60 років української історії «нанизані» на долі людей із однієї родини. Вони не завжди знають один одного, і кожен з них бачить історію власної сім’ї, а відтак й історію країни, по-своєму. Кожен «викопує» з глибин пам’яті і з виру подій власні спогади, «свої факти» і «свою історію» про те, як «все було». Це нагадує гру у «сховані секрети». Бавилися у неї найчастіше дівчатка: записували свої секрети й закопували їх у землю, а потім віднаходили ті схованки й оцінювали, що ж зробив час з їхніми секретами.
Ми маємо лише переказану історію
Оксана Забужко вважає, що «східноєвропейська дівоча» гра у «секрети» стала відображенням змін у поведінці людей, викликаних приходом більшовиків. Так, зокрема, жінки були змушені ховати у землю ікони та інші дорогоцінні родинні реліквії, щоб уберегти їх від вандалізму нової влади. Забужко зауважила, що не претендує на нове теоретичне пояснення тих змін, що відбулися у свідомості людей під тиском терору, однак наголосила, що «ми усі досі лише відшукуємо наші сховані секрети, тому що реальної історії не маємо».
«Та історія, якій можна довіряти, – це те, що бабуся розповіла, дідусь розповів... Це родинні перекази. А в багатьох випадках боялися розповідати й говорили недомовками. Ми як нація не маємо досі єдиного зв’язного національного наративу», – переконана Забужко.
Ми досі живемо в УРСР
Втрачену, неповну або спотворену історію відтворюють у романі Оксани Забужко наші сучасники. Відшукуючи власні секрети, вона та інші герої відкривають або навіть виписують історію ширшу. Оксана Забужко думає, що сам цей процес зараз і відбувається, бо більшого Україна ще не зробила.
«Я глибоко переконана, ми досі продовжуємо жити в УРСР, тільки зі зміненими прапором та гербом. Розчистки усіх тих «авгієвих конюшень», які нам залишила у спадок радянська доба української історії, у нас, по суті, й не відбулося. Не було люстрації. Ну, хіба що трошки, часами, доривчо», – заявила письменниця.
Оксана Забужко працювала над романом з 2002-го року. Зустрічалася з багатьма людьми, досліджувала багато джерел, зокрема й архівних матеріалів. Працювала в архіві СБУ. За її словами, найбільше часу витратила на написання тієї частини роману, що стосується УПА. Хоча «мій роман не про УПА, він про любов!» – каже письменниця. І додає: «про любов та гідність».
Ми маємо лише переказану історію
Оксана Забужко вважає, що «східноєвропейська дівоча» гра у «секрети» стала відображенням змін у поведінці людей, викликаних приходом більшовиків. Так, зокрема, жінки були змушені ховати у землю ікони та інші дорогоцінні родинні реліквії, щоб уберегти їх від вандалізму нової влади. Забужко зауважила, що не претендує на нове теоретичне пояснення тих змін, що відбулися у свідомості людей під тиском терору, однак наголосила, що «ми усі досі лише відшукуємо наші сховані секрети, тому що реальної історії не маємо».
«Та історія, якій можна довіряти, – це те, що бабуся розповіла, дідусь розповів... Це родинні перекази. А в багатьох випадках боялися розповідати й говорили недомовками. Ми як нація не маємо досі єдиного зв’язного національного наративу», – переконана Забужко.
Ми досі живемо в УРСР
Втрачену, неповну або спотворену історію відтворюють у романі Оксани Забужко наші сучасники. Відшукуючи власні секрети, вона та інші герої відкривають або навіть виписують історію ширшу. Оксана Забужко думає, що сам цей процес зараз і відбувається, бо більшого Україна ще не зробила.
«Я глибоко переконана, ми досі продовжуємо жити в УРСР, тільки зі зміненими прапором та гербом. Розчистки усіх тих «авгієвих конюшень», які нам залишила у спадок радянська доба української історії, у нас, по суті, й не відбулося. Не було люстрації. Ну, хіба що трошки, часами, доривчо», – заявила письменниця.
Оксана Забужко працювала над романом з 2002-го року. Зустрічалася з багатьма людьми, досліджувала багато джерел, зокрема й архівних матеріалів. Працювала в архіві СБУ. За її словами, найбільше часу витратила на написання тієї частини роману, що стосується УПА. Хоча «мій роман не про УПА, він про любов!» – каже письменниця. І додає: «про любов та гідність».
