– Пані Ламі, які основні теми можна виділити у книжці німецьких авторів?
– На початку розлогий географічний опис України. Потім йдеться про історичні події періоду кінця Київської Русі і до козацької доби. Науковці порушують тему українського національного питання на межі XIX-XX століть. Більша частина історичної праці присвячена Україні радянської доби. Наприкінці читаємо короткий огляд подій від часу здобуття Незалежності і до наших днів. Мовиться про всі труднощі, які були на шляху України протягом перехідного посткомуністичного періоду.
Обкладинка італійського видання книжки– Чи ця книжка дає відповідь на запитання, як діяти Україні: продовжувати шлях євроінтеграції, повернутися під крило Росії або ж шукати якусь іншу дорогу?
– Думаю, книжка дає однозначну відповідь. Німецькі автори явно дають зрозуміти, що для України більше підходить європейський шлях розвитку, зважаючи на її історію та самобутність. Тож науковці схиляються до євроінтеграції України. У будь-якому разі не йдеться про повернення у коло російського впливу. Стосовно пошуку іншого шляху, то Україна нині дійсно шукає свій інший, індивідуальний шлях розвитку. Виглядає очевидним, що проєвропейські устремління притаманні значній частині українського керівництва та й громадським настроям також. Більш суперечливим, як відомо, є питання можливого вступу України до НАТО.
– Після Помаранчевої революції намагання Києва наблизитися до євроспільноти виявилися малорезультативними. Які уроки мали б винести політики і населення України після п’ятирічного досвіду євроінтеграції?
– Питання вступу чи невступу України до ЄС залежить не тільки від України, але й від нагальних проблем Євросоюзу, пов’язаних з його розширенням та реорганізацією. Процес розширення ЄС, котрий я завжди називала процесом європейської реінтеграції, сягнув на сьогодні крайньої межі. Питання долучення України до ЄС не може стояти зараз на порядку денному. З іншого боку, Україна – дуже велика і густонаселена держава з багатьма внутрішніми бідами. З цієї точки зору, політична та економічна стабільність із дотриманням демократичних норм в середині країни могла б, звичайно, полегшити цей процес. Не існує жодного вето чи упередження стосовно України, просто Київ має продовжувати працювати на зміцнення демократичного суспільства та національної економіки, щоб колись таки стати потенційним кандидатом до ЄС.
– Глава держави Віктор Ющенко за час свого президентства робить практично ревізію української історії. Як Ви ставитесь до використання історії заради відновлення національної ідентичності держави?
– Дуже важливе питання. На моє переконання, для пострадянської України це просто неминучий процес – відкривати цілу низку подій і тем, про які не можна було говорити у політичних та ідеологічних умовах Радянського Союзу. Потреба дізнатися про замовчувані сторінки власної історії є природною і цілком зрозумілою. Безумовно, історію не можна залишати осторонь.
– Чи справедливо використовувати історію як політичний ресурс?
– Ні, не справедливо використовувати історію як політичний ресурс. Але історія неминуче стає частиною політичних і громадських дискусій. Це завжди дуже делікатне питання. До того ж Україна відкрила для себе цю нову свободу можливості переглянути, переоцінити себе в історії. Водночас після радянської епохи і Росія займається пошуком своєї ідентичності. Природно, що погляди обох сторін на спільну історію можуть породжувати конфлікти. Але я політичні полеміки про історію вважаю марними. Краще, щоб фахівці-історики продовжували чесно робити свою справу і досліджувати навіть «незручні» сторінки минулого.
– У 2004 році на одній конференції Ви виступили з доповіддю «Якою є доля України: Європа чи Євразія?» Нині, на Вашу думку, якою б мала бути «українська доля»?
– Для мене українська доля мала б бути у Європі. Від цієї євроінтеграції виграє як Україна, так і Європа.
– Наскільки в Італії широкий вибір книжок про сучасну Україну?
– Подібної літератури, на жаль, небагато. Я сама написала дві книжки: одну про історію України XIX-XX століття, і другу «Україна 1921-1956», що практично охоплює ситуацію в країні після смерті Сталіна. Всі публікації про Україну, які за останні 20 років друкуються в Італії, можна знайти на сайті Італійської асоціації українських студій.
– Якщо стежити за місцевим теленовинами і пресою, то складається враження, що України та взагалі держав Східної Європи, ніби не існує. Чому в Італії та частина Європи практично поза увагою?
– За останнє півстоліття сприйняття Східної Європи відбувалося у нас переважно через призму Радянського Союзу. Навіть раніше, якщо повернемося в Італію попередніх віків, дивилися більше на Росію, ніж на території, які входили до її складу. Такий російськоцентристський вектор домінує ще й досі в Італії. Стосовно країн Східної Європи, то тут ситуація абсурдна. Через існування Берлінського муру, який символічно розділяв дві частини Європи, думали, що ті країни завжди відрізнялися від нас. Але це не так. Історія свідчить, що контакти між Заходом і Сходом Європи були дуже живими. Ми всі належали до одного й того ж географічного, політичного і культурного простору. Тож я переконана, що необхідно відновити усвідомлення єдиного європейського континенту.
Італійськe видання книжки «Україна. Від червоної до помаранчевої революції» підготувало до друку видавництво «Бейт» у місті Трієсті за сприяння Посольства України в Римі. Монографія обсягом понад 300 сторінок увійшла до серії книжок італійською мовою про історію нових східноєвропейських країн.
