Говорячи про значення вугільної промисловості для України, не можна залишати поза увагою її соціальну вагомість. Сьогодні доля понад 1 мільйона українців напряму залежить від успішності функціонування галузі, оскільки більш, ніж 250 тисяч наших співвітчизників є працівниками на різних вуглевидобувних підприємствах країни. І з огляду на це, скорочення виробництва автоматично означало б масштабну втрату робочих місць, а відповідно, мільйон родин у державі були б позбавлені джерела прибутку.
Тому, восени минулого року, у розпал вирування фінансово-економічної кризи, перед Україною постало непросте завдання – рятувати треба було не просто одну зі складових економіки, рятувати потрібно було галузь, котра тісно вплетена у життя мільйонів українців як на Сході, так і на Заході країни.
Крім того, актуалізувала необхідність вугільної промисловості і проблема збереження енергетичної безпеки України. Адже, за даними експертів, переведення українських ТЕЦ із закордонного блакитного палива на вітчизняну вугільну сировину дозволяє заощадити чималі кількості споживання газу.
Необхідність реформ і проблема травматизму
Нині Україна – одна з небагатьох країн Європи, яка в умовах світової фінансово-економічної кризи зуміла зберегти свою вугільну промисловість, і завдяки продуктивній співпраці влади та опозиції ця галузь демонструє чи не найшвидші темпи адаптації у посткризових умовах становлення вітчизняної економіки.
Проте для подальшого розвитку галузі необхідно втілити цілу низку реформ, переглянути принципи її державного фінансування, адаптувати вугільну промисловість до умов сьогодення, зробити її сучасною та безпечною.
У цьому контексті слід наголосити, що проблема надзвичайного рівня травматизму й смертності на виробництві є проблемою номер один даної галузі: за офіційною статистикою, видобуток кожного мільйона тонн вугілля в Україні забирає життя двох гірників (для порівняння: у США – 0,03, в Росії – 1,1). Ці цифри є нашим болем, нашою найдорожчою втратою.
Разом із тим, зауважу, що дана статистика народжується не лише через умови, в яких українським шахтарям доводиться розробляти пласти, але й через застаріле устаткування. Тому, щоб зменшити кількість жертв на виробництві, потрібно передбачити фінансування на заходи із убезпечення виробництва – закупівлю нового обладнання, покращення медичного догляду та створення безаварійних умов праці для шахтарів.
Проблема збитковості деяких підприємств
У той же час, болючою для економіки держави є проблема збитковості деяких вуглевидобувних підприємств. Для прикладу, якщо середня фактична собівартість однієї тонни вугілля в Україні складає 724 гривні, то на деяких підприємствах вона перевищує 2-3 тисяч гривень (!). Зрозуміло, що при таких показниках рентабельності говорити про доцільність функціонування подібних підприємств сенсу немає. Проте саме вони зазвичай є центром життєздатності цілих міст і районів. І їх закриття – автоматично означає створення «міста-безробітних».
У розв’язанні цієї проблеми може суттєво допомогти розробка і втілення у життя програми адаптації міст до переходу на інші види виробництва. Це означатиме запуск програм перекваліфікації, будівництво нових об’єктів промисловості, пошук інвесторів на ці програми та інше. Завдання складні, проте не надреальні, а тому робити це необхідно якнайшвидше.
Торкаючись інших проблем забезпечення життєздатності галузі, варто враховувати проблему збуту продукції. В умовах скорочення експорту актуальним є забезпечення збуту на внутрішньому ринку. Отже,слід вибудувати такий баланс виробництва і споживання електроенергії й паливних ресурсів, який би передбачав максимальне використання вітчизняного вугілля. Також доцільно було б включити енергетичне вугілля до списку матеріальних цінностей держрезерву.
Перспектива інвестицій і потенціал кадрового резерву
Якщо говорити про залучення інвесторів у гірничу галузь, то у процесі приватизації вугільних підприємств мають бути передбачені чотири речі, а саме: інвестори мусять забезпечувати розвиток підприємства, повинна бути прописана вся система безпеки; в угоді з колективом не менше ніж на 5 років слід повністю врахувати інтереси громади, як то: екологія, податки, соціальні питання, крім того, інвестор повинен бути підконтрольний профспілкам.
Так само, об’єктивно не можна говорити про перспективність галузі без врахування потенціалу кадрового резерву. На жаль, сьогодні ми не бачимо належної уваги держави до процесу підготовки й підвищення кваліфікації кадрів для вугільно-гірничої промисловості. Натомість ми змушені спостерігати, як з року в рік слабшає її науковий потенціал – позбавлена принципу «зміни поколінь» наукова еліта галузі просто вимирає. Молодь не бажає пов’язувати своє життя із видобутком вугілля, обираючи для себе інші професії. Дещо виправити ситуацію вдалось завдяки ухваленню Закону України «Про престижність шахтарської праці», проте без належного фінансування положень Закону не варто чекати його ефективності у дії.
Таким чином, ми бачимо, що в даній галузі є багато проблем. Однак є те, що відібрати не можна: попри песимістичні прогнози вугільна промисловість змогла вистояти у найскрутніший період.
Вірю, що об'єднавши зусилля і ресурси, ми виведемо вітчизняну промисловість на шлях сталого розвитку, відродимо престиж шахтарської професії, зможемо гарантувати нашим вугільникам гідний соціальний захист і безпеку праці.
