Роман Скрипін: Добрий вечір! У перші дні нового року ми говоримо з дійовою особою 2010 року Марією Бурмакою.
Марія Бурмака: Добрий вечір, привіт усім!
– Це прекрасно, я насправді не знаю, про що говорити, тому що Марію знаю давно, пам’ятаю дуже багато. Якщо почитати численні інтерв’ю з нею, то нібито вже все сказано.
– Ще коли перед тобою сидить блондинка, і ти мене давно знаєш, знаєш про мене якісь моменти, боїшся щось спитати, щоб не образити.
– Я боюся? Я запитаю дуже просту річ на початку! Як воно, життя?
– Нічого собі так. Скажу про минулий 2009 рік. Сподіваюся, що наступний рік буде веселіший, щасливіший, або, як ми говоримо за новорічним столом, бодай такий самий.
2009-ий рік для мене був дуже складний в плані особистому. Це пов’язано з хворобою близької мені людини, з хворобою мами. Фактично, весь рік у мене були такі моменти, коли я думала, що в житті є головне, з чим я йду в 2010 рік, хто є мої справжні друзі, яку музику хочеться писати. Бо життя людини, яка займається творчістю, так чи інакше потім виливається у творчість, впливає на світогляд.
Висновок ще один. Насправді, можна знайти друзів у таких сферах, де ти їх не знаєш чи можеш знайти. Наприклад, в цьому році до невеликої кількості моїх друзів приєдналось кілька лікарів, яких я вважаю людьми божественної професії. Тобто я була свідком того, як робляться операції по 12-15 годин, і прекрасно розумію тепер, що не на шоу-бізнесі та не на політиках насправді тримається життя. Є люди, які займаються своєю професією.
По-третє, мені дуже захотілось писати, чути пісні дуже світлі, про те, що все буде добре. Я стільки років писала пісні пасіонарні…
– Журба, журба була, так?
– Не журба, але пасіонарність якась була. Що почала писати, це наприклад «Новорічні сни», я думаю, вона прозвучить у вашому ефірі. У цій пісні є те, чого хочеться побажати. Це головне – щастя, любов, радість близьких. От такі пісні я пишу. І ще один рік життя пройдений, незважаючи на труднощі.
– Є одна така штука важлива, знакова. От були 2000-ні роки, це коли всі нулики і в кінці цифра. А тепер між нуликами з’явилась одиничка. Десятиріччя нульових минуло, десять років нового тисячоліття.
– Я ніколи в такому ракурсі навіть не дивилась, не задумувалась.
– Це ми не усвідомлюємо, тому що ажіотажу не було. Коли наставав 2000-ий рік чи 2001-ий, тоді всі говорили про міленіум, про нове тисячоліття.
– Уяви собі, який кайф. Ми знаємо, хто такі шістдесятники, ми – сімдесятники, далі пішли вісімдесятники, дев’яностники. А як ми назвемо тих, які на 00 закінчувались?
– Нульовики… Виходить, наш Віктор Ющенко – нульовик, тому що він був обраний у 2004-2005 роках.
– Про політику будемо говорити?
– Насправді не знаю, що я можу сказати, бо я трохи випала з цього процесу. Стала пересічним глядачем, слухачем. В кампанії я участі не беру.
– З Вакарчуком коли хочеш поговорити, від нього йде попередження, що буде говорити лише про мистецтво. Все. Він про політику не хоче говорити зовсім.
– Я про політику ніби також не хочу, але якщо ти мене запитаєш, то що – я встану і піду?
– Ну ми ж не Шуфрич з Луценком, щоб битися…
– На щастя.
– Про політику я запитаю, тому що президентські вибори фактично на носі, і треба робити якийсь вибір. Якщо зараз запитати більшість із тих, хто приходив на Майдан, за кого вони голосуватимуть, у них немає відповіді.
