– Міністри закордонних справ країн Євросоюзу щойно розпочали дебати щодо стратегії подальших стосунків із країнами Південного Кавказу. Чим викликана така посилена увага Європи до цього регіону?
– Насправді європейської стратегії стосовно південнокавказьких країн ніколи не було. Три держави: Грузія, Вірменія та Азербайджан, що розташовані у цьому регіоні, –2004 року були включені до списку країн, на які поширюється європейська політика сусідства. Але донині нічого у цьому напрямку не відбувалося і тільки тепер можна стверджувати, що ці держави нарешті насправді залучені до цієї політики. З іншого боку, з плином часу всі побачили, що жоден із конфліктів цього регіону не був розв’язаний. Інструменти європейської політики сусідства виявилися недієвими у розв’язанні цих конфліктів. Саме тому Євросоюз сьогодні й намагається ухвалити рішення щодо стратегії, яка врахувала б особливості кожної з країн Південного Кавказу, включаючи й можливості співпраці між цими державами.
– А чи можна стверджувати, що пошуки нової стратегії – це ознака того, що Південний Кавказ набуває особливої важливості для об’єднаної Європи?
– Слід пам’ятати, що ще у 2003 році Рада Євросоюзу визнала Південний Кавказ ділянкою, особливо важливою для безпеки всієї Європи. Після конфлікту між Грузією та Росією цей регіон набув особливої ваги у зовнішній політиці Євросоюзу. Європейці усвідомили, що саме тут міститься ключова зона для європейської безпеки. До того ж, після приєднання у 2007 році Румунії й Болгарії до Євросоюзу – Південний Кавказ межує із ЄС у Чорному морі.
– Виглядає, що Грузія, яка була передовою державою цього регіону у справі наближення до Європи та НАТО, дещо втратила свої позиції. Може, це продиктоване іншими пріоритетами Євросоюзу?
– Я не думаю, що Грузія втратила важливість для Європи. Після конфлікту Євросоюз пообіцяв фінансову та політичну підтримку у відбудові цієї країни. Організована ЄС минулорічна конференція донорів підтвердила, що всі обіцянки були виконані. Новим у цьому напрямку є те, що інші держави регіону нині виявляють значно більшу зацікавленість у наближенні до Євросоюзу. Вірменія, а особливо Азербайджан все частіше заявляють про подібні наміри. Донині таке бажання виявляла тільки Грузія.
– А чому Грузія, яку у євроатлантичному контексті часто згадують поряд із Україною, дещо відстає на цьому шляху. Особливо, у порівнянні з Україною. Чи не так?
– Насамперед, слід пам’ятати, що пріоритети Грузії відрізняються від українських. Україна упродовж років, навіть ще задовго до Помаранчевої революції, прагне головним чином європейського фінансування. НАТО для неї, на відміну від Грузії, є другорядним. До того ж, населення України дуже поділене щодо «натовського питання». Тим часом, для Грузії ще до конфлікту, і гадаю, що й нині, головне – це приєднання до НАТО. Євроінтеграція для грузинів не має такого значення, як для українців. Через це й прогрес у наближенні до ЄС у Грузії дещо повільніший, а політика у цьому напрямку менш розвинена, порівняно із Україною.
(Брюссель – Прага – Київ)
– Насправді європейської стратегії стосовно південнокавказьких країн ніколи не було. Три держави: Грузія, Вірменія та Азербайджан, що розташовані у цьому регіоні, –2004 року були включені до списку країн, на які поширюється європейська політика сусідства. Але донині нічого у цьому напрямку не відбувалося і тільки тепер можна стверджувати, що ці держави нарешті насправді залучені до цієї політики. З іншого боку, з плином часу всі побачили, що жоден із конфліктів цього регіону не був розв’язаний. Інструменти європейської політики сусідства виявилися недієвими у розв’язанні цих конфліктів. Саме тому Євросоюз сьогодні й намагається ухвалити рішення щодо стратегії, яка врахувала б особливості кожної з країн Південного Кавказу, включаючи й можливості співпраці між цими державами.
– А чи можна стверджувати, що пошуки нової стратегії – це ознака того, що Південний Кавказ набуває особливої важливості для об’єднаної Європи?
– Слід пам’ятати, що ще у 2003 році Рада Євросоюзу визнала Південний Кавказ ділянкою, особливо важливою для безпеки всієї Європи. Після конфлікту між Грузією та Росією цей регіон набув особливої ваги у зовнішній політиці Євросоюзу. Європейці усвідомили, що саме тут міститься ключова зона для європейської безпеки. До того ж, після приєднання у 2007 році Румунії й Болгарії до Євросоюзу – Південний Кавказ межує із ЄС у Чорному морі.
– Виглядає, що Грузія, яка була передовою державою цього регіону у справі наближення до Європи та НАТО, дещо втратила свої позиції. Може, це продиктоване іншими пріоритетами Євросоюзу?
– Я не думаю, що Грузія втратила важливість для Європи. Після конфлікту Євросоюз пообіцяв фінансову та політичну підтримку у відбудові цієї країни. Організована ЄС минулорічна конференція донорів підтвердила, що всі обіцянки були виконані. Новим у цьому напрямку є те, що інші держави регіону нині виявляють значно більшу зацікавленість у наближенні до Євросоюзу. Вірменія, а особливо Азербайджан все частіше заявляють про подібні наміри. Донині таке бажання виявляла тільки Грузія.
– А чому Грузія, яку у євроатлантичному контексті часто згадують поряд із Україною, дещо відстає на цьому шляху. Особливо, у порівнянні з Україною. Чи не так?
– Насамперед, слід пам’ятати, що пріоритети Грузії відрізняються від українських. Україна упродовж років, навіть ще задовго до Помаранчевої революції, прагне головним чином європейського фінансування. НАТО для неї, на відміну від Грузії, є другорядним. До того ж, населення України дуже поділене щодо «натовського питання». Тим часом, для Грузії ще до конфлікту, і гадаю, що й нині, головне – це приєднання до НАТО. Євроінтеграція для грузинів не має такого значення, як для українців. Через це й прогрес у наближенні до ЄС у Грузії дещо повільніший, а політика у цьому напрямку менш розвинена, порівняно із Україною.
(Брюссель – Прага – Київ)
