Заяви та програмні сентенції основних нинішніх претендентів на президентську посаду вже дозволяють сформулювати досить чіткі зовнішньополітичні моделі, які пропонуються Україні для реалізації після виборів. Що вже зараз зрозуміло – НАТО відходить на другий план, а найбільш популярною стає теза про загальноєвропейську систему безпеки та формування нових відносин із Росією.
Віктор Янукович ґрунтує свою концепцію міжнародної безпеки на ідеї російського президента Дмитра Медведєва про «нову архітектуру загальноєвропейської безпеки». Він зазначає, що у відносинах із ЄС Україні потрібно будувати прагматичну політику, а у сфері безпеки створити систему європейської колективної безпеки, до якої б приєднались і Україна, і Росія, і НАТО. «Ця реконструкція у перспективі може мати назву Європейська система колективної безпеки. Чому я роблю наголос на Росії? Тому що без Росії неможливо збудувати систему колективної безпеки на європейському континенті», – зауважує Віктор Янукович. Але й без пояснень зрозуміло, що його парадигма залишається незмінною – бути у фарватері російської політики, підтримувати ідеї російського керівництва і на цьому будувати зовнішню і безпекову політику України.
Юлія Тимошенко робить ставку на розвиток Європейської політики безпеки та оборони, яка реалізується в рамках ЄС, із одночасним поглибленням відносин із Росією. «Зближення з Європою дозволить швидше вийти з кризи», – вказує Юлія Володимирівна. «Україна буде прагнути до Європи і будувати партнерські, взаємовигідні та дружні стосунки з Росією. Для цього необхідно зняти всі дратівливі питання між двома країнами та узгоджувати свої національні інтереси з інтересами партнера», – запевнила вона. Позиція зрозуміла, але все ж, чи вдасться обійтися лише двома векторами безпекової політики: Європа – Росія. Чи США вже не впливають на ситуацію в Євразії?
Сергій Тігіпко якраз спробував піти далі й запропонував Україні працювати у сфері безпеки з усіма: Європа, США, НАТО, Росія. Він виклав свою позицію, коментуючи рішення США відмовитись від розміщення елементів ПРО у Польщі та Чехії. «Об’єднання чи хоча б координація систем протиракетної оборони НАТО, Росії та США може стати важливим етапом створення загальноєвропейської системи безпеки», – сказав Сергій Тігіпко. Він зазначає, що Україна повинна бути зацікавлена у створенні такої системи. «Участь Росії та України у загальноєвропейській системі безпеки зробить її стійкою та життєздатною», – каже він. Звичайно, ідея добра, але чи захоче ще хтось, окрім України, її реалізовувати? Адже, як відомо, політикою правлять інтереси, а спрямувати в одне русло інтереси всіх глобальних гравців – це, на жаль поки що утопія.
Арсеній Яценюк, на відміну від цих, переважно знайомих конструкцій, висунув низку сміливих, я б сказав, новаторських ідей. По-перше, це ідея, «Великої Європи», до якої він включив усіх, від Атлантики до Владивостока. По-друге – це необхідність інтеграції України не до ЄС, а до «Великої Європи». За його словами, саме ЄС «закріпив розділення Європи на Західну та Східну». Більш того, Арсеній Яценюк стверджує, що Україна повинна перетворитись на одного з ініціаторів створення нового світового центру впливу – «Великої Європи». «Для динамічного розвитку та для формування нового світового центру у посткризовому світі, ми зобов’язані сформувати новий проект «Великої Європи». І Київ може бути тут одним з ініціаторів», – звапевняє Арсеній Яценюк. Єдине, що повинно збити оптимістичний запал пана Яценюка – Після набуття чинності Лісабонського договору, здається, що ЄС не погодиться на добровільну здачу своїх досягнень. А лише з новим ентузіазмом забариться будувати нові бар’єри в Європі.
Україна знову спізнилась
Відверто кажучи, всі вказані кандидати на посаду Президента України висунули достатньо цікаві ідеї. Так, вони страждають від політичного макіяжу, від електорального вітру. Але, все ж таки, це вже інший рівень дискусії, на відміну від «НАТО – ТАК, НАТО – НЕ ТАК». Хоча, звичайно, більш глибокий погляд говорить, що знову українці готуються до подій, які вже не відбудуться. Насправді, нинішні кандидати забули про одну деталь. Як подивляться на чудові геополітичні моделі загальної безпеки, іноді з Києвом у центрі, основні гравці на міжнародній арені? Адже, якщо навіть Україна вирішить об’єднати Європу, або створити «СуперНАТО» з Росією на чолі, або стати «центром світу», не має гарантії, що ці ідеї взагалі хтось захоче слухати.
