У 1939-му Михайлові було 19 років. Жили тоді на Тернопільщині. І, як він каже, був із «порядної» родини, старшим із чотирьох дітей.
Михайло Мулик. 1939 р.«Батько мій був підстаршина січових стрільців, був у полоні разом із Коновальцем. Цілий рік ховався від польської жандармерії, поки родина не зібрала збіжжя і, можна сказати, викупила, – згадує Михайло Мулик. – Батько був громадським діячем, просвітянином, передплачував дві газети. В нашій хаті збиралися ґазди, а ми, малі, слухали».
Родина Муликів купила у священика город і побудувала хату. Мали сім гектарів землі з лісом. Працювали тяжко. Хотіли вивчити хоча б когось із дітей.
Синьо-жовтий прапор назвали «петлюрівською тряпкою»
Сам Михайло у 17 років став членом ОУН. Серед патріотично свідомих юнаків було особливе ставлення до синьо-жовтого прапора. І саме з цим пов’язані його спогади про «золотий вересень 1939-го».
«Коли в 39-му прийшла радянська влада, як ми їх зустрічали: наша Горожанка – маленьке містечко... Радянські війська прибули десь в 11 годині. Не було в нас таких, знаєте, гучних зустрічей – ні арки ніякої, нічого. Просто зустріли. На другий день сказали повісити синьо-жовтий прапор. Прізвище моє, але то не родич. А він їхав по сіно, зняв вила і повісили. Два дні їхало військо з Бучача на Галич. Офіцери давали честь, ніхто нічого не говорив. На третій день приїздить пограничник, НКВД, в зеленому, на коні, з шаблею. Люди стоять, дивляться. Він говорить: «хто повісив ету петлюрівську тряпку?» Люди думають: о, то вже щось не то. «Снять, лєстніцу прінєсті». А люди не знали, що таке «лєстніца». Знають, що то ліс. Люди розходяться, а він підігнав коня, встав на сідло, зняв, древко поламав. Прапор кинув на землю, потоптав. І говорить: «Так буде со всєма петлюровцамі». А люди між собою говорять: «Ми з-під ринви – та й на дощ», – зауважує Михайло Мулик по-філософськи.
За півроку – арешти і пістолетна агітація в колгосп
Він також розповів, як люди спершу раділи, що розпалася Польща і прийшли свої, з України. Перші війська, які входили в містечко, говорили українською. Сподівались, що будуть краще жити. Та й пропаганда своє давала. Та з січня почалися арешти свідомих людей, переселення «мазуриків» (так місцеві називали поляків), насильне забирання землі, паління фільварків, а вже із 1940-го – заганяння в колгоспи.
Родина Муликів (дата невідома)«Коли почали арештовувати, то люди зрозуміли: прийшли не ті. Знали ми про голодомори, знали про арешти. Але знаєте, як люди думають: мало що пишуть. А коли переконалися самі, то були проти того», – каже Михайло Мулик.
Ще до вересня 39-го кілька господарів об’єдналися в кооператив, щоб було легше. Одна справа, коли лиш руки та лопата, інша – коли у складчину можна купити якусь техніку. Колгоспи – сама по собі ідея непогана, вважає Михайло Мулик. Додає, що при розвалі Союзу не подумали добре і колгоспи розвалили теж. Але тоді, у 40-х роках, в колгоспи не об’єднували, а зганяли насильно, забираючи все у селян. Пригадує, як тато пішов у колгосп.
«Його цілий день тримали в сільраді. Говорили, що треба йти до колгоспу. І весь цей час на столі лежав виставлений пістолет. Напевно, щоб думалося легше», – зазначає пан Мулик.
В той час у самого ж юнака доля змінилася, коли почалися переслідування членів ОУН. Вирішили Михайла відправити з села. Поїхав на вчительські курси, тоді за направленням у село Вербка Коропецька. Пригадує, як у крамниці зустрівся з комсомольцем із сусіднього району. Той повідомив про арешт його друга-націоналіста і додав: «Пора і тебе туди ж відправити». Приїжджали до матері, але та відповіла, що сина вже кілька днів нема і невідомо, коли повернеться.
Михайло Мулик сам дивується, як тоді вдалося уникнути більшовицького терору, бо багатьох було замордовано.
