«Переможця президентських виборів в Україні вже визначено: це Росія», – коментує цими днями німецьке інформаційне агентство dpа. Далі в повідомленні зазначається: «Через п’ять років після Помаранчевої революції найперспективнішим кандидатам у Києві, зрозуміло, що без великого сусіда не обійтися». Радіо Свобода звернулося до професора Кельнського університету, експерта з питань Східної Європи Ґергарда Сімона і запитало його, чи погоджується він із такою точкою зору?
– Я б лише частково погодився з цим твердженням. Якщо шукати причини такої ситуації, то можна помітити, що Європейський Союз несе частину відповідальності за те, що Україна знову почала більше розвертатися до Росії. Європейський Союз вперто відмовляється надавати Україні чітку європейську перспективу. Тому не слід дивуватися, що політичні сили в Україні починають тяготіти до Росії.
– Чи є шанс, що Україна все ж таки колись вийде з цього поля тяжіння Росії, що Європейський Союз серйозніше ставитиметься до України, як до держави?
– На мою думку, такий шанс існує. Передусім для самої України тривала орієнтація на Росію є неперспективною справою. Україна у власних інтересах повинна обрати західний шлях розвитку. Зрештою, вона сама, так би мовити, походить зі Сходу, а шлях назад не може бути хорошим майбутнім. Водночас Україна страждає від того, що вона така велика й тяжка. Інтегрувати таку країну Європейському Союзу буде значно складніше, ніж інтегрувати, скажімо, Косово, Хорватію чи Македонію.
– Отже, проблема полягає головним чином у розмірах України?
– Що стосується внутрішньої політики, то ми вже роками спостерігаємо внутрішньополітичну блокаду. Політичні партії та блоки блокують одне одного. Таким чином нема поступу в проведенні важливих реформ і ухваленні необхідних рішень. Під дахом демократії Україна опинилася в стагнації. Всі про це знають. Всі це розуміють. Всі мають прекрасні поради, що треба робити, аби нарешті щось зрушити з місця. Але нічого не відбувається. Головне пояснення в тому, що політичні сили приблизно однаково сильні і ставлять палиці одне одному в колеса. Побоююсь, що результати нинішніх виборів тут особливо нічого не змінять. Єдина надія – це довгостроковий розвиток. За останні 20 років ми вже побачили, що в Україні все відбувається дуже повільно, інколи розвиток йде у зворотному напрямку, аби потім знову піти вперед. Це втомлює, це викликає депресію, як в самій країні, так і закордоном. Але це лише одна причина того, чому в Європі стримано ставляться до надання Україні європейської перспективи. Справа у тому, що з боку суспільств країн Європейського Союзу нема підтримки для такої перспективи для України.
– Але, якщо говорити про Косово чи інші балканські країни, то мабуть населення країн ЄС так само не буде в захваті від їхнього входження до ЄС?
– Це безперечно так. Якби в Німеччині на референдум винесли запитання, чи хочете ви приймати Косово до ЄС, то люди проголосували б проти. Але відносно цих маленьких країн політики ухвалюють рішення, не звертаючи увагу на населення. На Україну, як я вже казав, через її розміри дивляться вже інакше. Сюди слід додати, що деякі політики звертають увагу на обмаль коштів, що не дозволяє інтегрувати Україну, говорять про те, що перш, ніж говорити про подальше розширення, треба реформувати сам ЄС. Так збігається ціла низка факторів, які пояснюють таке рокове коло, в якому опинилася Україна: Україна не отримує європейську перспективу, оскільки сама замало для цього робить, а замало робить вона тому, що не має європейської перспективи від Євросоюзу.
– Досить песимістична оцінка ситуації. Якщо тут нічого не зміниться, чим все це тоді загрожує Україні?
– Ніхто з нас не може передбачити майбутнє. Без терпіння і спокою ми не можемо робити політичних прогнозів. Але варто згадати Польщу: в останні роки там часто були ситуації, які викликали розпач і розчарування в політиків на Заході й особливо в Німеччині. Але Польща завжди знаходила вихід із ситуації. Я виходжу з того, що в Україні буде так само. Адже є також позитивні аспекти. Взяти, наприклад, блокування політичними силами одне одного. В цьому можна розгледіти й доказ того, що діють елементарні механізми демократії: мають місце політичні суперечки, політична боротьба. Можливо всього цього більше, ніж хотілося б, але з упевненістю можна сказати, що Україна не є авторитарною державою. Доти, доки існуватимуть такі суперечки, залишається також надія, що для України залишатиметься відкритим і шлях до демократичного, а значить і західного майбутнього.
