І це вже щось та значить. Згадаймо: Україна першою на пострадянському просторі провела конституційну процедуру зміни голови держави. Україна так само першою не допустила використання інструментів суттєвої «кореляції» підсумків голосування на виборах президента (вслід за Грузією, яка зробила те саме щодо парламентських виборів).
І тепер – беручи приклад із держав Балтії – Україна підходить до остаточної легітимації змін владних еліт (хоча, звісно, нерідко вони значно більше нагадують псевдо- чи квазіеліти) через інституційні механізми – через загальні вибори.
Та що там – якою б недосконалою українська електоральна демократія не була, проте вона вже протрималася аж на чотири роки довше, ніж, скажімо, у Ваймарській республіці у 1920–30-ті роки…
І це можна було б занести до не надто великого поки що списку безумовних здобутків модерної України, якби не декілька «але».
Досвід, який треба здобути
Навіть у разі, якщо не звертати увагу на користь аргументів прихильників авторитарної модернізації у постколоніальній країні (а таких останнім часом серед інтелектуалів більшає), то проблем з отими капосними «але» вистачає.
І першою тут є банальна «проблемка» – а що робити, коли цілком законно й демократично перемагатиме кандидат на Президента, який словом і ділом уже довів свою неприхильність до вартостей демократії?
Видається, тут немає жодної трагедії, проте тільки за належної здатності структур громадянського суспільства та прогресивних політичних сил мобілізуватися і вести тривалі «позиційні бої». Власне, це був би справжній подарунок прихильникам української модернізації та європеїзації – відвертий опонент цивілізованих політичних норм у президентському кріслі.
Бо ж сьогодні надворі не 1933 рік, коли прихильники Адольфа Гітлера вміло використали демократичні інституції для ліквідації в Німеччині демократії. Згадаймо, як безупинно лихоманило режим Леоніда Кучми в останні роки його існування, як цей режим своїми спробами репресій перетворював людей на опозиціонерів, і одразу на радикальних, а не на поміркованих.
Іншими словами, будь-який Президент України – відвертий супротивник демократії відразу поставить під сумнів легітимність свого статусу в очах і більшості загалу, і фінансово-політичної еліти. Бо ж сьогодні більшість українських експортних ринків – це держави демократичного світу.
Друге «але» пов’язане з першим: а що робити, коли внаслідок домовленостей промислово-фінансових кіл та політичних еліт на чолі держави несподівано для виборців (скажімо, внаслідок раптового вибуття сильної кандидатури) опиниться раптом Президент, вочевидь неспроможний бути ефективним лідером і проводити модернізацію держави?
Видається, що – як і в першому випадку – суспільство здатне адекватно відповісти на такий виклик і тими чи іншими цілком легальними способами пришвидшити зміни на чолі владної піраміди. Адже є, крім усього іншого, й інститут дострокових виборів голови держави, й інститут імпічменту Президента…
Взагалі, громадянам слід самим набути всебічний досвід політичного життя; для цього 20 останніх років, коли були відновлені загальні вибори, малувато. Вчитися на чужих помилках вміє, на жаль, тільки меншість; більшість добре, якщо здатна швидко вчитися на помилках власних…
Безперспективні перспективи
Не будемо детально розбирати ще одну проблему – можливість ствердження в результаті виборів того чи іншого варіанту маріонеткового режиму, цілком чи частково залежного від колишньої метрополії.
Варто лише зауважити, що на початку ХХІ століття нація мусить абсолютно не поважати себе, щоб допустити реалізацію такого сценарію, тим більше, що об’єктивно нічого особливо привабливого для пересічного українця за умов відсутності надвисоких цін на нафту і газ ця метрополія собою не становить.
А от два інших «але» вагоміші й історично небезпечніші для долі української демократії, ніж попередні.
По-перше, за досить-таки екстремальних обставин нинішньої кампанії – у сенсі кількості вихлюпнутого на опонентів бруду – не виключеною є майже повна дискредитація (чи самодискредитація?) політичних сил, які звуть себе демократичними і проєвропейськими.
Така самодискредитація може йти (і вже йде) паралельно з самодискредитацією кланово-олігархічних політичних утворень, наслідком чого є очевидний уже сьогодні занепад української партійної системи. А тим часом нічого іншого, крім партій та блоків партій як механізмів поточного політичного життя та інструментів вираження волі громадян на виборах людство не створило.