Під час війни служив у дивізії «Галичина», брав участь у боях під Бродами. Відбув понад 10 років каторжного заслання у Комі.
Зараз є членом управи станиці Галицького братства 1-ї української дивізії УНА «Галичина». Про роки репресій Михайло Мулик пише спогади, історичні п’єси, художньо-публіцистичні статті.
(Івано-Франківщина – Прага – Київ)
Родина Муликів купила у священика город і побудувала хату. Мали сім гектарів землі з лісом. Працювали тяжко. Хотіли вивчити хоча б когось із дітей.
Синьо-жовтий прапор назвали «петлюрівською тряпкою»
Сам Михайло у 17 років став членом ОУН. Серед патріотично свідомих юнаків було особливе ставлення до синьо-жовтого прапора. І саме з цим пов’язані його спогади про «золотий вересень 1939-го».
«Коли в 39-му прийшла радянська влада, як ми їх зустрічали: наша Горожанка – маленьке містечко... Радянські війська прибули десь в 11 годині. Не було в нас таких, знаєте, гучних зустрічей – ні арки ніякої, нічого. Просто зустріли. На другий день сказали повісити синьо-жовтий прапор. Прізвище моє, але то не родич. А він їхав по сіно, зняв вила і повісили. Два дні їхало військо з Бучача на Галич. Офіцери давали честь, ніхто нічого не говорив. На третій день приїздить пограничник, НКВД, в зеленому, на коні, з шаблею. Люди стоять, дивляться. Він говорить: «хто повісив ету петлюрівську тряпку?» Люди думають: о, то вже щось не то. «Снять, лєстніцу прінєсті». А люди не знали, що таке «лєстніца». Знають, що то ліс. Люди розходяться, а він підігнав коня, встав на сідло, зняв, древко поламав. Прапор кинув на землю, потоптав. І говорить: «Так буде со всєма петлюровцамі». А люди між собою говорять: «Ми з-під ринви – та й на дощ», – зауважує Михайло Мулик по-філософськи.
За півроку – арешти і пістолетна агітація в колгосп
Він також розповів, як люди спершу раділи, що розпалася Польща і прийшли свої, з України. Перші війська, які входили в містечко, говорили українською. Сподівались, що будуть краще жити. Та й пропаганда своє давала. Та з січня почалися арешти свідомих людей, переселення «мазуриків» (так місцеві називали поляків), насильне забирання землі, паління фільварків, а вже із 1940-го – заганяння в колгоспи.
Ще до вересня 39-го кілька господарів об’єдналися в кооператив, щоб було легше. Одна справа, коли лиш руки та лопата, інша – коли у складчину можна купити якусь техніку. Колгоспи – сама по собі ідея непогана, вважає Михайло Мулик. Додає, що при розвалі Союзу не подумали добре і колгоспи розвалили теж. Але тоді, у 40-х роках, в колгоспи не об’єднували, а зганяли насильно, забираючи все у селян. Пригадує, як тато пішов у колгосп.
«Його цілий день тримали в сільраді. Говорили, що треба йти до колгоспу. І весь цей час на столі лежав виставлений пістолет. Напевно, щоб думалося легше», – зазначає пан Мулик.
В той час у самого ж юнака доля змінилася, коли почалися переслідування членів ОУН. Вирішили Михайла відправити з села. Поїхав на вчительські курси, тоді за направленням у село Вербка Коропецька. Пригадує, як у крамниці зустрівся з комсомольцем із сусіднього району. Той повідомив про арешт його друга-націоналіста і додав: «Пора і тебе туди ж відправити». Приїжджали до матері, але та відповіла, що сина вже кілька днів нема і невідомо, коли повернеться.
Михайло Мулик сам дивується, як тоді вдалося уникнути більшовицького терору, бо багатьох було замордовано.
Під час війни служив у дивізії «Галичина», брав участь у боях під Бродами. Відбув понад 10 років каторжного заслання у Комі.
Зараз є членом управи станиці Галицького братства 1-ї української дивізії УНА «Галичина». Про роки репресій Михайло Мулик пише спогади, історичні п’єси, художньо-публіцистичні статті.
(Івано-Франківщина – Прага – Київ)