– У мене також немає конкретної і чіткої відповіді на питання, щоб для мене зрозумілої. Відповідь буде, але вона буде з ремарками. Мало того, я не знаю, яка в мене відповідь буде між першим і другим туром. Я близька до того, щоб взагалі не піти, але все ж таки піду, висловлю свій голос, моє рішення напевне буде взагалі нестандартне, але я його зараз не скажу.
– Не йти на виборчу дільницю – це також не вихід. Фактично, тоді ти даруєш голос лідеру перегонів. Якщо ти приходиш на дільницю і не підтримуєш жодного кандидата, то також фактично віддаєш свій голос тому, хто лідирує в рейтингах. І що робити? З’їсти бюлетень на виборчій дільниці?
– Для мене відповідь є дійсно дуже непроста.
– От я прізвище не запитав, але почув якусь відповідь.
– Так само я думаю про те, щоб проголосувати за Юрія Костенка, так само мені імпонує Анатолій Гриценко. Мені імпонують люди не настільки радикальні. В другому турі я напевне буду серйозно думати, яким буде мій вибір. А от в першому турі я спробую бути послідовною. А ти?
– Я уявляю Марійку Бурмаку в кабінці для голосування, яка кусає нервово ручку, а в другому турі ставить галочку навпроти Януковича. І все. Жмуриться, кидає бюлетень і йде.
– Якби ми з тобою зустрілись між першим і другим туром, я б я не відкрутилась від якоїсь відповіді, а зараз є ще люфт.
– Тут питання філософське. Якщо брати по рейтингах Тимошенко, або Янукович, або хтось третій може поламати їхню гру…
– Я тобі чесно скажу: якщо не говорити по рейтингах, є ще момент, може парадоксальний для багатьох. Є дуже багато моментів, з якими я не згодна, навіть засуджую дещо в політиці, яка зараз відбувається, розумію деякі моменти, деякі підводні течії, але… Ми всі говоримо, що друг пізнається в біді. Дуже багато людей вважали, або вважають, що я близька подруга Президента Віктора Ющенка. Це не є так.
– Бо ти співала за нього на Майдані.
– Співало багато людей, але при всьому я не була наближена саме до сім’ї, не була в гостях, взагалі Віктора Андрійовича я бачила один чи два рази. Але раз колись я його назвала своїм другом. Друг пізнається в критичній ситуації. От в критичній ситуації я не буду кидати, оскільки були в нас певні стосунки саме дружні, які виходять за політичний вибір, то тут я вчиню і як друг. В цьому буду послідовна.
– Я не буду поглиблювати зараз. Але 5 років минуло, людині колись дали країну в руки, сказали робити з нею, що хочеш, ліпи. А виходить, як в анекдоті: що не ліпи, все одно мент виходить.
– Ми зараз будемо з тобою дискутувати, врешті я з тобою погоджуюсь, тоді ми розплачемось і підемо звідси.
– Я не прихильник плакати, я кажу, що питання вибору – філософське. Чому? Тому що все одно, за кого вони проголосують, тут же немає того критичного моменту, як у 2004 році.
– Я тобі більше скажу: немає такого моменту, і персонажі, які на політичній арені зараз, вони також інші. І взагалі все розвивається. І коли говорять, що ви от стояли на Майдані… Так, це був такий момент. Якби зараз повернутись у ті часи, я розумію, що все одно була б там.
Але ті люди і та сцена. Там же був не тільки Віктор Ющенко, не тільки Юлія Тимошенко, там ще був Олександр Мороз, Миколу Яновича Азарова я бачила. От моя музика асоціюється з Майданом 2004 року, а там насправді було дуже багато людей.
– Може важливіші не ті, хто був на сцені, а хто просто був на Майдані. От невмируща баба Параска, скажімо. Такий собі помаранчевий фетиш.
– Це не є помаранчевий фетиш. Не розумію, чому в нас таких людей підносять, але можна вважати, що
– Тоді це можна назвати відрижкою Майдану.