Тому цілком реальною видається перспектива появи ближчим часом, із одного боку, привабливих для масового виборця нових партій-фантомів, які зачаровуватимуть людей своїми нестандартними піар-ходами, за якими не стоятиме нічого реального, а з іншого боку – суто популістських партійних проектів, лідери яких будуть їздити не на «майбахах» чи «мерседесах», а на «тавріях» чи «шкодах», ходитимуть у стоптаних черевиках, купуватимуть товари у звичайних крамницях – і при тому керуватимуться передусім шаленим власним гонором та бажанням відчути насолоду від керування країною…
Годі й казати, що ствердження подібних типів «нових» політичних сил та політиків на всеукраїнській арені тягнутиме за собою небезпечні речі для країни, хоча й не загрожуватиме безпосередньо формально-інституційним механізмам політичної демократії – навпаки, використовуватиме їх щосили.
По-друге, цілком реальна й інша українська перспектива за умов падіння довіри практично до всіх політиків та політичних сил (узагалі, лейтмотив нинішньої виборчої кампанії – це знаходження «меншого зла», за яке й слід буде, зціпивши зуби, проголосувати). Ця перспектива полягає у зменшенні активності виборців та структур громадянського суспільства, у переключенні інтересів пересічних українців на приватну сферу та на захист своїх прав на мікрорівні (сім’я, друзі, мешканці будинку, жителі села чи селища тощо).
Тим реальнішою така перспектива може стати у разі, якщо їй цілком свідомо «допоможуть» реалізуватися певні фінансово-політичні кола, для яких украй невигідна раціональна й організована активність великих мас громадян. А от якщо на дільниці для голосування приходитиме 20–30 відсотків виборців, переважно старшого віку, а найактивніші економічно групи населення ігноруватимуть електоральні інститути, то керувати процесами ротації чи стабілізації еліт можна буде значно ефективніше. І, ясна річ, не в інтересах абсолютної більшості українських громадян. Одне слово, номінально збережуться всі ті інституції легітимації влади, які так важко були створені впродовж останніх 20 років – а водночас вони залишаться порожніми, формою без змісту.
Власне, щось подібне вже було випробуване у Києві на дострокових виборах місцевої влади у травні 2007 року. Тоді для переобрання нинішнього мера та його команди вистачило близько 20 відсотків усіх киян, що мали право голосу. Ясна річ, такий результат не впав із неба – до нього призвела і розпорошеність зусиль супротивників команди мера, і напружена робота цієї команди задля різкого посилення виборчого абсентеїзму, тобто масової неучасті (особливо молоді) у підготовці до виборів і в голосуванні.
Звісно, цим список «але», які супроводжують кожний здобуток українського політичного життя, не вичерпується. Проте слід при цьому пам’ятати, що всі ці «але», їхня реалізація – це наслідок дій (або бездіяльності) самих громадян.
І тепер – беручи приклад із держав Балтії – Україна підходить до остаточної легітимації змін владних еліт (хоча, звісно, нерідко вони значно більше нагадують псевдо- чи квазіеліти) через інституційні механізми – через загальні вибори.
Та що там – якою б недосконалою українська електоральна демократія не була, проте вона вже протрималася аж на чотири роки довше, ніж, скажімо, у Ваймарській республіці у 1920–30-ті роки…
І це можна було б занести до не надто великого поки що списку безумовних здобутків модерної України, якби не декілька «але».
Досвід, який треба здобути
Навіть у разі, якщо не звертати увагу на користь аргументів прихильників авторитарної модернізації у постколоніальній країні (а таких останнім часом серед інтелектуалів більшає), то проблем з отими капосними «але» вистачає.
І першою тут є банальна «проблемка» – а що робити, коли цілком законно й демократично перемагатиме кандидат на Президента, який словом і ділом уже довів свою неприхильність до вартостей демократії?
Видається, тут немає жодної трагедії, проте тільки за належної здатності структур громадянського суспільства та прогресивних політичних сил мобілізуватися і вести тривалі «позиційні бої». Власне, це був би справжній подарунок прихильникам української модернізації та європеїзації – відвертий опонент цивілізованих політичних норм у президентському кріслі.
Бо ж сьогодні надворі не 1933 рік, коли прихильники Адольфа Гітлера вміло використали демократичні інституції для ліквідації в Німеччині демократії. Згадаймо, як безупинно лихоманило режим Леоніда Кучми в останні роки його існування, як цей режим своїми спробами репресій перетворював людей на опозиціонерів, і одразу на радикальних, а не на поміркованих.
Іншими словами, будь-який Президент України – відвертий супротивник демократії відразу поставить під сумнів легітимність свого статусу в очах і більшості загалу, і фінансово-політичної еліти. Бо ж сьогодні більшість українських експортних ринків – це держави демократичного світу.
Друге «але» пов’язане з першим: а що робити, коли внаслідок домовленостей промислово-фінансових кіл та політичних еліт на чолі держави несподівано для виборців (скажімо, внаслідок раптового вибуття сильної кандидатури) опиниться раптом Президент, вочевидь неспроможний бути ефективним лідером і проводити модернізацію держави?