Між тим, глобальна економічні криза, а разом з нею і об’єктивні геополітичні процеси, ведуть до повної зміни існуючого світового порядку. Вже впевнено можна стверджувати – цивілізація вже не повернеться до моделі однополярного світу. На порозі – глобальне переформатування «полюсів сили» та «центрів впливу». Всі існуючі міжнародні організації, створені ще в роки «холодної війни», переживають концептуальну кризу. ООН застигла у стані перманентного очікування реформування. Неефективність роботи ООН у сучасних умовах проявилась під час конфліктів у Косово та Грузії. Не знайшла ООН відповіді на питання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Так само, знаходяться в концептуальних пошуках й інші універсальні та регіональні організації у сфері безпеки – НАТО, ЄС, ОБСЕ, ОДКБ, ГУАМ.
Можна казати, що питання подальшого існування теперішньої системи європейської безпеки та міжнародних відносин загостриться ще більше. Після метаморфоз зовнішньої політики США щодо ПРО, «перезавантаження» відносин США – Росія, а також бажання США перейти на паритетність у відносинах із Європою, світовий порядок приречений на зміни. Та чи у конструктивному напрямку?
Як уже багато разів траплялось у світовій історії, коли відходить глобальний лідер, на його місце намагаються заскочити нові гравці. Головними локомотивами розвитку подій стають «амбітні новачки» чи «ображені реваншисти». У Європі зараз Франція та Німеччина намагаються збудувати власну політику на континенті з максимальним витісненням США. На цьому фоні, знову постає «російське питання». Росія вирішила у черговий раз «спіймати свій унікальний історичний шанс». А це значить, що попереду низка цікавих та не прогнозованих подій.
Одне можна сказати з упевненістю – розмовляти на міжнародній арені зараз будуть лише з сильними та самоорганізованими країнами. А з непрогнозованими, слабкими та розрізненими будуть поводитись за законами «кризового часу» – тобто жорстко. Тому, треба чітко собі уявити, що Україна зараз знаходиться на порозі нового сприйняття її на міжнародній арені. І нинішні кандидати на посаду глави української держави, повторюючи старі пісні про систему загальноєвропейської безпеки, більше сподіваються на милість Європи та Росії, аніж на власні сили, котрі можуть з’явитись лише через проведення реальних економічних, соціальних та оборонних реформ. Для України зараз не існує простого рішення у сфері безпеки. Танці довкола Росії, Європи, НАТО, нейтралітету, позаблоковості вже не можуть допомогти українській державі. Головне питання на сьогодні: чи зможе українська політична еліта усвідомити нагальну необхідність тотальної внутрішньої модернізації, в тому числі, і в оборонній сфері? Тільки відчувши внутрішню впевненість, українці зможуть продемонструвати свою силу та вагу на міжнародній арені. Але, чи існує кандидат на посаду Президента, який це розуміє?
(Прага – Київ)
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Віктор Янукович ґрунтує свою концепцію міжнародної безпеки на ідеї російського президента Дмитра Медведєва про «нову архітектуру загальноєвропейської безпеки». Він зазначає, що у відносинах із ЄС Україні потрібно будувати прагматичну політику, а у сфері безпеки створити систему європейської колективної безпеки, до якої б приєднались і Україна, і Росія, і НАТО. «Ця реконструкція у перспективі може мати назву Європейська система колективної безпеки. Чому я роблю наголос на Росії? Тому що без Росії неможливо збудувати систему колективної безпеки на європейському континенті», – зауважує Віктор Янукович. Але й без пояснень зрозуміло, що його парадигма залишається незмінною – бути у фарватері російської політики, підтримувати ідеї російського керівництва і на цьому будувати зовнішню і безпекову політику України.
Юлія Тимошенко робить ставку на розвиток Європейської політики безпеки та оборони, яка реалізується в рамках ЄС, із одночасним поглибленням відносин із Росією. «Зближення з Європою дозволить швидше вийти з кризи», – вказує Юлія Володимирівна. «Україна буде прагнути до Європи і будувати партнерські, взаємовигідні та дружні стосунки з Росією. Для цього необхідно зняти всі дратівливі питання між двома країнами та узгоджувати свої національні інтереси з інтересами партнера», – запевнила вона. Позиція зрозуміла, але все ж, чи вдасться обійтися лише двома векторами безпекової політики: Європа – Росія. Чи США вже не впливають на ситуацію в Євразії?
Сергій Тігіпко якраз спробував піти далі й запропонував Україні працювати у сфері безпеки з усіма: Європа, США, НАТО, Росія. Він виклав свою позицію, коментуючи рішення США відмовитись від розміщення елементів ПРО у Польщі та Чехії. «Об’єднання чи хоча б координація систем протиракетної оборони НАТО, Росії та США може стати важливим етапом створення загальноєвропейської системи безпеки», – сказав Сергій Тігіпко. Він зазначає, що Україна повинна бути зацікавлена у створенні такої системи. «Участь Росії та України у загальноєвропейській системі безпеки зробить її стійкою та життєздатною», – каже він. Звичайно, ідея добра, але чи захоче ще хтось, окрім України, її реалізовувати? Адже, як відомо, політикою правлять інтереси, а спрямувати в одне русло інтереси всіх глобальних гравців – це, на жаль поки що утопія.