(Київ – Прага)
Володимир Вечерко – перший заступник голови парламентського Комітету з питань європейської інтеграції
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Тому, восени минулого року, у розпал вирування фінансово-економічної кризи, перед Україною постало непросте завдання – рятувати треба було не просто одну зі складових економіки, рятувати потрібно було галузь, котра тісно вплетена у життя мільйонів українців як на Сході, так і на Заході країни.
Крім того, актуалізувала необхідність вугільної промисловості і проблема збереження енергетичної безпеки України. Адже, за даними експертів, переведення українських ТЕЦ із закордонного блакитного палива на вітчизняну вугільну сировину дозволяє заощадити чималі кількості споживання газу.
Необхідність реформ і проблема травматизму
Нині Україна – одна з небагатьох країн Європи, яка в умовах світової фінансово-економічної кризи зуміла зберегти свою вугільну промисловість, і завдяки продуктивній співпраці влади та опозиції ця галузь демонструє чи не найшвидші темпи адаптації у посткризових умовах становлення вітчизняної економіки.
Проте для подальшого розвитку галузі необхідно втілити цілу низку реформ, переглянути принципи її державного фінансування, адаптувати вугільну промисловість до умов сьогодення, зробити її сучасною та безпечною.
У цьому контексті слід наголосити, що проблема надзвичайного рівня травматизму й смертності на виробництві є проблемою номер один даної галузі: за офіційною статистикою, видобуток кожного мільйона тонн вугілля в Україні забирає життя двох гірників (для порівняння: у США – 0,03, в Росії – 1,1). Ці цифри є нашим болем, нашою найдорожчою втратою.
Разом із тим, зауважу, що дана статистика народжується не лише через умови, в яких українським шахтарям доводиться розробляти пласти, але й через застаріле устаткування. Тому, щоб зменшити кількість жертв на виробництві, потрібно передбачити фінансування на заходи із убезпечення виробництва – закупівлю нового обладнання, покращення медичного догляду та створення безаварійних умов праці для шахтарів.
Проблема збитковості деяких підприємств
У той же час, болючою для економіки держави є проблема збитковості деяких вуглевидобувних підприємств. Для прикладу, якщо середня фактична собівартість однієї тонни вугілля в Україні складає 724 гривні, то на деяких підприємствах вона перевищує 2-3 тисяч гривень (!). Зрозуміло, що при таких показниках рентабельності говорити про доцільність функціонування подібних підприємств сенсу немає. Проте саме вони зазвичай є центром життєздатності цілих міст і районів. І їх закриття – автоматично означає створення «міста-безробітних».
У розв’язанні цієї проблеми може суттєво допомогти розробка і втілення у життя програми адаптації міст до переходу на інші види виробництва. Це означатиме запуск програм перекваліфікації, будівництво нових об’єктів промисловості, пошук інвесторів на ці програми та інше. Завдання складні, проте не надреальні, а тому робити це необхідно якнайшвидше.
Торкаючись інших проблем забезпечення життєздатності галузі, варто враховувати проблему збуту продукції. В умовах скорочення експорту актуальним є забезпечення збуту на внутрішньому ринку. Отже,слід вибудувати такий баланс виробництва і споживання електроенергії й паливних ресурсів, який би передбачав максимальне використання вітчизняного вугілля. Також доцільно було б включити енергетичне вугілля до списку матеріальних цінностей держрезерву.
Перспектива інвестицій і потенціал кадрового резерву
Якщо говорити про залучення інвесторів у гірничу галузь, то у процесі приватизації вугільних підприємств мають бути передбачені чотири речі, а саме: інвестори мусять забезпечувати розвиток підприємства, повинна бути прописана вся система безпеки; в угоді з колективом не менше ніж на 5 років слід повністю врахувати інтереси громади, як то: екологія, податки, соціальні питання, крім того, інвестор повинен бути підконтрольний профспілкам.
Так само, об’єктивно не можна говорити про перспективність галузі без врахування потенціалу кадрового резерву. На жаль, сьогодні ми не бачимо належної уваги держави до процесу підготовки й підвищення кваліфікації кадрів для вугільно-гірничої промисловості. Натомість ми змушені спостерігати, як з року в рік слабшає її науковий потенціал – позбавлена принципу «зміни поколінь» наукова еліта галузі просто вимирає. Молодь не бажає пов’язувати своє життя із видобутком вугілля, обираючи для себе інші професії. Дещо виправити ситуацію вдалось завдяки ухваленню Закону України «Про престижність шахтарської праці», проте без належного фінансування положень Закону не варто чекати його ефективності у дії.
Таким чином, ми бачимо, що в даній галузі є багато проблем. Однак є те, що відібрати не можна: попри песимістичні прогнози вугільна промисловість змогла вистояти у найскрутніший період.
Вірю, що об'єднавши зусилля і ресурси, ми виведемо вітчизняну промисловість на шлях сталого розвитку, відродимо престиж шахтарської професії, зможемо гарантувати нашим вугільникам гідний соціальний захист і безпеку праці.
(Київ – Прага)
Володимир Вечерко – перший заступник голови парламентського Комітету з питань європейської інтеграції
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