Видається, що – як і в першому випадку – суспільство здатне адекватно відповісти на такий виклик і тими чи іншими цілком легальними способами пришвидшити зміни на чолі владної піраміди. Адже є, крім усього іншого, й інститут дострокових виборів голови держави, й інститут імпічменту Президента…
Взагалі, громадянам слід самим набути всебічний досвід політичного життя; для цього 20 останніх років, коли були відновлені загальні вибори, малувато. Вчитися на чужих помилках вміє, на жаль, тільки меншість; більшість добре, якщо здатна швидко вчитися на помилках власних…
Безперспективні перспективи
Не будемо детально розбирати ще одну проблему – можливість ствердження в результаті виборів того чи іншого варіанту маріонеткового режиму, цілком чи частково залежного від колишньої метрополії.
Варто лише зауважити, що на початку ХХІ століття нація мусить абсолютно не поважати себе, щоб допустити реалізацію такого сценарію, тим більше, що об’єктивно нічого особливо привабливого для пересічного українця за умов відсутності надвисоких цін на нафту і газ ця метрополія собою не становить.
А от два інших «але» вагоміші й історично небезпечніші для долі української демократії, ніж попередні.
По-перше, за досить-таки екстремальних обставин нинішньої кампанії – у сенсі кількості вихлюпнутого на опонентів бруду – не виключеною є майже повна дискредитація (чи самодискредитація?) політичних сил, які звуть себе демократичними і проєвропейськими.
Така самодискредитація може йти (і вже йде) паралельно з самодискредитацією кланово-олігархічних політичних утворень, наслідком чого є очевидний уже сьогодні занепад української партійної системи. А тим часом нічого іншого, крім партій та блоків партій як механізмів поточного політичного життя та інструментів вираження волі громадян на виборах людство не створило.
Тому цілком реальною видається перспектива появи ближчим часом, із одного боку, привабливих для масового виборця нових партій-фантомів, які зачаровуватимуть людей своїми нестандартними піар-ходами, за якими не стоятиме нічого реального, а з іншого боку – суто популістських партійних проектів, лідери яких будуть їздити не на «майбахах» чи «мерседесах», а на «тавріях» чи «шкодах», ходитимуть у стоптаних черевиках, купуватимуть товари у звичайних крамницях – і при тому керуватимуться передусім шаленим власним гонором та бажанням відчути насолоду від керування країною…
Годі й казати, що ствердження подібних типів «нових» політичних сил та політиків на всеукраїнській арені тягнутиме за собою небезпечні речі для країни, хоча й не загрожуватиме безпосередньо формально-інституційним механізмам політичної демократії – навпаки, використовуватиме їх щосили.
По-друге, цілком реальна й інша українська перспектива за умов падіння довіри практично до всіх політиків та політичних сил (узагалі, лейтмотив нинішньої виборчої кампанії – це знаходження «меншого зла», за яке й слід буде, зціпивши зуби, проголосувати). Ця перспектива полягає у зменшенні активності виборців та структур громадянського суспільства, у переключенні інтересів пересічних українців на приватну сферу та на захист своїх прав на мікрорівні (сім’я, друзі, мешканці будинку, жителі села чи селища тощо).
Тим реальнішою така перспектива може стати у разі, якщо їй цілком свідомо «допоможуть» реалізуватися певні фінансово-політичні кола, для яких украй невигідна раціональна й організована активність великих мас громадян. А от якщо на дільниці для голосування приходитиме 20–30 відсотків виборців, переважно старшого віку, а найактивніші економічно групи населення ігноруватимуть електоральні інститути, то керувати процесами ротації чи стабілізації еліт можна буде значно ефективніше. І, ясна річ, не в інтересах абсолютної більшості українських громадян. Одне слово, номінально збережуться всі ті інституції легітимації влади, які так важко були створені впродовж останніх 20 років – а водночас вони залишаться порожніми, формою без змісту.
Власне, щось подібне вже було випробуване у Києві на дострокових виборах місцевої влади у травні 2007 року. Тоді для переобрання нинішнього мера та його команди вистачило близько 20 відсотків усіх киян, що мали право голосу. Ясна річ, такий результат не впав із неба – до нього призвела і розпорошеність зусиль супротивників команди мера, і напружена робота цієї команди задля різкого посилення виборчого абсентеїзму, тобто масової неучасті (особливо молоді) у підготовці до виборів і в голосуванні.
Звісно, цим список «але», які супроводжують кожний здобуток українського політичного життя, не вичерпується. Проте слід при цьому пам’ятати, що всі ці «але», їхня реалізація – це наслідок дій (або бездіяльності) самих громадян.