Арсеній Яценюк, на відміну від цих, переважно знайомих конструкцій, висунув низку сміливих, я б сказав, новаторських ідей. По-перше, це ідея, «Великої Європи», до якої він включив усіх, від Атлантики до Владивостока. По-друге – це необхідність інтеграції України не до ЄС, а до «Великої Європи». За його словами, саме ЄС «закріпив розділення Європи на Західну та Східну». Більш того, Арсеній Яценюк стверджує, що Україна повинна перетворитись на одного з ініціаторів створення нового світового центру впливу – «Великої Європи». «Для динамічного розвитку та для формування нового світового центру у посткризовому світі, ми зобов’язані сформувати новий проект «Великої Європи». І Київ може бути тут одним з ініціаторів», – звапевняє Арсеній Яценюк. Єдине, що повинно збити оптимістичний запал пана Яценюка – Після набуття чинності Лісабонського договору, здається, що ЄС не погодиться на добровільну здачу своїх досягнень. А лише з новим ентузіазмом забариться будувати нові бар’єри в Європі.
Україна знову спізнилась
Відверто кажучи, всі вказані кандидати на посаду Президента України висунули достатньо цікаві ідеї. Так, вони страждають від політичного макіяжу, від електорального вітру. Але, все ж таки, це вже інший рівень дискусії, на відміну від «НАТО – ТАК, НАТО – НЕ ТАК». Хоча, звичайно, більш глибокий погляд говорить, що знову українці готуються до подій, які вже не відбудуться. Насправді, нинішні кандидати забули про одну деталь. Як подивляться на чудові геополітичні моделі загальної безпеки, іноді з Києвом у центрі, основні гравці на міжнародній арені? Адже, якщо навіть Україна вирішить об’єднати Європу, або створити «СуперНАТО» з Росією на чолі, або стати «центром світу», не має гарантії, що ці ідеї взагалі хтось захоче слухати.
Між тим, глобальна економічні криза, а разом з нею і об’єктивні геополітичні процеси, ведуть до повної зміни існуючого світового порядку. Вже впевнено можна стверджувати – цивілізація вже не повернеться до моделі однополярного світу. На порозі – глобальне переформатування «полюсів сили» та «центрів впливу». Всі існуючі міжнародні організації, створені ще в роки «холодної війни», переживають концептуальну кризу. ООН застигла у стані перманентного очікування реформування. Неефективність роботи ООН у сучасних умовах проявилась під час конфліктів у Косово та Грузії. Не знайшла ООН відповіді на питання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Так само, знаходяться в концептуальних пошуках й інші універсальні та регіональні організації у сфері безпеки – НАТО, ЄС, ОБСЕ, ОДКБ, ГУАМ.
Можна казати, що питання подальшого існування теперішньої системи європейської безпеки та міжнародних відносин загостриться ще більше. Після метаморфоз зовнішньої політики США щодо ПРО, «перезавантаження» відносин США – Росія, а також бажання США перейти на паритетність у відносинах із Європою, світовий порядок приречений на зміни. Та чи у конструктивному напрямку?
Як уже багато разів траплялось у світовій історії, коли відходить глобальний лідер, на його місце намагаються заскочити нові гравці. Головними локомотивами розвитку подій стають «амбітні новачки» чи «ображені реваншисти». У Європі зараз Франція та Німеччина намагаються збудувати власну політику на континенті з максимальним витісненням США. На цьому фоні, знову постає «російське питання». Росія вирішила у черговий раз «спіймати свій унікальний історичний шанс». А це значить, що попереду низка цікавих та не прогнозованих подій.
Одне можна сказати з упевненістю – розмовляти на міжнародній арені зараз будуть лише з сильними та самоорганізованими країнами. А з непрогнозованими, слабкими та розрізненими будуть поводитись за законами «кризового часу» – тобто жорстко. Тому, треба чітко собі уявити, що Україна зараз знаходиться на порозі нового сприйняття її на міжнародній арені. І нинішні кандидати на посаду глави української держави, повторюючи старі пісні про систему загальноєвропейської безпеки, більше сподіваються на милість Європи та Росії, аніж на власні сили, котрі можуть з’явитись лише через проведення реальних економічних, соціальних та оборонних реформ. Для України зараз не існує простого рішення у сфері безпеки. Танці довкола Росії, Європи, НАТО, нейтралітету, позаблоковості вже не можуть допомогти українській державі. Головне питання на сьогодні: чи зможе українська політична еліта усвідомити нагальну необхідність тотальної внутрішньої модернізації, в тому числі, і в оборонній сфері? Тільки відчувши внутрішню впевненість, українці зможуть продемонструвати свою силу та вагу на міжнародній арені. Але, чи існує кандидат на посаду Президента, який це розуміє?
(Прага – Київ)
Михайло Самусь – заступник директора Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