– Напевне. Але не можна отак взяти і знехтувати, такій кількості людей плюнути в лице. Дуже багато людей приїжджало. На головне запитання не дали відповідь: люди виходили проти фальсифікацій. Так вони були чи не були? Це мене найбільше ображає!
– Були. І там є певні спекуляції з постановою Верховного Суду, тому що говорять, що він не встановив зловживань.
– Чому не було покараних? В даній ситуації не настільки йшлось про антипатії до конкретної людини, але мені було дуже неприємно, коли в ефірах це переходило на особистості. Це неправильно. Йшлось про фальсифікації і про нав’язану волю. Ну я про себе це так визначала, і що до людей ставляться як до бидла, чий голос нічого не вирішує. Це вивело людей на Майдан. Я впевнена, що такі речі виводять людей на Майдан, а не симпатії до одного лідера і антипатія до іншого. Тому зрадити цих людей я також не можу.
– Зрештою, після того, як країна зробить свій вибір (сподіваюсь, без фальсифікацій), нам в цій країні жити. Як? Я мало уявляють. Як ти говориш, вибір світоглядний. Гриценко, Костенко та Ющенко, як кажеш… Але це певні світоглядні речі, коли ти голосуєш за певного кандидата. Чи не є це внутрішньою еміграцією всередину себе? Тому що виявляється, що більшість в цій країні має зовсім інший світогляд. Уживатись надзвичайно важко.
– Я це відчуваю. Це є причиною моїх деколи депресивних думок про внутрішню еміграцію, про кухонну опозицію, про українство як якусь маргінальну культуру, про справжню культуру як маргінальну культуру. Взагалі подивись, що насправді робиться. Просто не хочеться говорити про песимізм.
Чому я кажу, що цей рік був непростий. Тому що навіть рятівними в цій ситуації є якісь речі, які знаходяться над політикою, над якимсь вибором, навіть вибором шляху.
От бабця мені розповідала, як вони виживали під час Голодомору. Інша бабуся розповідала, як вони пережили війну, які складні були часи. Навіть дивимось ті ж самі фільми, як було прекрасно, поки не почалась війна чи почались репресії. Якщо ти починаєш під цим кутом дивитись на події, то, звичайно, страшно, бо починаєш розуміти, що може бути не просто складно, а можуть бути події досить страшні на нашій території. Як бути, коли про це починаєш думати? Стає страшно, не знаєш, як бути далі.
– Це суто по-українськи виходить. От моя хата скраю, це моє, я це буду берегти. А все решта…
– Ні! Абсолютно! Якщо я говорю про творчість і про пісні, то в мене є шалена можливість такі думки дарувати людям, які це слухають. Тобто дарувати не тільки своїй родині.
– Я розумію. Йдеться про цінності: ось це моє, я за це дбатиму, це берегтиму попри все.
– Апріорі.
– Вийди поділитись думками своїми – ділюся.
– В мене вийде, бо я публічна особа, я беру участь в теле- і радіопроектах, я можу виходити на сцену. Виходячи на сцену і говорячи з людьми, я кажу, що також не знаю, як бути, також не знаю, що робити. Принаймні я намагаюсь любити ближнього, думати про гарні речі, діяти за християнськими принципами.
– Я насправді маю відповідь. Вони приходять і йдуть, а ми все одно лишаємось. От в чому справа.
– Триматись ще разом.
– Якщо подивитись на всю історію, ну був у нас Кравчук, був Кучма, де вони? Вони пішли! А ми ж лишаємось попри все!
– Ще можна здзвонитись з Оксаною Забужко, з Богданом Бенюком, з Іваном Малковичем, поговорити про те, щоб триматись купи. Навіть не для того, щоб своїм існуванням та творчістю нести якусь ідею, але щоб не збожеволіти в цій ситуації, коли таке враження, коли такого поняття як справжня українська культура, воно взагалі… Ну воно може й розвивається, але про це мало хто знає.