(Рим – Прага – Київ)
– На початку розлогий географічний опис України. Потім йдеться про історичні події періоду кінця Київської Русі і до козацької доби. Науковці порушують тему українського національного питання на межі XIX-XX століть. Більша частина історичної праці присвячена Україні радянської доби. Наприкінці читаємо короткий огляд подій від часу здобуття Незалежності і до наших днів. Мовиться про всі труднощі, які були на шляху України протягом перехідного посткомуністичного періоду.
– Думаю, книжка дає однозначну відповідь. Німецькі автори явно дають зрозуміти, що для України більше підходить європейський шлях розвитку, зважаючи на її історію та самобутність. Тож науковці схиляються до євроінтеграції України. У будь-якому разі не йдеться про повернення у коло російського впливу. Стосовно пошуку іншого шляху, то Україна нині дійсно шукає свій інший, індивідуальний шлях розвитку. Виглядає очевидним, що проєвропейські устремління притаманні значній частині українського керівництва та й громадським настроям також. Більш суперечливим, як відомо, є питання можливого вступу України до НАТО.
– Після Помаранчевої революції намагання Києва наблизитися до євроспільноти виявилися малорезультативними. Які уроки мали б винести політики і населення України після п’ятирічного досвіду євроінтеграції?
– Питання вступу чи невступу України до ЄС залежить не тільки від України, але й від нагальних проблем Євросоюзу, пов’язаних з його розширенням та реорганізацією. Процес розширення ЄС, котрий я завжди називала процесом європейської реінтеграції, сягнув на сьогодні крайньої межі. Питання долучення України до ЄС не може стояти зараз на порядку денному. З іншого боку, Україна – дуже велика і густонаселена держава з багатьма внутрішніми бідами. З цієї точки зору, політична та економічна стабільність із дотриманням демократичних норм в середині країни могла б, звичайно, полегшити цей процес. Не існує жодного вето чи упередження стосовно України, просто Київ має продовжувати працювати на зміцнення демократичного суспільства та національної економіки, щоб колись таки стати потенційним кандидатом до ЄС.
– Глава держави Віктор Ющенко за час свого президентства робить практично ревізію української історії. Як Ви ставитесь до використання історії заради відновлення національної ідентичності держави?
– Дуже важливе питання. На моє переконання, для пострадянської України це просто неминучий процес – відкривати цілу низку подій і тем, про які не можна було говорити у політичних та ідеологічних умовах Радянського Союзу. Потреба дізнатися про замовчувані сторінки власної історії є природною і цілком зрозумілою. Безумовно, історію не можна залишати осторонь.
– Чи справедливо використовувати історію як політичний ресурс?
– Ні, не справедливо використовувати історію як політичний ресурс. Але історія неминуче стає частиною політичних і громадських дискусій. Це завжди дуже делікатне питання. До того ж Україна відкрила для себе цю нову свободу можливості переглянути, переоцінити себе в історії. Водночас після радянської епохи і Росія займається пошуком своєї ідентичності. Природно, що погляди обох сторін на спільну історію можуть породжувати конфлікти. Але я політичні полеміки про історію вважаю марними. Краще, щоб фахівці-історики продовжували чесно робити свою справу і досліджувати навіть «незручні» сторінки минулого.
– У 2004 році на одній конференції Ви виступили з доповіддю «Якою є доля України: Європа чи Євразія?» Нині, на Вашу думку, якою б мала бути «українська доля»?
– Для мене українська доля мала б бути у Європі. Від цієї євроінтеграції виграє як Україна, так і Європа.
– Наскільки в Італії широкий вибір книжок про сучасну Україну?
– Подібної літератури, на жаль, небагато. Я сама написала дві книжки: одну про історію України XIX-XX століття, і другу «Україна 1921-1956», що практично охоплює ситуацію в країні після смерті Сталіна. Всі публікації про Україну, які за останні 20 років друкуються в Італії, можна знайти на сайті Італійської асоціації українських студій.
– Якщо стежити за місцевим теленовинами і пресою, то складається враження, що України та взагалі держав Східної Європи, ніби не існує. Чому в Італії та частина Європи практично поза увагою?
– За останнє півстоліття сприйняття Східної Європи відбувалося у нас переважно через призму Радянського Союзу. Навіть раніше, якщо повернемося в Італію попередніх віків, дивилися більше на Росію, ніж на території, які входили до її складу. Такий російськоцентристський вектор домінує ще й досі в Італії. Стосовно країн Східної Європи, то тут ситуація абсурдна. Через існування Берлінського муру, який символічно розділяв дві частини Європи, думали, що ті країни завжди відрізнялися від нас. Але це не так. Історія свідчить, що контакти між Заходом і Сходом Європи були дуже живими. Ми всі належали до одного й того ж географічного, політичного і культурного простору. Тож я переконана, що необхідно відновити усвідомлення єдиного європейського континенту.
Італійськe видання книжки «Україна. Від червоної до помаранчевої революції» підготувало до друку видавництво «Бейт» у місті Трієсті за сприяння Посольства України в Римі. Монографія обсягом понад 300 сторінок увійшла до серії книжок італійською мовою про історію нових східноєвропейських країн.
(Рим – Прага – Київ)
