діялись на Волині, де під час українсько-польської різні загинуло десь 150 тисяч поляків, десятки тисяч українців, сотні чехів, тисячі євреїв. Бандера, якого з цим безжалісним «боєм за землю» поєднують, несе все ж дещо більшу, ніж опосередковану відповідальність. «Волинь» так само, як «акція Вісла» для поляків і українців є трагічним загостренням їхніх відносин, обидва народи його долають подібно тяжко, як чехи і німці «Мюнхен» – окупацію й вигнання. Тому не дивно, що стосовно нагородження Бандери польський президент Лєх Качинскі висловив розчарування.
Багато чехів підніме брови, коли в нашому списку проблематичних національних героїв побачить Едварда Бенеша. Та вже тільки його участь у Версальській мирній конференції, його репутація як духовного батька Тріанонського договору, але передусім левова доля участі у вигнанні (а також в убивстві) трьох мільйонів чеських і моравських німців роблять з нього одну з найбільше проблемних постатей середньої Європи 20 століття. Я вже не говорю про Бенешеве «сватання» зі Сталіним, яке досягло вершини 25 лютого 1948 року, коли Бенеш своїм «нічогонеробінням» легалізував комуністичний путч.
Двадцяте століття, яке тільки на своєму кінці принесло незалежність, свободу і демократію всім «національним» країнам у Центрально-Східній Європі, було часом, коли ціною незліченних жертв, несправедливості й, не побоїмося сказати – злочинів, ці країни формувались. У цей час, повний поворотів, трагедій та історичних випадковостей знайдеться тільки дуже мало особистостей, які водночас представляють «національні цінності» й також можуть бути героями. І не тільки для свого народу, але особистостями, які мають авторитет і пошану також серед народів, із якими суперничали, сперечались і воювали.
Західна Європа винесла з Другої світової війни урок, що дорога необмежених національних держав, національних міфів і національних героїв є тупиковою вуличкою європейської історії. Середня й Східна Європа на таке прозріння ще тільки чекає.
Любош Палата, чеський журналіст, політолог, есеїст
Передрук статті з чеської газети «Lidové noviny». (Переклад Оксани Пеленської)
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