– Хочу запитати про професійну діяльність. Чи не здається тобі, що українська культура, навіть естрадна культура, навіть поп – опинилась на маргінесі? Тому що нічого немає, якась бодяга йде в ефір. От вмикаєш радіо, виконавець український співає російською.
Дуже багато є відповідей на це питання. Від глобальних, що може комусь не вигідно навіть економічно, щоб українці усвідомлювали себе як українці, які б мали свою культуру, вважали на потрібне розмовляти своєю мовою і слухати свою музику. Взагалі це комусь не потрібно. І закінчуючи моментом, що в піснях на замовлення звичайно масові пісні будуть замовлятись частіше, рейтинг роблять масові смаки. Комерційні радіостанції йдуть за масовими смаками, що і не дивно.
– Це, знову ж таки, світоглядне питання.
– Так, але у світі це якимсь чином регулюється. Але для чого зараз мені говорити, що от ми повинні зробити те і повинні зробити інше. Я роблю те, що можу зробити сама. Я просто пишу, видаю музику. Це українська музика, записана з гарними музикантами, в гарній студії, сама написала слова і музику, я вже маю певну якусь вагу в українській культурі. Просто роблю те, що можу робити – записувати музику і знімати кліпи. Не вистачить сил, не буде такої одиниці як Марія Бурмака.
– Чубай так само відповідав на це питання. Його як не крути, знаєш, він сидить такий розслаблений, медитує. А що я? Я просто працюю.
– Моя 14-річна донька, яка вміє непогано грати на гітарі (має непогану гітару), вражає своїх друзів знанням груп Paramore, Tokio Hotel, багато знімає з Інтернету, грає добре. Водночас у її репертуарі – пісня «Вона». Я на концерт «Червона рута» навмисне її кликала, щоб донька подивилась, хто ж придумав цю пісню «Вона». Тобто Тарас Чубай придумав культову пісню. Або ще «Ти втретє цього літа зацвітеш» у його виконанні. Він насправді автор музики. Тобто це культова людина. Діти по вулицях в будь-якому регіоні України знають пісню «Вона». Він в принципі вже все зробив. Хай робить ще.
– Якщо дивитись на 2009-ий, на ротації на музичних каналах, радіостанціях, то не знайдеш там ні Чубая, ні Бурмаку, треба це розуміти. Ти там практично не знайдеш україномовної музики. Я не кажу про групу ТІК.
– Все одно записуються пісні, все одно робляться дуже серйозні намагання, відправляються пісні на радіо, і вони звучать. Я не можу скаржитись, що взагалі не чути. Може, не в такому обсязі, як деякі групи, але свою музику я чую, їдучи в машині. Але треба, щоб всі розуміли: якщо мою пісню ви чуєте по радіо, то це титанічна і колосальні праця, і мої особисті фінансові інвестиції. Але як буде далі – незрозуміло.
Є просто люди, які керуються власною антипатією, і це мені доводилось чути. Коли президент одного каналу сказала: «Я нє люблю Марію Бурмаку, просто лічная нєпріязнь».
– У нас одна тільки президент, генеральний продюсер каналу, який продукує фабрику.
– Мені передали ці слова. У мене також є особиста неприязнь до певних людей, я не можу усім подобатись. От і все.
– А тобі подобаються ці всі фабриканти? Якщо вже про президента одного каналу?
– Цю фабрику я не відстежую. А минулій фабриці я віддаю належне. До речі, я віддаю належне Наталії Могилевській, моя дитина дивилась, я за цим стежила, дуже багато було креативу. Там були дуже цікаві моменти, дуже цікаві пісні написані, тобто я не з тих людей, які будуть об… . Може ви це виріжете.
– Чому? Літературне слово.
– Якраз у фабриці у минулому році був задіяний один зі моїх музикантів в групі музикантів, з якими працювала Наталія Могилевська. Він проводив туди мою дитину. Я можу сказати, що там постановка шоу була на високому рівні.