– Я б лише частково погодився з цим твердженням. Якщо шукати причини такої ситуації, то можна помітити, що Європейський Союз несе частину відповідальності за те, що Україна знову почала більше розвертатися до Росії. Європейський Союз вперто відмовляється надавати Україні чітку європейську перспективу. Тому не слід дивуватися, що політичні сили в Україні починають тяготіти до Росії.
– Чи є шанс, що Україна все ж таки колись вийде з цього поля тяжіння Росії, що Європейський Союз серйозніше ставитиметься до України, як до держави?
– На мою думку, такий шанс існує. Передусім для самої України тривала орієнтація на Росію є неперспективною справою. Україна у власних інтересах повинна обрати західний шлях розвитку. Зрештою, вона сама, так би мовити, походить зі Сходу, а шлях назад не може бути хорошим майбутнім. Водночас Україна страждає від того, що вона така велика й тяжка. Інтегрувати таку країну Європейському Союзу буде значно складніше, ніж інтегрувати, скажімо, Косово, Хорватію чи Македонію.
– Отже, проблема полягає головним чином у розмірах України?
– Що стосується внутрішньої політики, то ми вже роками спостерігаємо внутрішньополітичну блокаду. Політичні партії та блоки блокують одне одного. Таким чином нема поступу в проведенні важливих реформ і ухваленні необхідних рішень. Під дахом демократії Україна опинилася в стагнації. Всі про це знають. Всі це розуміють. Всі мають прекрасні поради, що треба робити, аби нарешті щось зрушити з місця. Але нічого не відбувається. Головне пояснення в тому, що політичні сили приблизно однаково сильні і ставлять палиці одне одному в колеса. Побоююсь, що результати нинішніх виборів тут особливо нічого не змінять. Єдина надія – це довгостроковий розвиток. За останні 20 років ми вже побачили, що в Україні все відбувається дуже повільно, інколи розвиток йде у зворотному напрямку, аби потім знову піти вперед. Це втомлює, це викликає депресію, як в самій країні, так і закордоном. Але це лише одна причина того, чому в Європі стримано ставляться до надання Україні європейської перспективи. Справа у тому, що з боку суспільств країн Європейського Союзу нема підтримки для такої перспективи для України.
– Але, якщо говорити про Косово чи інші балканські країни, то мабуть населення країн ЄС так само не буде в захваті від їхнього входження до ЄС?
– Це безперечно так. Якби в Німеччині на референдум винесли запитання, чи хочете ви приймати Косово до ЄС, то люди проголосували б проти. Але відносно цих маленьких країн політики ухвалюють рішення, не звертаючи увагу на населення. На Україну, як я вже казав, через її розміри дивляться вже інакше. Сюди слід додати, що деякі політики звертають увагу на обмаль коштів, що не дозволяє інтегрувати Україну, говорять про те, що перш, ніж говорити про подальше розширення, треба реформувати сам ЄС. Так збігається ціла низка факторів, які пояснюють таке рокове коло, в якому опинилася Україна: Україна не отримує європейську перспективу, оскільки сама замало для цього робить, а замало робить вона тому, що не має європейської перспективи від Євросоюзу.
– Досить песимістична оцінка ситуації. Якщо тут нічого не зміниться, чим все це тоді загрожує Україні?
– Ніхто з нас не може передбачити майбутнє. Без терпіння і спокою ми не можемо робити політичних прогнозів. Але варто згадати Польщу: в останні роки там часто були ситуації, які викликали розпач і розчарування в політиків на Заході й особливо в Німеччині. Але Польща завжди знаходила вихід із ситуації. Я виходжу з того, що в Україні буде так само. Адже є також позитивні аспекти. Взяти, наприклад, блокування політичними силами одне одного. В цьому можна розгледіти й доказ того, що діють елементарні механізми демократії: мають місце політичні суперечки, політична боротьба. Можливо всього цього більше, ніж хотілося б, але з упевненістю можна сказати, що Україна не є авторитарною державою. Доти, доки існуватимуть такі суперечки, залишається також надія, що для України залишатиметься відкритим і шлях до демократичного, а значить і західного майбутнього.