– Для людей, які в такий метод намагаються стати зірками, це певний ексгібіціонізм. Єдине, чого я зараз не бачу в людях, які виходять на сцену, вони не усвідомлюють, що цей ексгібіціонізм призводить до тяжких моральних наслідків. Людина роздягається в моральному плані (я не кажу, фізично, бо фізично вони й так роздягаються, бо треба, щоб голоси віддали). Але після того, як увага зникає до цієї людини (яка морально роздягнулась), вона опиняється на самоті з собою голим абсолютно.
– Не можна 3-річній дитині дати генеральські пагони. На все потрібен бути шлях, і все має бути закономірно. Якщо ти вже працюєш у шоу-бізнесі, ти маєш розуміти, що для того, щоб рухатись далі, це пр
Чому нежиттєздатні багато проектів? Тому що витрачаються дуже великі гроші, а без грошей в цьому ніяк не можна, бо запис, відео-кліпи, зйомки – це все великі гроші. Але якщо витрачаються гроші тата-друга, то людина не відчуває їхньої ціни, вона не створює продукт, який потім захочуть купити з різних міркувань.
– Це називається досвід, плюс внутрішній стрижень.
– А міркування можуть бути різні… Не обов’язково це товар, який можна купити. Людина може хотіти просто мати це враження, вона послухала твою пісню, і в неї якісь відбувались в житті особистому події, вона просто хоче це мати. Так, я, наприклад, купую диск Стінга. Може з таких самих міркувань хтось купує мій диск. І куди вкладена дуже велика робота, переживання, душевні страждання, написання музики, текстів.
Я не хочу засуджувати нікого, видовище цікаве. Але дійсно, люди, які погоджуються брати там участь, їм по 20 років, навіть менше. Треба, щоб їхні батьки розуміли, що потім діти потребуватимуть дуже серйозної їхньої психологічної підтримки. Батьки повинні бути готові надати таку підтримку.
– Маріє, чому в 2009 році не видно було кліпу виробництва Марії Бурмаки?
– Шкода, що ти не бачив. Була пісня «Не забувається любов», досить гарна була ротація на каналі М1, був досить гарний кліп, відзнятий на початку вересня.
– А твоя музична візитка яка?
– Абсолютно по-різному. Є пісня «Ми йдемо», «Сонцем, небом, дощем», «Не бійся жити», свого часу була в мене пісня «Лишається надія».
– Хотів про неї згадати, я її також добре пам’ятаю.
– Є ще «Чорні черешні», мабуть багато хто пам’ятає цю пісню.
– Здається, це улюблена пісня Віктора Ющенка.
– Справді? Приємна для мене новина. Але я не знаю, що саме є візиткою. Швидше всього, оскільки мене часто кличуть на політичні розмовні програми, то напевне «Ми йдемо». Пасіонарність цієї пісні поки нічого не перебило. Хоча на концерті коли співаю «Сонцем, небом, дощем», зі мною співають практично всі. І ще пісня «Я можу розбити скло», як це не дивно.
– Чи не виникало бажання, окрім написання музики і співу, взяти і вплинути на хід подій? Пояснюю. Напередодні ми робили опитування про Ніну Матвієнко, чи могла б вона стати президентом. І 30% людей відповіли, що може. Варіант «хай співає» обрали 68% респондентів. Чи ти хотіла б очолити якийсь процес? Стати народним депутатом, президентом? Рівень довіри ж значно більший, ніж до тих, кого ми слухаємо на різних шоу.
– Я скажу, що й так вплинула і впливаю на хід подій. Своєю позицією, музикою, своєю участю у певних подіях, навіть тим, що зараз ми говоримо. По-перше, слово – це зброя. По-друге, я маю велику аудиторію, маю багато концертів, деколи впливати на серця, на душі, на відчуття – це сильніше, ніж впливати розмовою, будучи народним депутатом незрозумілої зовнішності і позиції. Тому я вважаю, що я впливала і впливаю.
А з приводу стати лідером якогось руху. По-перше, це не моє. По-друге, мене ніхто не запрошував. По-третє, я це собі слабо уявляю. Я маю владу значно більшу. Коли ти виходиш на сцену, перед тобою є велика аудиторія. Або невелика, як нещодавно у мене був акустичний концерт в Детройті. Там більше цінується, коли людина з гітарою тримає зал 2 години.
– Діаспора – це взагалі специфічна публіка.
– Специфічна. Але молодь діаспори, яка вже не знає української мови, вони приводили своїх американських друзів, і будучи незадовго до того на концерті Eric Clapton, вони пишалися тим, що в них є музикант, який може так само провести український концерт. Це не люди того покоління, яке уявляє, ніби в Україні всі ходять у вишиванках. Це зовсім інша публіка.
Коли ти співаєш гарний звук і береш паузу, разом з тобою паузу беруть музиканти, і ти відчуваєш, що разом з тобою затримує повітря зал – 400, тисяча, десять тисяч людей – це влада значно більша, аніж щось говорити, а потім не виконувати обіцянки і розуміти, що тебе не поважають. Тому я вважаю, що впливаю на хід процесу, на людей, на їхню думку. Не знаю, чого ще хотіти більшого.
– Ти казала, що знайома з Могилевською. Вона зараз співає за Юлію Тимошенко, в 2004 вона співала за Януковича. Цей співучий колгосп, як його називають, він мандрує Україною з програмою «З Україною в серці». Чи було спілкування з артистами, які беруть участь у всьому цьому?
– Я якось не спілкувалась з артистами, які беруть участь у цьому всьому. Але я ніколи не буду ні звинувачувати, ні давати оцінки іншим артистам, і не робила цього в 2004 році. Я вважаю, якщо я беру участь (чи не беру), в мене є розуміння, чому. Якщо в іншому руслі бере участь Наталія Могилевська, Тіна Кароль, Олег Скрипка, це їхня особиста позиція, і моя повага до них як до музикантів не міняється.
– Я хотів запитати про їхню мотивацію. Що їх змусило зібратися докупи, таких різних?
– Ти ж знаєш, що цей тур ще називають «З баблом у серці». Я ніколи не повірю, що музиканти співають без гонорарів. Тому я не кажу, що це так є, але мені в це повірити складно.
– Наприкінці 2009 року НТКУ встигла оголосити учасника на Євробачення-2010, що відбудеться у травні у столиці Норвегії Осло.
– І хто це? Я ще не знаю.
– Це Василь Лазарович.
– Ну досить імпозантний молодий чоловік, який співає оперним голосом, схожий трохи на гонщика Мочанова (мого друга). Власне кажучи, голос у нього гарний, напевне він гарно представить Україну на цьому конкурсі. Я його знаю, тому що ми перетинались на концертах. Він дуже приємний хлопець, у нього дуже гарний баритон, баритональний бас. Може саме такий харизматичний тестостероновий бас саме і полонить Європу. Хтозна.
– Скажімо, від Мальти щороку виступає та ж сама жінка з оперним голосом, і нічого.
– І, врешті ж, дотисне всіх! Ну з якихось причин це буде Лазарович, і я буду вболівати за Україну. Тому що для всіх інших від України, після Руслани, невдало якось складались карти і обставини. Може саме от Василь Лазарович якраз і він.
– Тому що Руслана – це був 2004 рік. Це був порив всієї країни кудись вперед прорватись. Не дивно, що так склалось. Що ж, будемо ставити крапку?
– Я хочу всім побажати на Новий рік, щоб було світло, тепло, щоб було кохання. Ти не знаєш, хто тобі зустрінеться, що тобі принесе цей рік, але хай любов тебе розбудить ніжно, як дитячий сміх.
